Аладдін і чарівна лампа

Аладдін і чарівна лампа

Робоча українська назва: Аладдін і чарівна лампа

Давним-давно в одному великому східному місті жив бідний кравець Мустафа з дружиною та сином Аладдіном.

Аладдін був добрим серцем, але не дуже любив працювати. Йому значно цікавіше було бігати вулицями, гратися з друзями й вигадувати пригоди, ніж сидіти біля батька та вчитися ремесла.

— Колись тобі доведеться самому обирати дорогу, — часто казав Мустафа. — Добре мріяти, але мріям потрібні руки, які вміють працювати.

Та Аладдін лише кивав і знову вибігав надвір.

Коли Мустафа після хвороби помер, хлопець залишився з матір’ю. Вона заробляла шиттям і прядінням, а Аладдін нарешті почав розуміти, що безтурботне дитинство не може тривати вічно.

Одного дня на базарі до нього підійшов незнайомець у дорогому вбранні.

— Ти часом не син Мустафи-кравця? — запитав він.

— Так, — відповів Аладдін.

Незнайомець схвильовано схопив його за руки.

— Тоді ти мій племінник! Я брат твого батька. Багато років мандрував далеко від дому й лише тепер повернувся.

Насправді чоловік не був родичем Аладдіна. Це був чаклун, який прибув здалеку заради однієї-єдиної речі: старої лампи, схованої в чарівній підземній печері. За його розрахунками, дістати її міг лише хлопець на кшталт Аладдіна.

Але ні Аладдін, ні його мати цього не знали.

Чоловік приніс гостинці, розповідав про далекі країни й пообіцяв допомогти хлопцеві відкрити крамницю.

— Спершу я покажу тобі дещо дивовижне, — сказав він наступного дня. — Ходімо за місто.

Вони довго йшли садами, а потім кам’янистою долиною між пагорбами.

Нарешті чаклун зупинився біля пласкої скелі. Розклав на землі сухі трави, прошепотів незрозумілі слова — і земля тихо здригнулася.

Перед ними з’явилася кам’яна плита з мідним кільцем.

Аладдін відступив на крок.

— Що це?

— Вхід до підземного саду, — відповів чаклун. — Там лежить річ, яку я хочу забрати. Ти спустишся, знайдеш стару лампу й принесеш її мені.

Він надів хлопцеві на палець простий перстень.

— Це захисний перстень. Не губи його.

Плита піднялася, відкривши сходи вниз.

— І пам’ятай, — сказав чаклун, — не чіпай нічого, доки не візьмеш лампу.

Аладдін спустився.

Під землею він побачив не темну печеру, а неймовірний сад. На деревах замість звичайних плодів сяяли червоні, зелені, сині й прозорі камінці. Хлопець не знав, що це рубіни, смарагди, сапфіри й діаманти, тож просто набрав кілька гарних «скелець» у кишені.

У кінці саду стояла ніша, а в ній горіла стара закіптюжена лампа.

Аладдін загасив вогник, вилив рештки олії й сховав лампу за пазуху.

Коли він повернувся до входу, чаклун нетерпляче простягнув руки.

— Лампу! Дай мені лампу!

— Спочатку допоможіть мені вибратися, — відповів Аладдін. — Тут вузько, я не можу одночасно лізти й діставати її.

— Ні! Спершу лампу!

Аладдін насторожився.

— Чому вона вам така потрібна?

Чаклун зрозумів, що хлопець починає здогадуватися про обман. Розсердившись, він кинув кілька слів закляття, і кам’яна плита зачинилася.

Настала темрява.

— Гей! — закричав Аладдін. — Відчиніть!

Відповіді не було. Чаклун пішов, вирішивши, що вже ніколи не побачить ані хлопця, ані лампи.

Аладдін довго шукав інший вихід. Утомившись, він сів на сходинку й машинально потер долоні. Перстень на пальці зачепився за камінь.

У ту ж мить перед ним спалахнуло м’яке синювате світло.

— Я дух персня, — почувся голос. — Чим можу допомогти?

Аладдін так здивувався, що ледь не забув відповісти.

— Я хочу додому!

Світло закрутилося навколо нього, наче вітер, і за мить хлопець стояв просто перед своїм будинком.

Мати кинулася до нього.

— Де ти був? Я вже не знала, що думати!

Аладдін розповів усе й показав стару лампу.

— Хоч якась користь із цієї пригоди, — зітхнула мати. — Лампу можна почистити й продати за кілька монет.

Вона взяла ганчірку й потерла мідний бік.

Кімнату раптом наповнив золотавий туман. Із нього виріс величезний доброзичливий дух.

— Я дух лампи. Поки лампа у ваших руках, я виконуватиму накази її господаря.

Мати Аладдіна від несподіванки сіла на стілець.

А хлопець після першого переляку сказав:

— Якщо можеш, принеси нам вечерю. Ми дуже голодні.

За мить на столі з’явилися таці з запашним рисом, фруктами, хлібом і солодощами.

Так Аладдін відкрив таємницю лампи.

Спочатку він просив зовсім небагато: їжу, тканину для матері, гроші на потрібні речі. Коштовні «скельця» з підземного саду він теж зберіг. З часом ювеліри пояснили йому, наскільки вони цінні.

Аладдін міг би жити безтурботно, покладаючись лише на чари. Та пригода в печері змінила його.

Він почав вчитися торгівлі, уважніше слухав старших майстрів, допомагав матері й навчився не витрачати все відразу.

Одного дня містом проїжджала донька султана. Аладдін побачив принцесу лише здалеку, але запам’ятав її спокійний погляд і те, як вона зупинила почет, щоб дати дорогу старій жінці з кошиком.

— Мамо, — сказав він увечері, — я хотів би попросити дозволу познайомитися з принцесою й, якщо ми сподобаємося одне одному, просити її руки.

Мати мало не впустила клубок ниток.

— Сину, султан навіть не знає, хто ти!

— Тоді нехай дізнається.

Аладдін поклав у чашу коштовні камені з підземного саду й попросив матір віднести їх султанові як дарунок.

Султан був вражений красою каменів, але ще більше його зацікавила розповідь про юнака, який так змінився після юності й тепер хотів стати гідним великої відповідальності.

Він погодився зустрітися з Аладдіном.

За допомогою духа лампи хлопець прибув до палацу в чудовому вбранні, але не приховував свого походження.

— Я син кравця, — сказав він. — У мене з’явилися дивовижні можливості, та я знаю: самі багатства не роблять людину мудрою.

Принцеса розмовляла з ним сама. Вона ставила питання про місто, про людей, про те, що він робитиме, якщо колись отримає владу.

Аладдін відповідав чесно.

Згодом вони захотіли одружитися.

Тоді Аладдін попросив духа лампи збудувати неподалік султанського палацу прекрасний дім із садами та залами. Дух виконав прохання за одну ніч.

Один із залів мав двадцять чотири високі вікна, оздоблені самоцвітами. Одне вікно Аладдін навмисне залишив незавершеним.

— Чому? — здивувався султан.

— Щоб люди спробували завершити його власною майстерністю, — відповів Аладдін.

Найкращі ювеліри працювали довго, але не змогли повторити дивовижний візерунок. Тоді Аладдін повернув їм коштовності й дозволив духові лампи закінчити роботу.

Минали роки. Аладдін і принцеса жили дружно. Він допомагав місту, підтримував ремісників і пам’ятав, якою скромною колись була його власна оселя.

Та далеко звідти чаклун, який покинув його в печері, дізнався, що хлопець вижив.

— Лампа! — зрозумів він. — Вона залишилася в нього.

Чаклун повернувся до міста. Він знав, що силою забрати лампу не зможе, тому придумав хитрість.

Коли Аладдіна не було вдома, вулицями пішов торговець і почав кричати:

— Нові лампи за старі! Міняю нові лампи на старі!

Люди сміялися з дивної пропозиції.

Одна служниця в палаці згадала про стару закіптюжену лампу, яка лежала серед речей Аладдіна.

— Може, господареві буде приємно отримати нову, — подумала вона й обміняла лампу.

Чаклун ледве дочекався, поки залишиться сам. Він потер лампу.

— Перенеси палац разом із усіма, хто в ньому, далеко звідси! — наказав він духові.

І за одну мить палац зник.

Коли Аладдін повернувся, на його місці лежала порожня земля.

Султан був у розпачі через зникнення доньки. Аладдін пообіцяв знайти її й вирушив у дорогу.

У нього лишався захисний перстень.

Він потер його й покликав духа персня.

— Чи можеш повернути палац?

— Сила лампи більша за мою, — відповів дух. — Але я можу перенести тебе туди, де він стоїть.

За мить Аладдін опинився біля знайомих стін у далекій країні.

Принцеса побачила його з вікна й таємно впустила до палацу.

— Лампа в чаклуна, — сказала вона. — Він носить її при собі й думає, що тепер усе належить йому.

— Тоді не будемо боротися з його чарами силою, — відповів Аладдін. — Перехитримо його.

Вони придумали план.

Наступного вечора принцеса запросила чаклуна на вечерю й удавала, ніби хоче припинити суперечки.

— Ви так багато мандрували, — сказала вона. — Розкажіть про свої краї. А я приготувала заспокійливий чай із трав.

Чаклун, упевнений у своїй перемозі, не помітив, що в його чашці був звичайний сонний настій.

Незабаром він задрімав просто за столом.

Принцеса обережно дістала лампу з його кишені й передала Аладдінові.

Аладдін потер її.

— Поверни наш палац додому.

Золотавий туман огорнув стіни. Коли він розвіявся, за вікнами знову було рідне місто.

Чаклуна, який прокинувся без лампи, передали варті й вислали далеко за межі країни з наказом ніколи не повертатися.

Здавалося, тепер усе скінчилося.

Але в чаклуна був молодший брат. Дізнавшись про поразку старшого, він вирішив помститися.

Він прибув до міста й довідався, що люди дуже поважають мудру мандрівницю Фатіму, яка лікувала травами та давала добрі поради.

Шахрай налякав Фатіму, змусив її на кілька днів залишити місто, а сам переодягнувся в її одяг і закрив обличчя вуаллю.

Принцеса, нічого не підозрюючи, запросила «Фатіму» до палацу.

Гість оглянув прекрасний зал і сказав:

— Тут бракує лише одного: величезного яйця чарівного птаха Рух під самим куполом. Тоді зал стане найдивовижнішим у світі.

Коли Аладдін повернувся, принцеса переказала почуту пораду.

— Якщо це можливо, чому б ні? — сказав він і потер лампу.

Та цього разу дух не поспішав виконувати бажання.

— Аладдіне, тебе намагаються обманути, — попередив він. — Той, хто видає себе за Фатіму, прийшов із недобрими намірами. Справжня мудра жінка зараз далеко від міста.

Аладдін негайно покликав варту.

Шахрай зрозумів, що його викрито, й спробував утекти, але його затримали. Невдовзі знайшли й справжню Фатіму, яка підтвердила всю історію.

Злостивого гостя теж вигнали з країни.

Після цього Аладдін замислився над лампою.

Вона дала йому безліч можливостей, але двічі мало не принесла біду, бо люди хотіли володіти її силою.

— Чари повинні допомагати, а не керувати нами, — сказав він принцесі.

Вони сховали лампу в надійному місці й користувалися нею лише тоді, коли це справді було потрібно.

Аладдін уже не був тим хлопцем, який цілими днями тікав від будь-якої справи. Він навчився думати наперед, визнавати помилки й відповідати за свої рішення.

Коли згодом султан постарів, Аладдін і принцеса взяли на себе більше турбот про країну. Вони радилися одне з одним, підтримували ремісників, допомагали тим, хто опинявся в біді, й ніколи не забували, що справжня цінність не в коштовностях і навіть не в чарівній лампі.

Бо найбільше диво сталося не тоді, коли з лампи з’явився дух.

Найбільше диво сталося тоді, коли безтурботний хлопець навчився бути людиною, якій можна довірити велику силу.

Найбільше диво сталося тоді, коли безтурботний хлопець навчився бути людиною, якій можна довірити велику силу.