Алі-Баба і сорок розбійників

Алі-Баба і сорок розбійників

У давньому місті жили два брати, Касим і Алі-Баба.

Касим мав велику крамницю, просторий будинок і багато товару. Він дуже пишався своїм достатком і любив, коли всі це помічали.

Алі-Баба жив скромніше. Щоранку він брав мотузки, сокиру, трьох осликів і вирушав до лісу по сухі гілки. Дрова продавав на базарі, а ввечері повертався додому до родини.

Одного дня, коли Алі-Баба збирав хмиз, земля раптом задрижала від тупоту копит.

Удалині здійнялася хмара пилу.

— Вершники, — прошепотів він.

Їх було багато. Алі-Баба швидко відвів осликів за кущі, а сам сховався серед густого листя великого дерева.

До скелястого пагорба під’їхало сорок чоловіків. На їхніх конях висіли важкі торби. Вершники мовчки зійшли на землю, а їхній ватажок підійшов до суцільної кам’яної стіни й голосно сказав:

— Відчинися, Сезаме!

Алі-Баба ледь не скрикнув від подиву.

У скелі з’явилися двері.

Розбійники один за одним увійшли всередину, несучи торби. За деякий час вони вийшли вже без них. Ватажок промовив:

— Зачинися, Сезаме!

Двері зникли, наче їх ніколи й не було.

Коли вершники від’їхали далеко, Алі-Баба ще трохи почекав, а потім обережно підійшов до скелі.

— Відчинися, Сезаме! — сказав він.

Камінь розсунувся.

За дверима була велика печера, освітлена отворами високо вгорі. У ній лежали килими, тканини, кошики з коштовностями, старовинні скрині й мішки з монетами.

Алі-Баба зрозумів: це схованка розбійників.

Йому стало моторошно.

— Не можна затримуватися, — сказав він собі.

Він узяв лише кілька невеликих мішечків із монетами, стільки, щоб можна було перевезти непомітно, сховав їх під дровами на осликах і вийшов.

— Зачинися, Сезаме!

Повернувшись додому, Алі-Баба розповів усе дружині.

— Цих грошей нам вистачить надовго, якщо жити розумно, — сказав він. — Але про печеру не повинен дізнатися ніхто. Це небезпечне місце.

Та таємниці іноді знаходять дорогу назовні.

Незабаром Касим помітив, що братові більше не доводиться рахувати кожну дрібну монету, й почав розпитувати. Алі-Баба не хотів брехати рідному братові й зрештою розповів про печеру.

Очі Касима загорілися.

— І ти взяв лише кілька мішечків? — здивувався він. — Та я привезу десять мулів і заберу стільки, скільки вони винесуть!

— Не роби цього, — попросив Алі-Баба. — Це чуже сховище небезпечних людей. Жадібність може затьмарити розум.

Але Касим уже не слухав.

Наступного ранку він вирушив до скелі з цілим караваном.

— Відчинися, Сезаме!

Двері відкрилися.

Касим ходив між скарбами й не міг зупинитися.

— Оце візьму. І це. І ще цю скриню. А ось той мішок теж мій!

Він так захопився, що коли настав час виходити, потрібне слово вилетіло з голови.

— Відчинися… Пшеницею? Ячменем? Просом?

Двері не рушили.

Саме тоді повернулися розбійники.

Касим потрапив до їхніх рук і додому вже не повернувся.

Коли Алі-Баба зрозумів, що сталося, він тяжко засмутився. Він допоміг родині брата й вирішив більше ніколи не ходити до печери без крайньої потреби.

Та ватажок розбійників швидко збагнув: хтось іще знає їхню таємницю.

— Треба знайти цю людину, — наказав він.

У місті жив старий ремісник, який ненавмисно допоміг одному з розбійників вийти на будинок Алі-Баби. Ватажок прийшов уночі й поставив маленьку крейдяну позначку на дверях.

Але в домі Алі-Баби була Морджана, розумна й уважна молода жінка, яка допомагала господарю вести дім і справи.

Вранці вона побачила знак.

— Учора його не було, — сказала Морджана. — Отже, хтось позначив наші двері навмисно.

Вона взяла крейду й поставила такий самий знак на багатьох сусідніх будинках.

Коли розбійники повернулися, вони побачили цілу вулицю однаково позначених дверей.

— Який із них потрібний? — сердито запитав ватажок.

Ніхто не знав.

Їм довелося піти ні з чим.

Через кілька днів ватажок сам відшукав будинок і придумав новий план.

Увечері до воріт Алі-Баби під’їхав купець із мулами. На мулах були великі глечики.

— Добрий господарю, — сказав незнайомець, — я торгую олією. Уже пізно, а міські ворота скоро зачинять. Дозволь переночувати у твоєму дворі.

Алі-Баба був гостинною людиною.

— Звичайно. Відпочивай. Мули теж матимуть воду й корм.

Та це був ватажок розбійників.

І майже в кожному великому глечику замість олії ховався чоловік.

Уночі Морджана вийшла у двір по олію для лампи. Біля одного з глечиків почула тихий голос:

— Уже час?

Морджана миттю все зрозуміла, але відповіла так само тихо:

— Ще ні.

Біля другого глечика почулося те саме.

— Уже час?

— Ще ні.

Так вона обійшла весь ряд.

Морджана не здійняла крику. Вона тихо розбудила Алі-Бабу й кількох надійних сусідів. Разом вони підперли кришки глечиків, зачинили ворота й послали хлопця по міську варту.

Коли розбійники зрозуміли, що їх викрито, було вже пізно. Варта оточила двір і забрала їх під охорону.

Лише ватажок устиг утекти через задню стіну.

— Морджано, ти врятувала весь дім, — сказав Алі-Баба. — Я ніколи цього не забуду.

Минув час.

У місті з’явився новий заможний торговець на ім’я Коджа Гасан. Він відкрив красиву крамницю неподалік від крамниці сина Алі-Баби, був ввічливим, щедрим і швидко заприятелював із ним.

Одного дня син привів нового друга на вечерю.

Морджана принесла страви й одразу впізнала гостя.

Це був ватажок розбійників, тільки без дорожнього плаща й із гарно підстриженою бородою.

Вона нічого не сказала, але помітила під його одягом схований кинджал.

Після вечері заграла музика. Морджана запропонувала традиційний святковий танок із хусткою. Вона легко кружляла кімнатою, дедалі ближче підходячи до гостя.

У потрібну мить Морджана різко обвила хусткою його зап’ясток. Схований кинджал випав на підлогу.

— Варта! — гукнула вона.

Алі-Баба й син схопилися.

Ватажок кинувся до дверей, та там уже стояли люди, яких Морджана завчасно покликала.

Його заарештували, і небезпека нарешті минула.

Алі-Баба зібрав родину.

— Сьогодні всі повинні знати, кому ми завдячуємо спокоєм, — сказав він. — Морджана двічі врятувала нас не силою, а розумом і сміливістю.

Відтоді до неї ставилися не як до помічниці, а як до близької людини й повноправної членкині дому.

Згодом Морджана й син Алі-Баби, які давно поважали одне одного, самі вирішили одружитися.

А що ж печера?

Алі-Баба ще раз прийшов до неї лише тоді, коли переконався, що розбійницька зграя більше не повернеться.

— Відчинися, Сезаме!

Двері відчинилися.

Він подивився на гори золота й згадав брата.

Тепер Алі-Баба знав: скарб може допомогти, але може й засліпити.

Він узяв частину багатства, щоб забезпечити родину, а частину витратив на добрі справи в місті: допоміг бідним ремісникам, підтримав сиріт і полагодив криницю, якою користувалися всі мешканці.

Таємницю печери він довірив лише тим, кому справді довіряв.

І коли його діти питали, яке слово відчиняє чарівні двері, Алі-Баба усміхався:

— Слово запам’ятати легко. Значно важче пам’ятати, коли треба зупинитися.

Бо найнебезпечніший замок іноді висить не на дверях печери, а на власній жадібності.

Бо найнебезпечніший замок іноді висить не на дверях печери, а на власній жадібності.