Аліса в Країні чудес

Аліса в Країні чудес

Робоча українська назва: Аліса в Країні чудес

Одного теплого дня Аліса сиділа на березі поруч із сестрою й страшенно нудьгувала.

Сестра читала книжку.

Аліса двічі заглянула через її плече й не побачила там жодної картинки.

— І навіщо книжка, якщо в ній немає ні малюнків, ні розмов? — подумала вона.

Сонце пригрівало. Пахло травою. Аліса вже майже вирішила сплести вінок із маргариток, коли поруч пробіг Білий Кролик із рожевими очима.

Сам по собі кролик її не дуже здивував.

Але Кролик раптом сказав:

— Запізнююсь! Я страшенно запізнююсь!

Потім витягнув із кишені жилета годинник, глянув на нього й побіг швидше.

Ось тут Аліса підхопилася.

Кролика в жилеті вона ще ніколи не бачила. Кролика з кишеньковим годинником — тим більше.

Вона побігла за ним через поле й побачила, як він пірнув у велику кролячу нору під живоплотом.

Аліса не стала довго розмірковувати.

Вона пірнула слідом.

Спочатку нора йшла вперед, а потім раптом обірвалася вниз, наче дуже глибокий колодязь.

Аліса падала повільно. Так повільно, що встигала розглядати полиці на стінах, шафки, книжки й карти.

На одній полиці стояла банка з написом «Апельсинове варення».

Вона виявилася порожньою.

— От прикрість, — сказала Аліса й обережно поставила банку на іншу полицю, повз яку пролітала.

«Цікаво, скільки я вже падаю? Може, скоро опинюся на іншому боці Землі?»

Нарешті вона м’яко приземлилася на купу сухого листя.

Попереду майнув Білий Кролик.

— Мої вуха й вуса! Я спізнюся!

Аліса кинулася за ним, але він зник за поворотом.

Вона опинилася в довгій залі з безліччю дверей. Усі були замкнені.

Посередині стояв скляний столик. На ньому лежав маленький золотий ключик.

Ключ не підходив до великих дверей, зате відчинив крихітні дверцята за фіранкою.

За ними був чудовий сад із фонтанами, квітами й яскравими доріжками.

Проблема була одна: дверцята були заввишки не більші за лялькові.

Аліса повернулася до столика й побачила пляшечку, якої раніше там наче не було. На етикетці було написано: «Випий мене».

— Спочатку треба перевірити, чи немає попередження, — розсудливо сказала Аліса.

Попередження не було. Вона зробила маленький ковток.

Смак був дивний: трохи вишневий, трохи ванільний, трохи схожий на пиріг і ще на щось, чого Аліса не могла назвати.

Вона почала зменшуватися.

— Чудово! Тепер я пройду в сад.

Та ключ лишився на високому столику.

— От я молодець, — зітхнула Аліса.

Під столом вона знайшла маленьке тістечко з написом «З’їж мене».

Від шматочка Аліса раптом виросла так високо, що головою майже торкнулася стелі.

— Тепер я навіть до дверцят не нахилюся!

Їй стало прикро. Вона заплакала, і сліз назбиралося стільки, що на підлозі утворилося ціле озеро.

Незабаром Аліса знову зменшилася, послизнулася й опинилася у власному Озері сліз.

Поруч пливла Миша, за нею Качка, Додо та інші мокрі звірі й птахи.

— Нам треба висохнути, — заявив Додо, коли всі вибралися на берег.

— Як?

— Влаштуємо Перегони Без Правил.

— А де старт?

— Де захочемо.

— А фініш?

— Коли вирішимо, що вже досить.

Усі побігли хто куди. Через кілька хвилин Додо оголосив:

— Перегони закінчено! Перемогли всі!

— А призи?

Усі подивилися на Алісу.

Їй довелося роздати цукерки, які випадково залишилися в кишені.

— Дивна країна, — сказала вона.

— Ти ще майже нічого не бачила, — відповів Додо.

Невдовзі знову з’явився Білий Кролик.

Він був так заклопотаний, що прийняв Алісу за свою служницю.

— Мері Енн! Мерщій додому! Принеси мої рукавички й віяло!

Аліса хотіла пояснити, що вона зовсім не Мері Енн, але цікавість перемогла.

У будинку Кролика вона знайшла ще одну пляшечку, зробила ковток і раптом почала рости.

Рука вилізла у вікно, нога вперлася в димар.

— Знову! — простогнала Аліса.

Знадвору почулася паніка.

Кролик і його друзі не могли зрозуміти, хто зайняв весь будинок. Вони посилали через димар ящірку Білла, кидали у вікно камінці й радили один одному дедалі безглуздіші способи.

Камінці, щойно падали на підлогу, перетворювалися на маленькі тістечка.

Аліса з’їла одне й зменшилася.

Вона вибігла з будинку й сховалася в лісі.

Там, на великому грибі, сиділа синя Гусінь і спокійно пускала кільця диму.

— Хто ти? — спитала Гусінь.

— Зараз я не дуже певна, — відповіла Аліса. — Сьогодні я вже стільки разів змінювалася.

— Розмір не відповідає на питання, хто ти.

— Легко вам казати. Ви весь день однакового зросту.

— Не весь, — сухо сказала Гусінь. — Я теж змінюся.

Аліса згадала, що гусінь стає метеликом, і трохи заспокоїлася.

Гусінь пояснила, що один бік гриба збільшує, а інший зменшує.

— Який саме бік? — спитала Аліса.

— Один і другий.

— Дуже корисно.

Вона відламала два шматочки й після кількох невдалих спроб навчилася змінювати зріст так, як потрібно.

Невдовзі Аліса вийшла до маленького будинку. Усередині панував справжній гармидер.

Герцогиня тримала немовля, кухарка сипала в суп стільки перцю, що всі безперервно чхали, а на печі сидів великий кіт і широко усміхався.

— Чому ваш кіт усміхається? — спитала Аліса.

— Бо він Чеширський, — відповіла Герцогиня так, ніби це все пояснювало.

Коли Аліса вийшла з будинку, Чеширський Кіт з’явився на гілці над дорогою.

— Куди мені йти? — спитала вона.

— А куди ти хочеш потрапити?

— Не знаю.

— Тоді майже будь-яка дорога підійде.

— А хто тут живе?

— Там Капелюшник. Там Березневий Заєць. Обидва дуже дивні.

— А я не хочу до дивних.

Кіт усміхнувся ще ширше.

— Тут це складно.

І почав зникати. Спочатку хвіст, потім лапи, тулуб, голова. Нарешті в повітрі залишилася сама усмішка.

— Я бачила кота без усмішки, — сказала Аліса, — але усмішку без кота бачу вперше.

Вона пішла до Березневого Зайця.

Перед будинком стояв довгий стіл. За ним сиділи Заєць, Капелюшник і Соня, яка майже весь час дрімала.

— Місця немає! — закричали Заєць і Капелюшник, хоча більша частина столу була порожня.

— Місця повно, — сказала Аліса й сіла.

— Хочеш вина?

— Так.

На столі вина не було.

— Тоді навіщо пропонувати?

— А навіщо сідати без запрошення?

Далі розмова стала ще дивнішою.

Капелюшник загадував загадки без відповідей. Заєць наливав чай у чужі чашки. Соня прокидалася на кілька секунд, розповідала історію про трьох сестер, які жили на дні колодязя, і знову засинала.

— Чому ви весь час п’єте чай? — спитала Аліса.

— Бо Час на мене образився, — пояснив Капелюшник. — У нас назавжди шоста година.

— І ви ніколи не миєте чашки?

— Ми просто пересуваємося на наступне місце.

Аліса вирішила, що це найменш розумне чаювання в її житті, й пішла.

За деревами вона нарешті знайшла двері до того самого чудового саду, який бачила на початку.

Біля трояндових кущів троє садівників-карт фарбували білі троянди в червоний колір.

— Навіщо? — спитала Аліса.

— Посадили не той сорт, — прошепотів один. — Якщо Королева помітить, буде страшенно сердитися.

Саме тоді заграла музика.

Доріжкою йшла Королева Чирв, за нею Король, придворні й ціла процесія карт.

Королева побачила Алісу.

— Хто це?

— Аліса.

— А ці хто? — вона показала на садівників.

— Звідки мені знати? — відповіла Аліса. — Я тут не працюю.

Королева почервоніла.

— Забрати її голову!

— Навряд чи, — сказала Аліса. — Це безглуздо.

Усі завмерли.

Король тихенько кашлянув.

— Може, спершу зіграємо в крокет?

Так Аліса опинилася на найдивнішій грі у світі.

Замість молотків гравці тримали фламінго, замість куль по траві повзали їжаки, а ворітцями були карти, які ставали на руки й ноги.

Фламінго крутили головами. Їжаки тікали. Королева сердито наказувала всіх кудись вивести, але її накази виконували не дуже старанно, тож майже всі швидко поверталися.

Під час гри в повітрі з’явилася голова Чеширського Кота.

— Як тобі Королева? — спитав він.

— Дуже голосна, — пошепки відповіла Аліса.

Королева якраз стояла позаду.

— Що ти сказала?

— Що ви дуже… голосно керуєте грою.

Кіт усміхнувся.

Король захотів прогнати його, але тут виникла проблема: як прогнати голову без тіла?

Поки всі сперечалися, Кіт просто зник.

Після крокету Королева наказала Грифонові показати Алісі Черепаху Квазі.

Черепаха Квазі сиділа на камені й тяжко зітхала.

— Чому вона сумує? — спитала Аліса.

— Це її улюблене заняття, — сказав Грифон.

Черепаха почала розповідати про школу під морем.

— Ми вчили Читання, Писання, Пірнання, Мовчання й ще Зменшення.

— Зменшення?

— Щодня уроків ставало на годину менше. На одинадцятий день вони закінчувалися зовсім.

Потім Грифон і Черепаха показали Алісі Морську Кадриль. Вони кружляли по піску, рахували кроки, сперечалися, хто має бути омаром, і співали пісню, в якій рими весь час тікали не туди, куди їх чекали.

Аліса вже починала звикати, що в Країні чудес ніхто не дивується власній нісенітниці.

Раптом здалеку почувся крик:

— Суд починається!

У великій залі Король і Королева сиділи на троні. Перед ними стояв Вале́т Чирв.

На столі лежала таця з пиріжками.

Білий Кролик читав звинувачення:

— Королева спекла пиріжки, а хтось їх узяв. Підозрюють Валета.

Присяжні-карти старанно записували кожне слово, навіть власні імена, щоб не забути їх до кінця суду.

Першим свідком викликали Капелюшника. Він прийшов із чашкою чаю в руці.

— Коли ви бачили Валета? — спитав Король.

— Не пам’ятаю.

— Про що ви думали?

— Про чай.

— Це важлива справа!

— Для мене чай теж важливий.

Суд дедалі менше нагадував суд.

Потім Білий Кролик знайшов аркуш паперу з віршем без підпису.

— Ось доказ!

— Чому доказ? — спитала Аліса.

— Бо він написаний.

— Але не відомо ким.

— Саме тому він дуже підозрілий, — заявив Король.

Аліса відчула, що знову росте.

Їй уже не хотілося мовчати лише тому, що навколо всі поводилися впевнено.

— Це не доказ, — сказала вона. — Ви спочатку вирішили, хто винен, а тепер намагаєтеся підігнати під це все інше.

Королева підскочила.

— Спочатку вирок, потім розберемося!

— Так не можна.

— Хто тобі дозволив сперечатися?

Аліса підвелася на весь зріст.

— Здоровий глузд.

У залі стало тихо.

Королева замахала руками.

— Забрати її звідси!

Карти злетіли в повітря й закружляли навколо Аліси.

Вона підняла руки, щоб захиститися.

І раптом прокинулася.

Над нею шелестіло листя. Голова лежала на колінах у сестри. Ніяких карт не було — лише кілька сухих листочків упали з дерева на обличчя.

— Який дивний сон! — вигукнула Аліса.

Вона швидко розповіла про Білого Кролика, Гусінь, Чеширського Кота, Капелюшника, Королеву, крокет і суд.

Сестра слухала й усміхалася.

— А тепер біжи додому. Час до чаю.

Аліса побігла через поле.

Сестра ще трохи посиділа біля річки із заплющеними очима.

У шелесті трави їй ніби чувся поспішний тупіт кролячих лапок. Дзижчання комах нагадувало гомін дивного чаювання. Десь далеко сміялася дитина, і на мить здавалося, що це усміхається Чеширський Кіт.

Вона подумала про те, що Аліса колись виросте. Можливо, стане серйозною дорослою людиною, у якої буде багато справ.

Та добре було б, якби вона не забула одну важливу річ: світ іноді стає зрозумілішим саме тоді, коли не боїшся поставити просте питання.

«Чому?»

А ще краще — коли не погоджуєшся з нісенітницею лише тому, що її дуже голосно вимовила Королева.

А ще краще — коли не погоджуєшся з нісенітницею лише тому, що її дуже голосно вимовила Королева.