Бабусин Чорненький

Бабусин Чорненький

Робоча українська назва: Бабусин Чорненький

У невеликому індійському селі жила добра літня жінка. Вона мешкала в простому будиночку біля саду, знала майже кожну дитину на ім’я і завжди знаходила для гостя кухлик води та добре слово.

Усі в селі називали її просто Бабусею.

Одного дня заможний чоловік привів їй маленьке слоненя.

— Йому потрібен хтось терплячий і турботливий, — пояснив він. — А я не знаю нікого добрішого за вас.

Слоненя було темно-сіре, майже чорне після дощу, і діти швидко вигадали йому кличку.

— Це Бабусин Чорненький! — радісно оголосили вони.

Так ім’я й залишилося.

Чорненький ріс біля Бабусиного дому. Вона готувала йому їжу, стежила, щоб у нього завжди була свіжа вода, розмовляла з ним, коли працювала в саду, і чесала йому за вухами там, де він найбільше любив.

А Чорненький обожнював Бабусю.

Ще він дуже любив дітей.

Щойно після обіду на вулиці чулося:

— Чорненький! Іди до нас!

Він виходив із двору й починав гру. Міг покотити хоботом м’яч. Міг набрати трохи води й випустити вгору дрібний фонтан, від якого всі сміялися. А найменшим дітям він подавав фрукти так обережно, ніби тримав у хоботі не яблуко, а крихітну скляну кульку.

Чорненький був молодий, сильний і веселий. Та працювати він не поспішав.

Навіщо? Бабуся сама поралася в саду, носила воду, прибирала в домі, готувала їжу. А він їв, спав, грався й ходив за нею слідом.

Якось уранці Чорненький прийшов до Бабусі й легенько потягнув її хоботом за край хустки.

— Куди це ти мене кличеш? — засміялася вона.

Слон попрямував у бік лісу, озирнувся й знову покликав її.

— Не можу сьогодні, мій хороший, — сказала Бабуся. — Треба принести воду, зібрати хмиз, полагодити огорожу… Ох, роботи багато.

Вона випросталася, але відразу потерла поперек і повільно сіла на лавку.

Чорненький завмер.

Уперше він по-справжньому помітив, що Бабусині руки стали тоншими, кроки повільнішими, а після роботи вона довго відпочиває.

«Я молодий і сильний, — подумав слон. — Чому ж вона робить усе сама? Вона стільки років піклувалася про мене. Тепер моя черга піклуватися про неї».

Наступного ранку Чорненький прокинувся раніше за дітей і пішов до річки.

На березі було гамірно. Довга низка возів зупинилася перед мілководдям. Вози були важко навантажені, колеса загрузали в мокрому піску, а воли втомилися тягнути.

Господар вантажу ходив від одного воза до іншого й бідкався:

— Так ми до вечора не переправимося!

Побачивши слона, він ожив.

— Чий це слон? — запитав чоловік.

Поблизу стояв хлопчик із села.

— Це Бабусин Чорненький, — відповів він.

— Якби він допоміг витягнути вози, я заплатив би по дві срібні монети за кожен, — сказав господар.

Чорненький почув і одразу взявся до роботи.

Він не поспішав. Спершу допоміг одному возові, потім другому. Десь підштовхував колесо плечем, десь тягнув за міцну мотузку, а коли воли втомлювалися, чекав, поки вони перепочинуть.

Так один за одним усі вози опинилися на іншому березі.

— Чудова робота! — зрадів господар.

Він дістав гаманець і почав рахувати гроші. Але замість двох монет за кожен віз поклав лише по одній.

Чорненький уважно подивився на купку срібла.

Потім на чоловіка.

І не взяв нічого.

— Ну ж бо, це твої гроші, — сказав господар.

Слон спокійно залишився стояти на місці.

Хлопчик, який чув ранкову домовленість, підійшов ближче.

— Ви обіцяли по дві монети, — нагадав він.

Чоловік почервонів.

— Гм… справді обіцяв.

Він порахував ще раз і додав решту.

Лише тоді Чорненький узяв мішечок і дозволив прив’язати його до шиї.

Додому він ішов швидко, але дуже обережно, щоб не загубити жодної монетки.

Тим часом у селі вже почали хвилюватися.

— Бабусю, де Чорненький? — питали діти.

— Не знаю, любі. Зранку кудись пішов, — відповідала вона, раз у раз визираючи на дорогу.

Уже сутеніло, коли здалеку почувся знайомий тупіт.

— Він повертається! — закричали діти.

Усі побігли назустріч.

— Де ти був?

— Що це в тебе на шиї?

— Чорненький, ми тебе шукали!

Але слон цього разу не зупинився гратися. Він поспішив просто до Бабусі.

Вона зняла з його шиї мішечок і здивовано побачила срібні монети.

— Звідки це?

Хлопчик із берега, який прибіг слідом, усе пояснив.

Бабуся довго мовчала. Потім обійняла Чорненького за хобот.

— То ти вирішив мені допомагати, мій хороший?

Чорненький тихенько протрубив.

Відтоді він не дозволяв Бабусі виконувати найважчу роботу. Носив кошики, підвозив воду в невеликій діжці, допомагав привезти хмиз. Та й про ігри з дітьми не забував.

А Бабуся навчила всіх дітей у селі однієї простої речі:

— Вдячність — це не лише сказати «дякую». Іноді найкраще «дякую» — помітити, коли тому, хто колись допомагав тобі, тепер потрібна твоя допомога.

Чорненький, звісно, не говорив людською мовою.

Але, здається, саме це він зрозумів раніше за багатьох людей.

Але, здається, саме це він зрозумів раніше за багатьох людей.