Балакуча черепаха

Балакуча черепаха

Біля невеликого ставка жила черепаха. Вона була доброю, веселою і дуже любила товариство.

А ще вона страшенно любила говорити.

Черепаха розповідала про ранкове сонце, про хмарки, про найсмачніші водяні рослини, про жаб, про комах, про вчорашній дощ і навіть про те, як цікаво лежати на теплому камені.

Якщо хтось казав:

— Я бачив сьогодні гарну квітку…

черепаха одразу відповідала:

— А я бачила три! І одна була біла, друга жовта, а третя… Зараз я все розповім!

Її найкращими друзями були дві дикі качки. Щороку вони прилітали до ставка й проводили там кілька місяців.

Одного дня качки сказали:

— Нам скоро треба летіти далі. Там, за пагорбами, є велике озеро. Вода там чиста, береги зелені, а латаття стільки, що здається, ніби по воді розсипали маленькі тарілочки.

— Я теж хочу туди! — вигукнула черепаха. — Я ніколи не бачила великого озера. А які там дерева? А риба? А жаби? А чи є там…

— Є майже все, про що ти хочеш запитати, — засміялися качки. — Але є одна проблема. Ти не вмієш літати.

Черепаха засумувала.

Тоді одна качка сказала:

— Ми придумали спосіб.

Качки знайшли міцну пряму паличку.

— Ми триматимемо її за кінці дзьобами, — пояснили вони. — А ти міцно вхопишся ротом посередині. Так ми зможемо перенести тебе до нового озера.

Черепаха зраділа.

— Яка чудова ідея! А коли ми полетимо? А високо? А швидко? А…

— Стривай, — сказала перша качка. — Є дуже важливе правило.

— Поки летимо, ти не повинна розмовляти.

Черепаха здивовано моргнула.

— Зовсім?

— Зовсім. Щойно відкриєш рот, відпустиш паличку.

Черепаха урочисто пообіцяла:

— Я мовчатиму!

Наступного ранку качки взялися за кінці палички, черепаха вхопилася посередині, і вони піднялися в небо.

Спочатку черепаха навіть забула про розмови.

Під нею пливли зелені поля. Дороги здавалися тонкими стрічками, дерева — маленькими парасольками, а будинки — іграшковими коробочками.

«Яка краса!» — хотіла вигукнути вона.

Але вчасно згадала про паличку.

Вона лише міцніше стиснула її зубами.

Незабаром вони пролітали над селом.

Діти побачили дивну компанію в небі й почали показувати пальцями:

— Дивіться! Дві качки несуть черепаху!

— Оце так вигадка!

— Яка кумедна пасажирка!

Черепаха почула це й подумала:

«Кумедна? Я? Та це ж я сама погодилася на таку подорож! І взагалі, я могла б їм пояснити…»

Вона вже майже відкрила рот.

Та одна качка глянула на неї дуже уважно.

Черепаха знову стиснула паличку.

Полетіли далі.

За наступним пагорбом кілька людей працювали в полі.

Один чоловік підняв голову й засміявся:

— Дивіться, яка балакуча черепаха! Цікаво, як вона примудряється мовчати!

Тут черепаха не витримала.

— Я зовсім не… — почала вона.

І тієї ж миті паличка вислизнула з її рота.

— Ой!

На щастя, просто під нею їхав великий віз, ущерть наповнений м’яким сіном.

Пух!

Черепаха впала просто в сіно й провалилася в нього так глибоко, що назовні стирчала лише верхівка панцира.

Візник зупинив коня.

— Оце гостя з неба! — здивувався він.

Качки швидко спустилися вниз.

— Ти ціла? — занепокоєно запитали вони.

Черепаха висунула голову із сіна.

— Ціла, — тихенько сказала вона.

Качки переглянулися.

— Хочеш щось додати?

Черепаха подумала.

Подумала ще трохи.

І вперше в житті не поспішила відповідати.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Зараз я краще послухаю вас.

Качки усміхнулися.

Після короткого відпочинку вони знову взяли паличку. Черепаха міцно вхопилася за неї, і цього разу всю дорогу не сказала ані слова.

Коли вони дісталися великого озера, черепаха побачила зелені береги, блискучу воду й безліч латаття.

Тільки тоді вона відпустила паличку й вигукнула:

— Яка краса!

Качки засміялися.

— Оце вже можна говорити.

Відтоді черепаха не перестала бути балакучою. Вона й далі любила історії, жарти та довгі розмови.

Але тепер знала важливий секрет: іноді наймудріше слово — те, яке ти вчасно вирішив не казати.

Але тепер знала важливий секрет: іноді наймудріше слово — те, яке ти вчасно вирішив не казати.