Бамбукоруб і місячна дитина

Бамбукоруб і місячна дитина

Робоча українська назва: Бамбукоруб і місячна дитина

Давним-давно в Японії, неподалік від зелених пагорбів, жив старий бамбукоруб зі своєю дружиною.

Щодня він ішов у бамбуковий гай. Зрізав рівні міцні стебла, ніс їх додому й майстрував кошики, чашки, маленькі скриньки та інші речі, які потім продавав на базарі.

Подружжя жило скромно. Вони мали невелику хатину, садок і все необхідне для простого життя. Та була в них одна давня печаль: у них не було дітей.

Одного ранку старий, як завжди, працював у гаю. Сонце пробивалося крізь тонке листя, вітер шелестів високо над головою.

Раптом серед звичайних зелених стебел він побачив одне, що світилося зсередини м’яким золотавим світлом.

— Що за диво? — прошепотів бамбукоруб.

Він обережно нахилився й розрізав стебло.

Усередині, в маленькій порожнині, сиділа крихітна дівчинка. Вона була завбільшки з долоню і сяяла так ніжно, ніби в бамбуку сховався промінчик місяця.

Старий завмер від подиву.

— Невже небеса почули наші молитви?

Він загорнув маля в рукав свого одягу й поспішив додому.

Коли дружина побачила дівчинку, в її очах з’явилися сльози радості.

— Вона прийшла до нас не випадково, — сказала вона. — Будемо любити її як рідну доньку.

Так у їхній хатині оселилася місячна дитина.

Відтоді почалися й інші дива. Коли бамбукоруб знаходив у гаю стебло, що світилося, всередині часто лежала маленька золота монета або коштовний камінчик. Потроху подружжя перестало бідувати. Але найдорожчим їхнім скарбом усе одно залишалася дівчинка.

Вона росла не так, як звичайні діти. За кілька місяців стала такою, якою інші дівчата стають лише через багато років. Її волосся було темним і блискучим, а обличчя — ясним, мов нічне небо біля повного місяця.

Її назвали принцесою Місячного Сяйва.

Та найбільше старих тішила не її краса, а лагідність. Вона допомагала матері, любила слухати шелест бамбука й довго дивилася на місяць, хоча сама не могла пояснити, чому він здається їй таким знайомим.

Чутки про незвичайну дівчину розлетілися далеко. До хатини почали приїжджати багаті й знатні молоді чоловіки. Кожен хотів побачити принцесу, а дехто одразу просив її руки.

Принцеса Місячного Сяйва не поспішала погоджуватися.

— Вони майже мене не знають, — говорила вона батькові. — Як можна обіцяти прожити з людиною все життя лише тому, що вона почула про мою вроду?

Старий розумів доньку. Але п’ятеро найнаполегливіших женихів не відступали місяцями.

Тоді принцеса сказала:

— Якщо вони запевняють, що готові на все заради мене, нехай доведуть не багатство, а чесність і наполегливість. Кожному я дам завдання.

Першому вона наказала принести кам’яну чашу Будди з далекої Індії.

Другому — чарівну гілку з гори Хорай, де, за легендою, дерева мають срібне коріння, золоті стовбури й плоди з коштовного каміння.

Третьому — шкуру вогняного щура, яка нібито не горить у полум’ї.

Четвертому — знайти коштовну перлину з шиї морського дракона.

П’ятому — принести рідкісний скарб, захований біля гнізда ластівки.

Женихи роз’їхалися.

Минув час.

Перший чоловік не захотів вирушати в далеку подорож. Він знайшов стару кам’яну чашу в храмі, почистив її й видав за священну реліквію.

Принцеса лише поглянула на чашу й сказала:

— Справжня святиня мала б сяяти не від полірування, а від правди. Ви намагалися мене обдурити.

Чоловікові стало соромно, і він поїхав.

Другий жених теж вирішив схитрувати. Він найняв майстрів, щоб ті зробили прекрасну золоту гілку зі срібними листочками й коштовними плодами.

Гілка справді була дивовижною.

— Ось скарб із гори Хорай! — гордо оголосив він.

Та саме тоді до дому прийшли майстри.

— Вельмишановний пане, — сказали вони, — ви замовили цю гілку, але так і не розрахувалися з нами.

Правда відкрилася перед усіма.

Принцеса повернула гілку женихові.

— Красиву річ можна створити золотом. Але правдиву історію золотом не купиш.

Третій жених придбав рідкісну шкуру в купця, який запевняв, що вона не боїться вогню.

— Перевірмо, — запропонувала принцеса.

Шкуру піднесли до полум’я — і вона одразу почала тліти.

— Отже, вас обдурили, — сказала дівчина. — Але й ви хотіли принести мені річ, якої самі не перевірили.

Четвертий жених справді вирушив у море шукати дракона. Та здійнялася сильна буря. Корабель затріщав на хвилях, і чоловік раптом зрозумів, що жодна перлина не варта життя його людей.

Він наказав повернутися до берега.

Коли про це почула принцеса, вона не сміялася з нього.

— Принаймні ви вчасно зрозуміли, що чужа безпека важливіша за гордість, — сказала вона.

П’ятий жених так поспішав виконати своє завдання, що мало не впав із високої драбини. Після цього він теж відмовився від безглуздого ризику.

Так п’ятеро женихів один за одним залишили дім бамбукоруба.

Минув час, і слава про принцесу дійшла до імператора.

Він захотів познайомитися з дівчиною, про яку говорила вся країна. Принцеса спочатку відмовлялася від зустрічі, бо втомилася від людей, які бачили в ній лише незвичайну красу.

Імператор усе ж одного дня приїхав до тієї місцевості. Вони зустрілися в саду.

— У столиці для вас знайшлося б почесне місце, — сказав імператор.

Принцеса вклонилася.

— Дякую, але мій дім зараз тут, із людьми, які мене виростили.

Імператор був здивований, та почув її відповідь.

— Тоді я не стану змушувати вас.

Відтоді вони час від часу обмінювалися листами й віршами. Імператор поважав розум принцеси не менше, ніж її красу.

Здавалося, життя стало спокійним.

Та одного літа бамбукоруб помітив, що донька змінилася.

У теплі вечори вона виходила в сад і довго дивилася на місяць. Іноді в її очах блищали сльози.

— Доню, що тебе засмучує? — питала мати.

— Нічого, — відповідала вона спочатку.

Але що ближчим ставав серпневий повний місяць, то важче їй було приховувати смуток.

Нарешті вона посадила прийомних батьків поруч із собою.

— Я мушу розповісти вам правду.

Старі насторожилися.

— Я не народилася на Землі. Мій справжній дім — Місячне царство. Колись мене послали пожити серед людей. Тому ви й знайшли мене в сяючому бамбуку.

Мати міцніше стиснула її руку.

— Але ти наша донька.

— І назавжди нею залишуся в серці, — відповіла принцеса. — Та п’ятнадцятої ночі цього місяця за мною прийдуть. Я не зможу залишитися, хоч як би хотіла.

Бамбукоруб відмовлявся вірити.

— Ми зачинимо ворота! Я покличу охорону! Ніхто тебе не забере!

Звістка дійшла до імператора. Він прислав воїнів, щоб охороняти будинок.

У призначену ніч навколо хатини стояли сотні людей. Ворота були зачинені. Лучники дивилися в небо.

Повний місяць піднявся над горами.

Спершу все було тихо.

Потім небо стало світлішим, наче настав світанок. Із місячного сяйва повільно опустилася біла хмара. На ній стояли небесні посланці, а поруч чекала легка сяюча колісниця.

Воїни хотіли підняти зброю, але їхні руки ніби стали важкими. Ніхто не був поранений — просто земна сила в ту мить не могла змагатися з місячною.

Двері будинку відчинилися самі.

Принцеса вийшла до батьків.

— Не плачте, — прошепотіла вона, хоча сама ледве стримувала сльози. — Ви дали мені те, чого не можна знайти ні в золотому бамбуку, ні в палацах. Ви дали мені родину.

Мати обійняла її.

— Хіба на Місяці ти забудеш нас?

— Ніколи.

Вона залишила батькам прекрасне вбрання на пам’ять, а імператору написала прощального листа.

До листа принцеса додала маленьку посудину з еліксиром довгого життя.

— Передайте це імператорові, — сказала вона. — І скажіть, що я вдячна за його повагу та дружбу.

Небесні посланці накинули на її плечі легкий плащ. Кажуть, той плащ мав здатність заспокоювати земний смуток. Та перед тим як ступити в колісницю, принцеса ще раз озирнулася на стару хатину, бамбуковий гай і двох людей, які стали її справжньою родиною.

Потім колісниця піднялася в небо.

Усе вище й вище.

Нарешті вона стала маленькою світлою цяткою біля повного місяця й зникла.

Коли імператор прочитав лист, він довго мовчав.

Йому принесли еліксир.

— Кажуть, той, хто вип’є його, житиме надзвичайно довго, — сказав слуга.

Імператор подивився на місяць.

— Навіщо мені безкінечно довге життя, якщо люди, яких ми цінуємо, все одно можуть бути далеко?

Він наказав віднести лист і еліксир на вершину найвищої гори, найближчої до неба, й там спалити їх, щоб дим підняв його слова до Місячного царства.

Так, за давньою легендою, гора отримала особливе місце в пам’яті людей. Її пов’язували з безсмертям і з димом, що колись нібито здіймався з вершини Фудзі.

А старий бамбукоруб і його дружина ще багато років виходили вечорами в сад.

Коли над бамбуком з’являвся повний місяць, вони не казали: «Наша донька пішла».

Вони казали:

— Дивись, сьогодні її світло знову з нами.

І бамбук тихо шелестів у нічному вітрі, наче теж пам’ятав крихітну сяючу дитину, яка колись з’явилася всередині одного зеленого стебла й навчила людей простій істині: родиною стають не лише через народження. Родиною стають через любов, турботу й час, прожитий разом.

І бамбук тихо шелестів у нічному вітрі, наче теж пам’ятав крихітну сяючу дитину, яка колись з’явилася всередині одного зеленого стебла й навчила людей простій істині: родиною стають не лише через народження. Родиною стають через любов, турботу й час, прожитий разом.