Біла кішка з Есіхи

Біла кішка з Есіхи

Робоча українська назва: Біла кішка з Есіхи

Неподалік від міста Есіха, там, де оливкові дерева срібляться на сонці, стояв старий палац.

Колись до нього вела широка дорога, по якій їздили вершники й вози. Але з часом дорога заросла травою, ворота покрилися плющем, а люди почали обходити це місце стороною.

Бо в палаці жила Біла Кішка.

Принаймні так говорили в місті.

Її бачили зрідка, найчастіше на світанку. Вона сиділа на кам’яній огорожі, біла, наче клаптик хмари, і дивилася на дорогу великими світлими очима.

Навколо палацу був дивовижний сад. Між апельсиновими деревами лежали маленькі озерця, а біля води стояли статуї юнаків і дівчат. Вони були такі майстерно зроблені, що здавалося: ось-ось хтось моргне або зітхне.

Увечері у вікнах палацу запалювалися лампи, хоча ніхто не бачив, хто їх запалює. А зсередини іноді линула тиха музика.

Не весела й не сумна.

Швидше така, ніби хтось дуже довго чекає.

Одного разу до Есіхи приїхав молодий мандрівник на ім’я Матео. Він не був знаменитим лицарем і не носив розкішних обладунків. У нього був добрий кінь, простий плащ і старий щит, який залишився від діда.

У корчмі він почув розмову про Білу Кішку.

— До того палацу краще не ходити, — сказав господар. — Уже кілька сміливців намагалися розгадати його таємницю. І жоден не повернувся тією самою дорогою.

— А що з ними сталося? — спитав Матео.

— Ніхто не знає.

Стара жінка біля вікна тихо додала:

— Я знаю лише одне. Кішка ніколи не нападає. Вона сидить біля воріт і дивиться так, ніби просить допомоги.

Ці слова не виходили Матео з голови.

Наступного ранку він поїхав до палацу.

Коли кінь ступив на зарослу дорогу, вітер одразу стих. Навіть птахи замовкли.

Біля воріт сиділа Біла Кішка.

Вона не втекла, коли Матео наблизився.

— Ти справді чекаєш на когось? — тихо спитав він.

Кішка повільно піднялася й пішла до воріт.

Потім озирнулася.

— Гаразд, — сказав Матео. — Я зрозумів.

Ворота відчинилися самі.

За ними лежав сад із озерцями та мовчазними статуями. Біла Кішка йшла попереду, а Матео вів коня за повід.

Раптом земля задрижала.

Із темної арки перед палацом вийшов величезний дракон.

Він був не схожий на лютих чудовиськ із пісень. Його луска світилася мідним блиском, а очі були сердиті й водночас втомлені.

Дракон загородив дорогу й видихнув високу смугу полум’я.

Кінь Матео шарахнувся.

Матео міг вихопити меч.

Але не вихопив.

Він помітив, що дракон не наближається. Той лише не дозволяє пройти.

— Ти охороняєш палац? — спитав Матео.

Дракон загарчав.

Біла Кішка вийшла вперед.

Дракон одразу відступив на півкроку.

— Отже, ти не хочеш її скривдити, — сказав Матео. — Ти щось охороняєш. Або когось.

Тоді з вікон палацу вирвався сильний вітер. Він закружляв листя, підняв пил, а кам’яні статуї навколо озер почали світитися тьмяним синім світлом.

Перед Матео з’явилися три брами.

Над першою було написано: «СИЛА».

Над другою: «СЛАВА».

Над третьою: «ПРАВДА».

Голос, що лунав ніби звідусіль, сказав:

— Обери шлях.

Матео довго не думав.

— Правда.

Третя брама відчинилася.

Дракон зник, наче був зроблений із диму.

Біла Кішка рушила далі.

За брамою був довгий коридор, де на стінах висіли дзеркала.

У першому Матео побачив себе в золотих обладунках.

— Ти можеш стати найвідомішим героєм Іспанії, — прошепотіло дзеркало.

У другому він сидів на троні.

— Ти можеш мати багатство й владу.

У третьому навколо нього стояли люди й аплодували.

— Усі знатимуть твоє ім’я.

Матео посміхнувся.

— А я прийшов сюди не за цим.

Дзеркала потьмяніли.

Наприкінці коридору стояли двері без ручки.

Біла Кішка торкнулася їх лапою.

Нічого.

Матео теж торкнувся.

Нічого.

Тоді він помітив маленький напис унизу:

«Відчиняє той, хто попросить, а не накаже».

— Будь ласка, відчинися, — сказав Матео.

Двері тихо розчинилися.

У великій залі не було ні золота, ні скарбів.

Посередині стояла лише кругла кам’яна плита. На ній лежало довге біле перо.

Кішка стрибнула на плиту.

Матео взяв перо й запитав:

— Що мені з ним робити?

Уперше Біла Кішка заговорила.

Її голос був тихим, але виразним.

— Не ламай. Не кидай. Просто поверни мені те, що колись забрали.

Матео простягнув їй перо.

Щойно вона торкнулася його носом, залу залило м’яке світло.

Кішка почала змінюватися.

Перед Матео стояла молода жінка в білому вбранні.

— Мене звати Мізпа, — сказала вона. — Колись цей палац належав моїй родині.

Вона підійшла до вікна.

— Ми жили тут дружно, поки між дорослими не почалися суперечки. Одні вважали свої звичаї кращими за чужі. Інші відповідали тим самим. Люди перестали слухати одне одного й почали бачити ворогів там, де раніше були сусіди й друзі.

Матео мовчки слухав.

— Моя мачуха знала старі чари, — продовжила Мізпа. — Вона вирішила, що найкращий спосіб припинити суперечки — замкнути всіх у палаці, поки вони не навчаться жити разом. Але чари вийшли з-під контролю. Я стала Білою Кішкою. Мої друзі перетворилися на камінь. Наші охоронці втратили голос. А дракон став сторожем прокляття.

— А ті мандрівники, які приходили раніше? — спитав Матео.

— Вони хотіли перемогти палац силою, — сказала Мізпа. — І самі стали статуями. Подивись у сад.

Матео визирнув у вікно.

Дві кам’яні постаті біля озера почали рухатися.

Один юнак розтер плечі.

— Ніколи більше не сперечатимуся з кам’яною брамою! — сказав він.

Другий озирнувся й додав:

— А я ніколи більше не називатиму меч універсальною відповіддю.

Мізпа засміялася.

У ту ж мить ожили й інші статуї. Люди здивовано дивилися одне на одного, торкалися рук, сміялися й плакали від радості.

Десь унизу загуркотіло.

Дракон знову з’явився в саду.

Та тепер він був значно менший.

Він підійшов до Мізпи й поклав голову біля її ніг.

— І ти був зачарований, правда? — спитала вона.

Дракон кивнув.

Мізпа торкнулася його чола білим пером.

Замість дракона перед ними з’явився старий садівник.

— Я стеріг цей дім стільки років, що вже забув, як пахнуть апельсинові квіти без диму, — сказав він.

Усі вийшли в сад.

Лампи на деревах засвітилися золотим світлом. У ставках затремтіли відблиски. Музика, яка стільки років звучала сумно, стала легкою й веселою.

Мізпа підійшла до Матео.

— Ти зняв чари. Чого хочеш у нагороду?

— Нічого, — відповів він. — Хіба що знати, що цей палац більше не буде місцем страху.

— Тоді залишся на свято.

Увечері до палацу запросили людей з Есіхи. Спершу вони боялися заходити за ворота, але, побачивши колишні статуї живими й усміхненими, наважилися.

Хтось приніс хліб.

Хтось — виноград і фрукти.

Хтось грав на гітарі.

А стара жінка з корчми, яка першою сказала Матео, що Кішка просить допомоги, сіла біля фонтану й задоволено промовила:

— Я ж казала: вона не чекала переможця. Вона чекала того, хто послухає.

Відтоді палац перестали називати зачарованим.

Його називали Домом Білої Кішки.

Мізпа залишила біле перо біля головних дверей, щоб кожен гість пам’ятав: сила може відчинити ворота, але справжні чари зникають лише тоді, коли люди перестають боятися одне одного й починають слухати.

А Матео ще довго мандрував світом.

Та коли дорога знову приводила його до Есіхи, на кам’яній огорожі обов’язково сиділа біла кішка.

Звичайна кішка.

Можливо.

Вона дивилася на нього світлими очима, муркотіла й ішла до воріт.

І Матео щоразу заходив у гості.

І Матео щоразу заходив у гості.