Біла змія

Біла змія

Робоча українська назва: Біла змія

Давним-давно жив король, про якого казали, що він знає майже все на світі.

Якщо десь у лісі впало старе дерево, він ніби вже чув про це. Якщо на далекому кордоні з'являвся незнайомий мандрівник, король знав, звідки той прийшов. А коли двоє придворних намагалися приховати дрібну сварку, король дивився на них так, ніби чув кожне слово.

Люди дивувалися:

— Звідки в нього така мудрість?

Ніхто не знав.

У короля була одна дивна звичка. Щодня після обіду, коли зі столу прибирали посуд і всі виходили із зали, довірений слуга приносив йому останню накриту таріль.

Король завжди казав:

— Постав і залиш мене самого.

Слуга виконував наказ. Він ніколи не бачив, що лежить під срібною кришкою.

Так тривало багато років.

Та одного дня цікавість перемогла.

Коли король закінчив трапезу, слуга забрав таріль і, замість того щоб одразу віднести її на кухню, зайшов до маленької комори.

— Лише одним оком гляну, — прошепотів він. — І більше ніколи.

Він підняв кришку.

На тарелі лежала невелика біла змія, тонка й світла, наче зроблена з місячного проміння. Навколо неї блищали краплини прозорого соку.

Слуга здивовано нахилився. Одна крапля залишилася на краю тарелі. Він торкнувся її пальцем і, не подумавши, скуштував.

Тієї ж миті за вікном почувся галас.

— Я ж тобі казав, що крихта впала біля троянд! — сердито цвірінькав горобець.

— А я кажу, її першою знайшла я! — відповідала горобчиха.

Слуга завмер.

Він визирнув у вікно.

На підвіконні сиділи двоє горобців.

— Я… розумію вас? — прошепотів він.

Горобці навіть не звернули на нього уваги й продовжили сперечатися про крихту.

Слуга швидко накрив таріль і відніс її на кухню. Відтоді він чув мову всіх тварин: коней у стайні, котів на даху, мишей за стіною, качок у дворі.

Спершу це було весело.

А наступного дня стало дуже серйозно.

Королева загубила улюблений перстень. Його шукали в покоях, у саду, на сходах, але марно.

Оскільки довірений слуга мав доступ до багатьох кімнат, підозра впала на нього.

— Я не брав персня, — сказав він королю.

— Я хочу тобі вірити, — відповів король. — Але до завтра ми маємо з'ясувати, що сталося. Інакше тобі доведеться залишити палац.

Слуга вийшов у двір засмучений.

Біля ставка плавали качки й тихо перемовлялися.

— Я сьогодні ледве не вдавилася, — скаржилася одна. — Пірнула під вікном королеви за блискучою штучкою, подумала, що це жучок, схопила дзьобом, а воно застрягло.

— І що ти зробила? — спитала друга.

— Проковтнула. Тепер щось важке всередині.

Слуга підбіг ближче.

— Ось де перстень!

Він обережно взяв качку на руки й поніс до кухаря.

— Не лякай її. Дай води й трохи м'якої каші. Вона проковтнула королівський перстень.

Кухар спершу не повірив, але невдовзі качка почала кашляти, стрепенула крила, і маленький золотий перстень дзенькнув об підлогу.

Качку відпустили до ставка, а перстень віднесли королеві.

Король попросив у слуги пробачення за підозру.

— Обирай нагороду, — сказав він. — Місце при дворі, гроші, коня, що забажаєш.

Юнак подумав і відповів:

— Дайте мені доброго коня й трохи грошей на дорогу. Я хочу побачити світ.

Так він і вирушив мандрувати.

Одного дня дорога привела його до ставка, який майже пересох від спеки. У мілкій калюжі билися три рибини. Вода відступила, і вони не могли дістатися глибини.

— Ще трохи, і нам кінець, — сумно сказала одна.

Юнак почув її, зіскочив із коня й руками прокопав у мокрій землі вузеньку канавку до глибокої частини ставка.

Вода побігла канавкою, і рибини одна за одною попливли у безпечне місце.

— Ми запам'ятаємо твою доброту! — крикнули вони, блиснувши хвостами.

Далі стежка проходила через піщаний пагорб. Раптом юнак почув тоненькі голоси внизу.

— Обережно! Обережно! Наш дім!

Він придивився й побачив мурашник просто на дорозі. Кінські копита вже мало не ступили на нього.

Юнак спішився й повів коня обхідною стежкою.

З мурашника вибіг маленький мурашиний цар.

— Добро не губиться, — сказав він. — Якщо знадобимося, поклич.

Ще через день юнак увійшов до лісу. Під високим дубом пищали троє молодих воронів. Вони вже вилізли з гнізда, але літати добре не вміли й були страшенно голодні.

— Наші батьки шукають їжу далеко звідси, — жалілися пташенята. — А ми не можемо дочекатися.

Юнак відкрив дорожню торбу. Там залишилося трохи хліба, сиру й сушених ягід.

— Мені вистачить меншого, — сказав він і розкришив їжу пташенятам.

Ті наїлися й весело закаркали:

— Ми теж тебе запам'ятаємо!

Минуло кілька тижнів. Юнак дістався великого міста, де всі говорили про королівську доньку.

Принцеса була розумною, багато читала, знала кілька мов і зовсім не хотіла обирати супутника життя лише за багатим одягом чи гучним титулом.

Вона сказала батькові:

— Якщо хтось хоче зі мною познайомитися, нехай покаже не силу, а терпіння, винахідливість і добре серце.

Король погодився.

Коли мандрівник почув про це, йому стало цікаво. Він не знав, чи сподобається принцесі, але попросив дозволу пройти випробування.

Перше було біля моря.

Король показав золотий перстень.

— Його покладуть у мушлю й опустять у море. Треба знайти перстень до заходу сонця. Якщо не вийде, нічого страшного: просто випробування завершиться.

Юнак стояв на березі й дивився на хвилі.

— Як знайти одну маленьку мушлю в цілому морі?

Тут із води висунулися три знайомі риб'ячі голови.

— Ти відкрив нам дорогу до води, тепер наша черга!

Рибини пірнули. Незабаром одна принесла мушлю й поклала її біля його ніг.

Усередині лежав золотий перстень.

Принцеса здивувалася.

— Добре. Але випадкова удача ще не все. Спробуємо друге завдання.

Вона висипала в саду кілька мішечків проса й перемішала зернятка з травою.

— До ранку треба зібрати все назад. Не пошкодивши саду.

Юнак опустився на коліна й узявся збирати зернятка пальцями. За годину він зрозумів, що не впорається й за тиждень.

— От би сюди тих, хто вміє працювати гуртом, — зітхнув він.

Із-під каменя почувся тоненький голос:

— Ми вже тут.

Мурашиний цар привів тисячі мурах. Усю ніч вони снували травою, підбирали зернятка й складали їх у мішечки.

До світанку не загубилося жодного.

Принцеса ще більше зацікавилася.

— Ти маєш дивних друзів.

— Просто одного разу я не наступив на їхній дім, — відповів юнак.

— Саме тому я хочу дати тобі останнє завдання. Не тому, що сумніваюся в тобі, а тому, що хочу зрозуміти, чи ти вмієш не здаватися.

Вона розповіла про яблуню життя, яка, за легендою, росте десь за трьома королівствами.

— Принеси одне яблуко. Але якщо не знайдеш, повертайся. Жодне завдання не варте того, щоб людина загубила себе в дорозі.

Юнак вирушив.

Він ішов через поля, переправлявся через річки, ночував у селах і під деревами. Минув одне королівство, друге, третє.

Та яблуні життя не було ніде.

Одного вечора він ліг під великим дубом і подумав:

— Завтра повернуся. Я обіцяв не блукати без кінця.

Раптом у гіллі зашелестіло.

Три чорні птахи спустилися на землю.

— Впізнаєш нас? — запитав один.

То були ті самі ворони, яких він нагодував у лісі. Тепер вони виросли й літали далеко за моря.

— Ми чули, що ти шукаєш яблуню життя, — сказав другий.

— Вона росте дуже далеко, там, куди людська дорога майже не веде, — додав третій.

Один ворон тримав у дзьобі золоте яблуко.

— Бери. Колись ти поділився з нами останньою їжею.

Юнак подякував птахам і повернувся до міста.

Коли принцеса побачила золоте яблуко, вона не сказала: «Ти переміг».

Вона запитала:

— Розкажи, як ти його знайшов.

Юнак розповів про риб, мурах і воронів. Про те, що допоміг їм, не чекаючи винагороди. Про те, що кожного разу сам майже не міг виконати завдання, але добро поверталося до нього з несподіваного боку.

Принцеса довго слухала.

Потім усміхнулася.

— Тепер я розумію, що хотіла перевірити насправді. Не те, чи можеш ти дістати перстень, зібрати зерно або знайти чарівне яблуко. А те, чи залишаєш ти після себе друзів.

Вона розрізала золоте яблуко навпіл.

— Скуштуємо разом?

— Якщо ти хочеш.

Вони з'їли по половині.

Кажуть, яблуко життя не зробило їх безсмертними. Воно подарувало дещо краще: довгі роки, ясний розум і здатність не забувати, що справжня мудрість народжується не з чарівних таємниць, а з уважності до тих, хто поруч.

Згодом юнак і принцеса самі вирішили одружитися. Вони багато подорожували, а в королівському саду завжди залишали воду для птахів, квіти для бджіл і маленькі стежки, де ніхто не руйнував мурашників.

А юнак нікому не розповів секрет білої змії.

Та іноді, коли в палацовому саду горобці починали голосно сперечатися, принцеса помічала, як її чоловік ледь стримує сміх.

— Що вони кажуть? — питала вона.

Він усміхався:

— Повір, цього разу краще не знати. Вони знову ділять одну крихту на весь світ.

— Повір, цього разу краще не знати. Вони знову ділять одну крихту на весь світ.