Білосніжка і Розочка

Білосніжка і Розочка

Примітка: м’яка дитяча адаптація. Це окрема казка, не «Білосніжка і семеро гномів». У старій версії ведмідь убиває злого карлика; у Bembi карлик тікає, повернувши вкрадене, а чари зникають без насильства.

КАЗКА

На узліссі стояв маленький будиночок, а перед ним росли два кущі троянд. На одному щоліта розквітали білі квіти, на другому — червоні.

У будинку жила мама з двома доньками. Тихішу дівчинку звали Білосніжкою, а веселу й непосидючу — Розочкою.

Сестри були дуже різні.

Білосніжка любила читати біля вікна, допомагати мамі й слухати, як дощ стукає по даху.

Розочка бігала луками, збирала квіти, лазила на невисокі дерева й завжди першою помічала, що в лісі достигла суниця.

Але куди б одна не йшла, друга була поруч.

— Що маю я, тим поділюся з тобою, — часто казала Білосніжка.

— І я з тобою, — відповідала Розочка.

Влітку вони гуляли лісом, узимку сиділи біля вогню разом із мамою. У домі було небагато речей, зате завжди чисто, тепло й затишно.

Одного зимового вечора за вікнами заметіль закрутила сніг так густо, що ліс зник за білою завісою.

Раптом у двері постукали.

Тук-тук-тук.

— Мабуть, якийсь мандрівник просить прихистку, — сказала мама. — Розочко, відчини.

Розочка відсунула засув і відскочила.

На порозі стояв величезний чорний ведмідь.

Білосніжка сховалася за мамою. Розочка теж уже хотіла зачинити двері, але ведмідь заговорив низьким лагідним голосом:

— Не бійтеся. Я не зроблю вам нічого поганого. У лісі страшенний мороз. Дозвольте лише трохи погрітися біля вогню.

Мама уважно подивилася на нього.

— Якщо прийшов із миром, заходь.

Ведмідь ліг біля печі. На його шерсті танули сніжинки.

— Допоможете обтрусити сніг? — попросив він.

Дівчатка спершу торкалися його хутра дуже обережно. Потім зрозуміли, що гість добрий, і розсміялися, коли ведмідь кумедно фиркав від лоскоту.

Уранці він подякував і пішов у ліс.

Наступного вечора повернувся.

І ще наступного.

Незабаром сестри чекали його, як давнього друга. Ведмідь лежав біля вогню, мама читала вголос, Білосніжка чесала його густу шерсть, а Розочка розповідала всі новини дня.

Навесні ведмідь сказав:

— Тепер мені треба піти далеко в ліс. Коли земля відтає, один жадібний карлик виходить зі своєї печери й шукає сховані скарби. Я мушу завадити йому привласнити те, що йому не належить.

— Ти повернешся? — спитала Білосніжка.

— Коли настане час.

Ведмідь вийшов. На дверному гачку зачепився маленький клаптик його шерсті, і під чорним хутром дівчатам на мить здалося щось золоте.

Настало літо.

Одного дня сестри пішли по хмиз і почули сердите бурмотіння.

Біля поваленого дерева стрибав маленький карлик із довжелезною білою бородою. Борода застрягла між двома шматками деревини.

— Чого дивитеся? Допомагайте! — закричав він.

Дівчатка спробували звільнити бороду, але вона застрягла міцно.

— Не смикайте! Це найкраща борода в усьому лісі!

Білосніжка дістала маленькі ножиці й обережно відрізала лише кілька волосинок, які трималися в щілині.

Карлик нарешті звільнився.

— Ви зіпсували мою прекрасну бороду! — обурився він.

Він схопив мішечок із золотими монетами, який лежав за деревом, і поспішив геть, навіть не подякувавши.

— Дивний пан, — сказала Розочка.

Через кілька днів вони зустріли його біля струмка. Цього разу борода заплуталася в рибальській волосіні, а велика риба тягнула її до води.

Сестри знову допомогли.

— Знову мою бороду чіпали! — сварився карлик, хоча без них уже сидів би по пояс у струмку.

Під каменем він забрав мішечок із перлинами й зник.

Втретє дівчатка побачили карлика на галявині. Перед ним лежали коштовні камені, що сяяли на сонці синім, зеленим і рожевим світлом.

— Які гарні, — сказала Розочка.

— Не дивитися! Моє! — карлик почав поспішно згрібати камені в мішок.

І тут із лісу почувся знайомий голос:

— Насправді не твоє.

На галявину вийшов чорний ведмідь.

Карлик зблід.

— О, шановний пане Ведмедю! Я просто… охороняю скарби.

— Ти вкрав їх багато років тому, — сказав ведмідь. — І саме через них наклав на мене чари. Поверни все, і йди своєю дорогою.

— Не віддам!

Карлик схопив мішок і кинувся бігти. Але він був такий важкий, що через три кроки карлик сів на землю.

Розочка не втрималася від сміху.

— Може, жадібність теж важить?

Карлик сердито засопів. Він зрозумів, що тягнути золото, перлини й каміння одночасно не зможе.

Нарешті кинув мішки.

— Забирайте! Все одно знайду інші скарби!

І зник у лісі так швидко, як дозволяли короткі ноги.

Щойно останній мішок торкнувся землі, навколо ведмедя спалахнуло золоте світло.

Чорна шерсть наче розтанула в повітрі.

Перед сестрами стояв молодий чоловік у простому дорожньому плащі.

— Наш ведмідь! — вигукнула Розочка.

Він усміхнувся.

— Колись я був принцом із сусіднього краю. Карлик викрав королівські скарби й зачарував мене, щоб я не зміг їх повернути. Чари мали тривати доти, доки він добровільно не відмовиться від награбованого.

— Значить, саме тому під шерстю ми бачили золоте світло, — згадала Білосніжка.

— Так.

Разом вони віднесли скарби до міста, де зберігали записи про їхніх власників. Частину золота повернули родинам, частину використали, щоб відремонтувати міст через річку й допомогти людям після важкої зими.

А принц не забув маленький будинок із двома трояндовими кущами.

Він часто приходив у гості, але тепер уже мусив стукати звичайною рукою, а не великою ведмежою лапою.

Минали роки. Сестри виросли, багато подорожували й завжди залишалися близькими. Біля їхнього дому й далі цвіли дві троянди — біла й червона.

І коли діти питали, чому вони ростуть поруч, мама відповідала:

— Бо різними можна бути скільки завгодно. Головне — вміти залишатися поруч, допомагати одне одному і робити добро навіть тим, хто забуває сказати «дякую».

— Бо різними можна бути скільки завгодно. Головне — вміти залишатися поруч, допомагати одне одному і робити добро навіть тим, хто забуває сказати «дякую».