Білосніжка (Snowdrop, версія братів Грімм)

Білосніжка (Snowdrop, версія братів Грімм)

Робоча українська назва: Білосніжка (Snowdrop, версія братів Грімм)

БІЛОСНІЖКА

Однієї зими, коли сніг лежав на підвіконнях пухкими білими шапками, молода королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама була з темного дерева, а за нею повільно падали великі сніжинки.

Королева замислилася й випадково вколола палець голкою. На білий сніг упали три маленькі червоні краплі.

Вона подивилася на них і тихо сказала:

— Якби в мене колись була донечка зі шкірою світлою, мов зимовий ранок, щоками рум’яними, мов ці краплини, і волоссям темним, як дерево рами…

Згодом у королівській родині справді народилася дівчинка. Її назвали Білосніжкою.

Та щастя тривало недовго. Рідна мама дівчинки пішла з життя, коли Білосніжка була ще зовсім малою. Через кілька років король одружився вдруге.

Нова королева була розумною, вродливою і дуже пишалася тим, що всюди привертала увагу. У її кімнаті висіло старовинне чарівне дзеркало. Воно не вміло лестити й відповідало лише правду.

Щоранку королева питала:

— Дзеркальце, скажи мені: хто в королівстві найвродливіший?

І довго дзеркало відповідало:

— Ти, королево.

Минали роки. Білосніжка росла. Вона любила читати біля відкритого вікна, знала імена коней у стайні, допомагала садівникові підв’язувати молоді троянди й завжди віталася з кухарчуком, навіть коли поспішала.

Одного ранку королева поставила звичне запитання.

Дзеркало відповіло:

— Ти прекрасна, королево. Але Білосніжка виросла, і люди бачать у ній світло, якого не виміряти зовнішністю.

Королева почула лише одне: Білосніжку люблять більше.

І замість того щоб подумати, чому це її так болить, вона дозволила заздрості оселитися в серці.

Вона покликала лісничого.

— Відведи дівчину далеко в ліс, — наказала вона. — Так далеко, щоб вона не повернулася до замку.

Лісничий зблід.

— Ваша величносте…

— Це наказ.

Наступного ранку він сказав Білосніжці, що має показати їй рідкісну галявину. Вони довго йшли поміж ялин, аж поки замок зник за пагорбами.

Тоді лісничий зупинився.

— Пробач мені, — сказав він. — Я не можу виконати наказ королеви. Вона хоче, щоб ти зникла й ніколи не поверталася.

Білосніжка відчула, як усе всередині похололо.

— Що ж мені робити?

— Іди цією стежкою до гір. Там живуть добрі люди. Я повернуся й скажу лише, що більше тебе не бачив.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Лісничий дав їй свій плащ і торбинку з хлібом. Білосніжка рушила далі сама.

До вечора вона дуже втомилася. Ліс став темнішим, коріння дерев чіплялося за черевики, а кожен шурхіт здавався кроками.

І раптом між стовбурами замерехтіло світло.

На галявині стояв маленький будинок із сімома вузькими віконцями.

Білосніжка постукала. Ніхто не відповів.

Двері були не замкнені.

Усередині все було надзвичайно маленьке: сім стільців, сім мисочок, сім кухликів і сім акуратно застелених ліжок. На столі лежав хліб.

Білосніжка була голодна, але не хотіла брати чужого. Вона відламала зовсім маленький шматочок від кожної скибки, налила по ковточку з кожного кухлика, щоб нікому не завдати великої втрати, а потім так зморилася, що заснула впоперек трьох ліжечок.

Пізно ввечері повернулися господарі будинку. Це були семеро маленьких гірських майстрів. Щодня вони працювали в кам’яних штольнях, шукали кристали, лагодили інструменти й знали про гори більше, ніж більшість людей знала про власний сад.

— Хтось сидів на моєму стільці, — сказав перший.

— А хтось узяв шматочок мого хліба, — помітив другий.

— І мого теж, — озвався третій.

Нарешті вони побачили сплячу дівчину.

Коли Білосніжка прокинулася, сім пар очей дивилися на неї з цікавістю.

Вона одразу все розповіла.

Найстарший майстер потер бороду.

— Залишайся, доки не стане безпечно. Але в горах ми всі допомагаємо одне одному.

— Я вмію готувати, шити, читати вголос і доглядати сад, — сказала Білосніжка.

— А ще, сподіваюся, вмієш зачиняти двері, коли нікого немає вдома, — додав наймолодший.

Усі засміялися.

Так Білосніжка залишилася в маленькому домі.

Вранці майстри йшли до гір, а вона поралася вдома, вчилася пекти житній хліб у невеликій печі й поступово знову перестала здригатися від кожного звуку.

Перед виходом друзі завжди нагадували:

— Не відчиняй незнайомцям. Королева може тебе шукати.

Тим часом у замку королева знову звернулася до дзеркала.

— Хто тепер найвродливіший?

Дзеркало відповіло:

— Білосніжка жива. Вона мешкає за сімома пагорбами, у маленькому домі біля гір.

Королева зрозуміла, що лісничий її не послухався.

Заздрість підказала їй поганий план.

Вона перевдягнулася мандрівною торговкою й прийшла до будинку з кошиком стрічок.

— Гарні стрічки! Міцні шнурки! — кликала вона.

Білосніжка визирнула у вікно.

— Мені нічого не треба.

— Навіть ось ця червона стрічка? Поглянь, яка гарна.

Дівчина вагалася. Торговка здавалася звичайною літньою жінкою. Білосніжка відчинила двері на хвилинку.

— Дозволь покажу, як її зав’язувати.

Королева затягнула стрічку надто туго. Білосніжці забракло повітря, і вона знепритомніла.

Королева втекла.

Увечері майстри повернулися, швидко розв’язали стрічку, відчинили вікна, і Білосніжка отямилася.

— Я порушила обіцянку, — сказала вона.

— Головне, що ти зробила висновок, — відповів найстарший.

Та королева не зупинилася.

Удруге вона прийшла з гребінцями. Один із них був зачарований і навіював глибокий сон. Цього разу Білосніжка не пустила незнайомку всередину, але та простягнула гребінець через вікно.

— Лише візьми до рук.

Щойно гребінець торкнувся волосся, Білосніжка заснула.

На щастя, майстри повернулися раніше, знайшли гребінець і вийняли його. Чари розвіялися.

— Тепер я справді ні з ким не говоритиму через двері й вікна, — пообіцяла дівчина.

Але втретє королева прийшла не до дверей. Вона залишила на лавці біля криниці кошик яблук і сховалася неподалік.

Білосніжка побачила стигле червоне яблуко. Вона подумала, що його, мабуть, забув якийсь подорожній.

— Залишу до вечора, — вирішила вона.

Та яблуко пахло так свіжо, а день був спекотний. Зрештою Білосніжка відкусила маленький шматочок.

То було зачароване яблуко.

Дівчина впала в такий глибокий сон, що цього разу майстри не змогли її розбудити.

Вони покликали лісових травників, лікарів із сусідніх сіл, навіть стару жінку, яка знала всі гірські рослини. Ніхто не міг пояснити, чому Білосніжка не прокидається.

Друзі не захотіли залишати її в темній землі. Вони зробили прозору скриню, поставили її в саду під ялинами й щодня приносили туди квіти.

Минали дні.

Одного разу через гори їхав молодий князь із невеликим почтом. Почалася буря, і мандрівники попросили дозволу переночувати в домі майстрів.

У саду князь побачив прозору скриню.

— Хто ця дівчина? — запитав він.

Майстри розповіли історію.

— У нашому місті є лікарка, яка вивчала рідкісні отруйні й чарівні рослини, — сказав князь. — Дозвольте відвезти Білосніжку до неї. Може, вона допоможе.

Друзі погодилися й самі поїхали разом.

Дорога була нерівна. На одному повороті колесо воза потрапило в яму, скриня легенько хитнулася, і шматочок зачарованого яблука, що застряг у горлі Білосніжки, вислизнув.

Дівчина глибоко вдихнула.

Потім розплющила очі.

— Чому всі так дивляться? — хрипко спитала вона.

Сім гірських майстрів одночасно заговорили, засміялися й мало не заплакали від радості.

Після цього Білосніжка не повернулася до мачухи сама. Спочатку вона відновила сили, а тоді разом із друзями, князем, лісничим і радниками приїхала до королівського замку.

Правду більше не можна було ховати.

Король дізнався про накази своєї дружини й був приголомшений тим, що не помічав, як далеко зайшла її заздрість. Королеву позбавили влади. Вона мусила залишити двір і жити далеко від тих, кому завдала шкоди.

Чарівне дзеркало востаннє відповіло їй:

— Краса не стає більшою, якщо намагатися зменшити іншого.

А Білосніжка повернулася не до колишнього життя, а до нового. Вона часто гостювала в горах, допомогла побудувати біля шахт безпечніші майстерні й ніколи не забувала сімох друзів, які дали їй дім, коли вона його втратила.

Із молодим князем вони довго товаришували, подорожували одне до одного й лише згодом вирішили одружитися.

На весілля приїхали семеро гірських майстрів. Наймолодший привіз Білосніжці подарунок — простий дерев’яний гребінець.

— Цей точно без чарів, — сказав він.

Білосніжка засміялася.

І відтоді, коли в королівстві хтось надто захоплювався дзеркалами, люди нагадували стару історію: дзеркало може показати обличчя, але не може виміряти доброту, сміливість чи серце. А саме вони найчастіше й роблять людину по-справжньому прекрасною.

І відтоді, коли в королівстві хтось надто захоплювався дзеркалами, люди нагадували стару історію: дзеркало може показати обличчя, але не може виміряти доброту, сміливість чи серце. А саме вони найчастіше й роблять людину по-справжньому прекрасною.