Білий заєць і крокодили

Білий заєць і крокодили

Дуже давно, коли звірі ще вміли розмовляти людською мовою, на острові Окі жив білий заєць.

Острів був гарний. На схилах росли трави й квіти, а навколо шуміло море. Та заєць часто приходив на берег і дивився вдалечінь.

Там, за водою, лежала земля Інаба.

— От би хоч раз потрапити туди, — мріяв він. — Цікаво, які там поля? Які ліси? Яка трава?

Але заєць не вмів плавати так далеко, човна в нього не було, і щодня він лише сидів біля води та думав про протилежний берег.

Одного сонячного ранку неподалік пропливав великий крокодил.

Заєць одразу пожвавішав.

«Може, він допоможе мені переправитися?» — подумав він.

Та замість того щоб просто попросити, заєць вирішив схитрувати.

— Пане Крокодиле! — гукнув він. — Який сьогодні чудовий день!

Крокодил підплив ближче.

— І справді чудовий. А ти чого сидиш сам?

— Милуюся морем, — відповів заєць. — І от думаю: кого на світі більше — зайців чи крокодилів?

Крокодил засміявся.

— Звісно, крокодилів! Ви, зайці, живете на маленькому острові, а море величезне.

— Невже вас настільки багато?

— Ще й як!

Заєць удав, ніби дуже сумнівається.

— А чи змогли б ви стати в ряд від острова Окі аж до берега Інаби?

— Легко! — гордо відповів крокодил.

Він пірнув у море й невдовзі повернувся з безліччю інших крокодилів.

Вони вишикувалися один за одним. Їхні спини утворили довгий живий міст через воду.

Заєць аж підстрибнув від радості.

— Оце так! Тепер треба вас порахувати. Стійте нерухомо, а я пройду по ваших спинах і рахуватиму.

Він стрибнув на першого крокодила.

— Один!

Потім на другого.

— Два!

Третій, четвертий, п’ятий…

Заєць стрибав дедалі далі від свого острова й дедалі ближче до Інаби.

— Двадцять один! Двадцять два! Двадцять три!

Нарешті під лапами була остання крокодиляча спина, а попереду — берег.

Заєць стрибнув на пісок і так зрадів, що забув про обережність.

— Ха! — вигукнув він. — Я зовсім не хотів вас рахувати! Мені просто потрібно було перейти море!

Крокодили завмерли.

Вони зрозуміли, що заєць їх обдурив.

— То ось навіщо ти змусив нас стояти цілим мостом? — сердито запитав один.

— І ще смієшся з нас? — обурився другий.

Заєць одразу збагнув, що сказав зайве.

Він кинувся тікати, але кілька крокодилів устигли його наздогнати. Вони добряче скуйовдили його білу шерсть, повисмикували чимало пуху й залишили зайця на березі — наляканого, ображеного й дуже нещасного.

Коли крокодили попливли геть, заєць сів на піску.

Його колись пишна біла шубка була вся пошарпана.

— Навіщо я їх обдурив? — прошепотів він. — Можна було просто попросити про допомогу. А ще гірше — навіщо я почав вихвалятися після того, як вони мені допомогли?

Невдовзі дорогою пройшла група молодих чоловіків. Вони прямували до принцеси Якамі, яка жила в Інабі.

Один із них помітив зайця.

— Що з тобою сталося?

Заєць соромився розповідати всю правду й лише сказав, що посварився з крокодилами.

Чоловік удав, ніби хоче допомогти.

— Тоді скупайся в морській воді й сядь на сильному вітрі. Одразу стане краще.

Заєць повірив.

Він зайшов у солону воду, а потім сів під вітром. Та шкіру почало неприємно щипати, і заєць зрозумів: порада була погана.

— Сьогодні я вже вдруге повірив не тому, кому слід, — сумно сказав він.

Через деякий час дорогою йшов ще один молодий чоловік. На спині він ніс великий мішок і помітно відстав від інших.

Побачивши зайця, він зупинився.

— Бідолашний, ти весь тремтиш. Що сталося?

Заєць насторожився.

— Мені вже давали пораду, — пробурмотів він. — Від неї стало тільки гірше.

— Я не змушуватиму тебе мені вірити, — тихо відповів незнайомець. — Але якщо хочеш, розкажи все від самого початку.

У його голосі не було ні насмішки, ні злості.

І заєць наважився.

Цього разу він не приховав нічого. Розповів про острів Окі, про бажання дістатися Інаби, про крокодилячий міст і про те, як обманув тих, хто допоміг йому перейти море. Розповів і про свою нерозумну насмішку.

— Я справді вчинив погано, — завершив він. — Тепер я це розумію.

Молодий чоловік кивнув.

— Добре, що ти визнав свою помилку. Тепер треба подбати про тебе.

Він показав на прісний ставок неподалік.

— Обмий із себе морську сіль чистою водою. Потім знайди біля берега м’які квіти каба й обережно покачайся на їхньому пухнастому пилку.

Заєць зробив саме так.

Спочатку він довго купався у прісній воді. Потім знайшов рослини біля ставка й обережно покачався серед м’яких квітів.

Неприємне печіння зникло.

Згодом на тілі знову почала з’являтися біла м’яка шерсть.

Заєць не міг повірити своїм очам.

— Допомогло!

Він підбіг до доброго мандрівника.

— Дякую! Як тебе звати? Я хочу запам’ятати ім’я того, хто не насміявся з мене навіть після того, як почув про мою помилку.

— Мене звати Окунінусі-но-Мікото, — відповів той.

Заєць здивувався. Він зрозумів, що перед ним не звичайний мандрівник, а герой давніх японських переказів.

— А ті люди, що пройшли раніше? — запитав заєць.

— Мої брати, — сказав Окунінусі. — Ми йдемо до принцеси Якамі. Вони поспішають попереду, а я несу наші речі.

Заєць замислився.

— Не знаю, кого обере принцеса, — сказав він. — Але тепер я точно знаю одне: добра людина впізнається не за гарним одягом і не за тим, як голосно вона говорить. Її видно з того, як вона поводиться з тим, хто слабший і потребує допомоги.

Окунінусі усміхнувся й попрощався із зайцем.

Далі старовинна історія розповідає, що принцеса Якамі справді віддала перевагу доброму Окунінусі, а Білий заєць Інаби став відомим героєм японської легенди.

Та для самого зайця найважливішим був інший урок.

Він нарешті потрапив на землю, про яку так довго мріяв.

Але дорогою зрозумів: хитрість може допомогти зробити один стрибок уперед, та довіра й доброта будують значно надійніші мости.

Але дорогою зрозумів: хитрість може допомогти зробити один стрибок уперед, та довіра й доброта будують значно надійніші мости.