Братик і сестричка

Братик і сестричка

Робоча українська назва: Братик і сестричка

Текст

Жили колись братик і сестричка. Вони дуже любили одне одного, але вдома їм було нелегко. Їхня мачуха мала темну вдачу, часто сердилася й уміла чаклувати.

Одного ранку братик тихо сказав:

— Ходімо звідси. Десь у світі обов’язково знайдеться місце, де нас не сваритимуть за кожен крок.

Сестричка взяла його за руку.

— Ходімо разом. Я тебе не покину.

Вони вийшли ще до світанку й пішли в ліс. Удень ішов дощ, увечері стало холодно. Діти сховалися під великим дубом і заснули, притулившись одне до одного.

А мачуха, прокинувшись, здогадалася, що вони втекли. Вона взяла чарівну паличку й зачарувала всі джерела в лісі.

Наступного ранку братик прокинувся спраглий.

— Дуже хочу пити, — сказав він.

Незабаром вони почули дзюрчання струмка.

Братик уже нахилився до води, та сестричці здалося, ніби в плескоті хтось шепоче:

«Хто води цієї нап’ється, тигром обернеться».

— Не пий! — вигукнула вона. — Я чую чари. Ти можеш стати диким тигром.

Братик відійшов, хоча спрага мучила його дедалі сильніше.

Вони рушили далі й знайшли другий струмок. Вода там була прозора-прозора.

Та сестричка знову почула шепіт:

«Хто води цієї нап’ється, вовком обернеться».

— Потерпи ще трохи, — попросила вона. — Не хочу втратити тебе.

Братик кивнув і пішов далі.

Нарешті вони дісталися третього джерельця. Воно дзюрчало між камінцями, і вода виблискувала на сонці.

Сестричка прислухалася й зблідла.

«Хто води цієї нап’ється, оленятком обернеться».

— Братику, зачекай!

Та хлопчик був надто спраглий. Він припав до води й зробив кілька ковтків.

У ту ж мить став маленьким золотавим оленятком.

Сестричка заплакала, а оленятко притулилося до її колін.

— Не бійся, — сказала вона крізь сльози. — Ти все одно мій братик. Я про тебе подбаю.

Вона зняла свій золотий поясок і обережно почепила його оленяткові на шию. Потім сплела з м’якої трави довгий шнурочок, щоб вони не загубили одне одного в хащах.

Довго вони блукали, аж поки знайшли покинуту хатинку. Там були стіл, лавка й маленьке ліжко.

— Тут і житимемо, — вирішила сестричка.

Щоранку вона збирала ягоди, горіхи й трави. Оленятко бігало поруч, а ввечері вони поверталися до хатини. Так минуло чимало часу.

Одного дня в лісі залунали мисливські роги.

Оленятко насторожило вушка.

— Тобі кортить подивитися, що там? — запитала сестричка.

Оленятко весело застрибало.

— Гаразд, — сказала вона. — Але повернися до вечора. Постукай і скажи: «Сестричко, впусти мене». Тоді я відчиню.

Оленятко побігло в ліс.

Мисливці помітили його, але воно було таке швидке, що ніхто не зміг наздогнати. Увечері братик повернувся.

— Сестричко, впусти мене!

Двері одразу відчинилися.

Наступного дня король знову полював у тому лісі. Він наказав:

— Золотавого оленятка не кривдити. Лише простежте, куди воно біжить.

Один мисливець ішов слідом аж до хатинки й почув таємні слова.

Коли оленятко наступного ранку знову вибігло, сам король прийшов до хатини. Підійшов до дверей і сказав:

— Сестричко, впусти мене.

Дівчина відчинила й дуже здивувалася, побачивши незнайомця.

Король чесно пояснив, хто він і як знайшов її.

Вони довго розмовляли. Йому сподобалися її доброта й сміливість, а їй — те, що король не дозволив мисливцям скривдити оленятко.

Згодом король запропонував їй стати його дружиною.

— Я погоджуся лише за однієї умови, — сказала сестричка. — Моє оленятко житиме зі мною й ніхто його не образить.

— Обіцяю, — відповів король.

Так дівчина стала королевою, а оленятко оселилося в королівському саду. Воно гуляло серед троянд, їло яблука з рук сестри й щоранку забігало до неї привітатися.

Минув час, і в короля та королеви народилася дитина.

Та стара мачуха дізналася, де живуть діти. Її розлютила звістка, що сестричка стала королевою, а братик щасливо живе поруч.

Вона прийшла до палацу під чужим виглядом разом зі своєю дочкою й задумала обман.

Коли король був у від’їзді, мачуха проникла до покоїв королеви й зачарувала її глибоким сном. Потім сховала в тихій кімнаті старої вежі, де чари не дозволяли їй прокинутися вдень.

А власну дочку переодягла в королівське вбрання й наказала видавати себе за господиню палацу.

Та обман був недосконалим. Несправжня королева не знала, як заспокоїти дитину. Не знала, де сестричка ховала улюблену стрічку. І найбільше вона боялася золотавого оленятка, яке відразу відчуло, що перед ним не його сестра.

Уночі чари слабшали.

Справжня королева прокидалася у вежі й, наче крізь сон, знаходила шлях до дитячої кімнати. Вона брала малюка на руки, тихо колисала його, потім гладили оленятко по голові й поверталася до вежі до світанку.

Стара годувальниця одного разу побачила її й дуже здивувалася.

Наступної ночі королева знову прийшла.

— Як моя дитина? — прошепотіла вона. — Як моє оленятко?

Годувальниця розповіла королю про дивні нічні відвідини.

Коли він повернувся, вирішив не піднімати галасу, а сам залишився біля дитячої кімнати.

Опівночі двері тихо відчинилися.

Увійшла справжня королева.

— Це ти! — вигукнув король.

Він узяв її за руку. У ту ж мить чари мачухи розсипалися, мов крижинки на сонці. Королева прокинулася остаточно й розповіла все, що пам’ятала.

Мачуху та її дочку викрили. Їх вигнали з королівства й заборонили повертатися до палацу.

А коли остання брехня була названа вголос і останнє закляття втратило силу, золотаве оленятко раптом зупинилося посеред саду.

Навколо нього спалахнуло м’яке світло.

За мить перед королевою стояв її братик — такий, яким був до зачарованого джерела.

Сестричка кинулася йому на шию.

— Я ж казала, що не покину тебе.

— А я знав, що колись знову стану собою, — усміхнувся він.

Відтоді братик жив у палаці поруч із сестрою. Він часто ходив до того самого саду, де колись бігав оленятком, і ніколи не забував про три лісові струмки.

А сестричка навчила свого сина простого правила: якщо любиш когось по-справжньому, бережи його не лише тоді, коли все легко. Найцінніша вірність та, що не зникає навіть тоді, коли світ навколо змінюється до невпізнання.

А сестричка навчила свого сина простого правила: якщо любиш когось по-справжньому, бережи його не лише тоді, коли все легко. Найцінніша вірність та, що не зникає навіть тоді, коли світ навколо змінюється до невпізнання.