Букет пастуха

Букет пастуха

Робоча українська назва: Букет пастуха

Колись у зеленій країні, де за селами починалися луки, а за луками здіймалися сині гори, жив молодий принц. Він був допитливий і не любив, коли за нього все вирішували придворні.

Одного дня до сусіднього королівства запросили гостей. Король оголосив, що його донька, весела й розумна принцеса, хоче познайомитися з молодими людьми з навколишніх земель і сама обрати того, кому довірятиме найбільше.

Принц подумав:

— Якщо я приїду в золотому плащі й на найкращому коні, всі побачать лише мій титул. А я хочу спершу побачити, як люди поводяться, коли не знають, хто я.

Тому він одягнув простий пастуший капелюх, синю свиту, зелену жилетку та міцні черевики. У торбу поклав чотири хлібини й вирушив пішки. Для всіх він відтепер був просто Яном.

Не встиг Ян пройти й кількох пагорбів, як зустрів біля дороги старого мандрівника.

— Добрий юначе, чи не поділишся шматочком хліба? — попросив той.

— Звичайно, — відповів Ян і віддав йому цілу хлібину.

Далі він зустрів ще одного подорожнього, потім третього. Кожному віддав по хлібині. Коли ж четвертий попросив їсти, Ян глянув на останню хлібину, усміхнувся й простягнув її теж.

— А сам що їстимеш? — здивувався старий.

— Щось придумаю. Сьогодні вам вона потрібніша.

Тоді мандрівник випростався, і в його очах зблиснуло веселе світло.

— За щедрість маєш отримати не золото, а речі, які знадобляться в дорозі.

Він дав Янові чотири дари. Першим був тонкий чарівний батіг.

— Він не ранить, — пояснив старий. — Але якщо хтось нападе на тебе, один помах виб'є з рук зброю й відкине нападника подалі. Використовуй його лише для захисту.

Другим була полотняна торбинка.

— У ній завжди знайдуться хліб і сир, якщо ти справді голодний.

Третім був пастуший топірець.

— Устроми його в землю, і вівці не розбредуться далі, ніж треба.

А четвертим стала маленька сопілка.

— Заграєш — і твоя отара затанцює так, що навіть найпохмуріший усміхнеться.

Ян подякував і незабаром дістався королівства. У палаці саме шукали пастуха, тож його взяли доглядати отару.

Щоранку він виганяв овець на гірську луку. Устромляв чарівний топірець у землю, і тварини мирно паслися неподалік. А Ян тим часом ходив лісом і знайомився з околицями.

Одного дня він побачив за деревами старий замок. З комина підіймався дим, а у дворі гриміло так, ніби хтось кидав каміння.

Ян підійшов ближче й побачив велетня з величезною дерев'яною палицею.

— Хто дозволив тобі сюди заходити? — заревів велетень.

— Ніхто, — спокійно відповів Ян. — Я лише привітався.

— Тоді забирайся!

Велетень замахнувся палицею. Ян відскочив убік і легенько змахнув чарівним батогом. Палиця вискочила з велетневих рук, перелетіла через паркан і впала в кущі ожини.

Велетень витріщив очі.

— Це що ще за штука?

— Така, що не любить грубощів, — сказав Ян. — Може, поговоримо без палиці?

Але велетень не захотів розмовляти. Він буркнув, що з дивним пастухом зв'язуватися не буде, й подався за гору.

Наступного дня в замку сидів другий велетень, ще сердитіший. І з ним сталося те саме: щойно він підняв важкий кийок, чарівний батіг вибив його з рук. Велетень вирішив, що цей замок йому зовсім не подобається, і теж пішов шукати спокійніше місце.

На третій день у замку було тихо.

Ян пройшов залами й знайшов велику різьблену скриню. Коли торкнувся кришки, перед ним з'явилися двоє доглядачів замку.

— Що бажає гість? — запитали вони.

— Нічого чужого мені не треба, — відповів Ян. — Покажіть краще, що тут є цікавого.

Йому показали старі зали, бібліотеку, годинникову кімнату, а потім вивели до саду.

І ось там Ян зупинився.

Таких квітів він не бачив ніколи. Одні світилися, наче ранкова зоря. Інші були сині, мов небо після дощу. Треті пахли медом, яблуками й свіжоскошеним сіном водночас.

— Чи можна взяти кілька? — запитав Ян.

— Звичайно. Цей сад любить, коли красою діляться.

Ян склав невеликий букет і повернувся до отари.

Надвечір він заграв на сопілці.

І тут почалося таке, що селяни повибігали з хат. Вівці розбилися парами, підстрибували, кружляли й смішно тупцяли копитцями в такт мелодії.

Діти плескали в долоні. Дорослі сміялися. Навіть старий пекар вийшов на поріг із борошном на носі.

Шум почувся й у палаці. Принцеса визирнула у вікно, побачила танцюючу отару й розсміялася. А тоді вітер доніс до неї пахощі Янового букета.

— Який дивовижний аромат! — сказала вона. — Попросіть пастуха дати мені той букет.

Служниця прибігла на луку.

— Принцеса бажає твій букет.

Ян усміхнувся.

— Якщо принцеса хоче квіти, нехай прийде сама. Я із задоволенням почую її прохання.

Принцеса не образилася. Навпаки, їй стало цікаво. Вона спустилася з палацу й підійшла до пастуха.

— Яне, дай мені цей букет.

Ян похитав головою.

— Мені здається, до прохання чогось бракує.

Принцеса примружилася, потім засміялася.

— Зрозуміла. Яне, будь ласка, дай мені цей букет.

— Із радістю.

Він простягнув їй квіти.

— Дякую, — сказала принцеса й понесла букет до палацу.

Наступного дня Ян приніс іще красивіші квіти. Цього разу принцеса сама вибігла назустріч.

— Яне, будь ласка, можна мені цей букет?

— Можна, — відповів він. — Але сьогодні скажи так, ніби просиш не пастуха, а людину, яку поважаєш.

Принцеса задумалася.

— Любий Яне, будь ласка, подаруй мені цей букет, якщо тобі не шкода.

— Ось тепер і квіти пахнуть ще краще, — засміявся Ян.

Минали дні. Принцеса дедалі частіше приходила на луку. Вона бачила, як Ян дбайливо ставиться до овець, як ділиться їжею з дітьми, як вітається зі старими й ніколи не наказує, якщо можна попросити.

А Ян помітив інше: принцеса швидко вчилася. Вона почала казати «будь ласка» не лише йому. Просила служницю, кухаря, конюха, садівника. І щоразу люди дивувалися, а потім усміхалися.

— Дивна річ, — сказала вона одного дня. — Два короткі слова, а люди відповідають зовсім інакше.

— Бо прохання залишає іншому місце для власної волі, — відповів Ян.

Нарешті настав день великої зустрічі в палаці. Приїхали молоді князі й принци з різних земель. Король не влаштовував змагання. Він просто сказав доньці:

— Поговори з кожним. Не поспішай. Обирати тобі.

А Ян уранці залишив отару біля чарівного топірця й пішов до старого замку. Доглядачі відчинили скриню, дістали святковий одяг і білого коня зі срібною вуздечкою.

Коли незнайомий вершник з'явився у дворі, принцеса відразу придивилася до нього. Постава була знайома, очі теж. Та щойно вона хотіла підійти ближче, він уклонився й поїхав.

Увечері Ян знову гнав овець повз палац.

— Це був ти! — вигукнула принцеса.

— Хіба пастух може приїхати як принц? — усміхнувся він.

— Може, якщо він не все про себе розповів.

Через кілька тижнів відбулася друга зустріч. Цього разу таємничий вершник був у червоному одязі й на рудому коні. Принцеса знову впізнала його манеру сміятися.

А втретє вершник приїхав у чорному вбранні на чорному коні із золотими прикрасами. Коли він рушив із подвір'я, кінь зачепив ногою колючий кущ, і Ян подряпав ступню. Він дістав хустинку, яку принцеса подарувала йому раніше, перев'язав подряпину й повернувся до овець.

Принцеса, яка вже була певна у своїй здогадці, сама пішла на луку. Ян задрімав у траві, а на його нозі була її хустинка.

Вона тихенько торкнулася його плеча.

— Яне.

Він розплющив очі.

— Так, принцесо?

— Будь ласка, скажи мені правду. Ти той вершник?

Ян сів і засміявся.

— Коли ти просиш так чемно, я не можу ховатися далі. Так. Я принц із сусіднього королівства. Але мені було важливо, щоб ти спершу пізнала мене без титулу.

Принцеса трохи помовчала, а потім сказала:

— І мені було важливо зрозуміти, кого я хочу бачити поруч. Я обрала не білого, не червоного й не чорного вершника. Я обрала того, хто ділиться останнім хлібом, не кривдить слабших і нагадує навіть принцесі сказати «будь ласка».

Вони повернулися до палацу разом.

Король вислухав їхню історію і так сміявся з танцюючих овець, чарівного букета й трьох перевдягань, що в нього на очах виступили сльози.

Згодом Ян і принцеса справді стали родиною. Але в їхньому палаці з'явилося незвичне правило: ніхто, навіть король чи королева, не мав права забувати про чемність.

І якщо хтось надто урочисто наказував:

— Принеси мені це негайно!

Принцеса піднімала брову й питала:

— А чарівного слова не бракує?

Тоді всі сміялися й виправлялися:

— Будь ласка.

А в саду під вікнами щовесни цвіли дивовижні квіти. Їх називали пастушими букетами, бо нагадували про просту річ: справжня шляхетність починається не з корони, а з того, як ти говориш із людьми.

А в саду під вікнами щовесни цвіли дивовижні квіти. Їх називали пастушими букетами, бо нагадували про просту річ: справжня шляхетність починається не з корони, а з того, як ти говориш із людьми.