Битва птахів

Битва птахів

Колись маленький волове очко, найменший із лісових птахів, вирішив найнятися до фермера.

— Ти? — здивувався фермер. — Та ти легший за жменю соломи. Яку роботу ти зможеш виконати?

— Дай мені спробувати, — відповів пташок. — Маленький не означає безпорадний.

Фермер усміхнувся й дозволив йому попрацювати в коморі, де молотили зерно.

Волове очко взявся до справи. Та щойно на підлогу впало одне зернятко, з-за мішка вискочила мишка й схопила його.

— Будь ласка, не бери зерно, поки я працюю, — сказав пташок.

Наступного разу впало два зернятка. Мишка знову їх підхопила.

— Я ж просив!

— А я теж хочу їсти, — відповіла мишка.

Слово за слово, вони посварилися. Незабаром кожен покликав друзів. До волового очка прилетіли птахи, до мишки збіглися лісові й польові звірята. Замість того щоб спокійно домовитися, обидві сторони вирішили з’ясувати, хто головніший.

Новина про велику Битву Птахів розлетілася далеко за ліс.

Син короля Тетертауна почув про неї й сказав батькові:

— Я поїду подивитися, чим усе закінчиться. Може, повернуся з доброю історією.

Та дорога була далека. Коли принц дістався місця, галявина вже спорожніла. Лише під старим деревом тривала остання суперечка.

Великий чорний ворон заплутався зі змією. Ворон тримав її дзьобом, змія обвилася навколо його крил, і обоє так утомилися, що вже ледве рухались.

— Досить вам! — вигукнув принц.

Він підчепив довгою гілкою зміїне кільце, обережно розплутав його й відсунув убік. Змія сердито засичала, але, побачивши вільну стежку, поповзла геть. Ворон важко розправив крила.

— Ти міг пройти повз, — сказав він. — Але допоміг мені. За це я покажу тобі дещо, чого не бачить звичайний мандрівник.

— Що саме?

— Сідай мені на спину й тримайся міцніше.

Ворон змахнув крилами.

Вони перелетіли дев’ять гір, дев’ять долин і дев’ять широких пустищ. Увечері ворон показав принцові будиночок.

— Там живе моя сестра. Скажи, що ти мій гість.

У будинку принца нагодували, дали йому теплої води вмитися й постелили м’яке ліжко.

Наступного ранку ворон знову прилетів. Цього разу вони перелетіли шість гір, шість долин і шість пустищ. Ще одна сестра ворона прийняла мандрівника так само гостинно.

На третій день вони перелетіли три гори, три долини й три пустища.

А наступного ранку принц вийшов надвір і не побачив ворона.

Замість нього на стежці стояв юнак із золотими кільцями у волоссі й тримав невеликий згорток.

— Ти не бачив великого чорного ворона? — запитав принц.

Юнак усміхнувся.

— Бачив. Щоранку в дзеркалі, поки ти не допоміг мені на галявині.

Принц здивувався.

— То це був ти?

— Мене зачарував похмурий друїд. Я мав залишатися вороном, доки хтось не допоможе мені не за винагороду, а просто тому, що бачить чужу біду. Твій учинок зняв чари.

Юнак простягнув згорток.

— Візьми. Розгорни його лише там, де справді захочеш жити. Не раніше.

Принц подякував і рушив додому тим самим шляхом.

Довго він беріг згорток. Та неподалік від батькового королівства проходив через густий ліс і відчув, що пакунок став важчим.

«Лише одним оком гляну», — подумав він.

Варто було розв’язати вузол, як дерева розступилися.

На галявині виріс чудовий замок. Довкола розкинувся сад із яблунями, грушами, ягодами, травами й квітами. У вікнах спалахнуло світло, у фонтанах задзвеніла вода.

— От біда, — сказав принц. — Я хотів поставити цей замок у зеленій долині біля дому.

Раптом земля легенько здригнулася.

Між деревами з’явився велетень.

— Гарний замок, — сказав він. — Але місце невдале.

— Я знаю, — відповів принц. — Та назад у згорток його вже не складу.

— Я складу.

— Яку плату попросиш?

Велетень поміркував.

— Якщо колись у тебе буде син, нехай у сім років прийде до мого дому й поживе там певний час. Навчиться бачити інший світ, працювати руками й тримати слово. А потім сам вирішить, куди йому повертатися.

Принц вагався. Обіцянка була дивна. Та він дуже хотів виправити власну помилку.

— Добре, — сказав він. — Але дитина буде в безпеці.

— У моєму домі гостя не скривдять, якщо він чесний зі мною, — відповів велетень.

Він плеснув у долоні, і замок, сад, фонтани та стежки знову склалися в маленький згорток.

Через кілька днів принц дійшов до зеленої долини навпроти батьківського дому. Там він розв’язав пакунок вдруге.

Замок постав саме там, де треба.

У ньому принц зустрів добру молоду господиню, яка зберігала чари цього місця. З часом вони покохали одне одного й створили родину.

Минуло сім років. У них підростав син: допитливий, сміливий і дуже любив слухати історії батька.

Одного дня до воріт прийшов велетень.

Принц одразу згадав давню обіцянку.

Цього разу він не став нічого приховувати. Розповів дружині й синові все від початку до кінця.

Хлопчик вислухав і запитав:

— Тату, ти дав слово?

— Дав. Але тепер розумію: не можна вирішувати за дитину її майбутнє.

Велетень, який чув розмову, кивнув.

— Мудріше сказано, ніж колись у лісі. Тому я питаю тебе самого, хлопче. Чи хочеш поїхати до мого дому як учень і гість? Якщо захочеш повернутися, я приведу тебе назад.

Хлопчик трохи подумав.

— Хочу побачити світ за дев’ятьма горами. Але я писатиму додому.

— Домовилися, — сказав велетень.

Так син принца вирушив у дорогу.

Велетень дотримав слова. Хлопчик жив у нього добре, учився доглядати тварин, працювати в саду, читати зорі й помічати те, повз що інші проходили не дивлячись.

Минали роки. Хлопчик став юнаком.

Одного вечора він почув у верхній кімнаті дивовижну музику. Там грала молодша дочка велетня, Мері з каштановим волоссям.

Вони подружилися. Мері виявилася веселою, розумною й зовсім не боялася говорити батькові те, що думає.

Коли велетень зрозумів, що юнак і Мері хочуть бути разом, він насупився.

— Спершу доведи, що вмієш не лише говорити про сміливість. Виконай три справи.

— Називай, — відповів юнак.

Перше завдання було майже неможливим: за один день вичистити величезний корівник, який роками ніхто не міг довести до ладу.

Юнак працював до полудня, але купа роботи не меншала.

Прийшла Мері.

— Ти намагаєшся перемогти гору по одній піщинці, — сказала вона. — Відпочинь і довірся мені.

Вона свиснула тричі. Звідусіль прибігли маленькі домові духи, зашурхотіли мітлами, задзвеніли відрами. До вечора підлога була така чиста, що золоте яблуко могло прокотитися від дверей до дверей і не забруднитися.

Велетень прийшов, глянув і пробурмотів:

— Хтось тобі допоміг.

— Справжня сила часто приходить разом із друзями, — відповів юнак.

Наступного дня велетень наказав укрити дах пташиним пухом так, щоб поруч не було двох однакових пір’їн.

Юнак уже збирався бігати лісом, але Мері зупинила його.

— Не треба ганятися за птахами. Попросимо їх.

Вона винесла на подвір’я миску зерна й заспівала тиху пісню.

Злетілися дрозди, синиці, сойки, голуби, жайворонки, качки й навіть маленьке волове очко. Кожен залишив одну вже випалу пір’їнку. До вечора дах мерехтів десятками відтінків.

Велетень погладив бороду.

— Знову не сам.

— А хто сказав, що все велике треба робити самому? — запитала Мері.

Третє завдання було найскладнішим.

Біля озера росла височезна ялина з гладеньким, наче скло, стовбуром. На самій верхівці було гніздо сороки з п’ятьма яйцями.

— Принеси їх цілими, — сказав велетень.

Юнак спробував дертися, але ковзав униз.

Мері принесла довгу сріблясту стрічку.

— Це не проста стрічка. Вона пам’ятає кожен вузол, який на ній зав’язали. Поки підійматимешся, зав’язуй петлі. Вони стануть сходинками.

Юнак піднявся високо-високо, обережно взяв п’ять яєць і спустився, не розбивши жодного.

На пам’ять про третє завдання Мері зав’язала йому на зап’ясті коротку зелену нитку зі срібної стрічки.

Велетень прийняв яйця й нарешті сказав:

— Три справи виконані. Я дав слово, тож не стану вам перешкоджати.

Але, коли настав вечір, його серце знову стало впертим.

— Мері моя молодша донька, — бурмотів він. — Чому вона має йти так далеко?

Мері зрозуміла, що батько може передумати.

— Краще вирушимо зараз, — сказала вона юнакові. — Коли він заспокоїться, то зрозуміє, що нас не можна втримати наказом.

Вони сіли на сіру кобилу. Перед від’їздом Мері розклала біля дверей дев’ять шматочків яблука й прошепотіла над ними закляття.

Уночі велетень прокинувся.

— Ви ще тут? — гукнув він.

— Ще тут, — відповів перший шматочок яблука.

Трохи згодом велетень гукнув знову.

— Ще тут, — озвався другий.

Так минув час. Коли відповів останній шматочок біля воріт, велетень нарешті зрозумів, що його перехитрили.

Він кинувся навздогін.

Мері відчула гуркіт кроків.

— Поглянь у торбинку біля сідла.

Юнак знайшов маленьку тернову гілочку й кинув її позаду. Вмить виріс широкий живопліт. Велетневі довелося шукати обхід.

Удруге юнак дістав сірий камінець. Позаду піднявся кам’яний хребет.

Утретє він знайшов маленьку посудину з водою. Краплі торкнулися землі, й між утікачами та велетнем розлилося велике чисте озеро.

Велетень зупинився на березі.

Довго дивився вслід, а потім важко сів на камінь.

— Ну й донька, — пробурмотів він. — Уперта точнісінько як я.

А тоді вперше за всю ніч усміхнувся.

— Нехай ідуть. Якщо вже разом пройшли три мої завдання, дорогу теж подолають.

Наступного дня юнак і Мері побачили вдалині його батьківський замок.

— Іди першим, — сказала Мері. — Розкажи родині про мене. Але будь обережний: на твоїй дорозі лежить давнє закляття забуття. Якщо хтось зустріне тебе надто бурхливо й торкнеться обличчя, спогади про наш шлях можуть заснути.

Юнак пообіцяв бути обережним.

У замку всі раділи його поверненню. Він уже майже дістався до батьків, коли старий хорт, що пам’ятав його ще дитиною, вискочив із кімнати й радісно лизнув у щоку.

І в ту ж мить спогад про Мері зник.

Юнак знав, що повернувся з далекої дороги, але не міг згадати, з ким її пройшов.

Мері чекала біля криниці за містом. Минув день, потім другий.

Поблизу жив швець. Побачивши самотню мандрівницю, він запросив її до своєї скромної оселі.

— У нас небагато місця, — сказав він, — але хліба вистачить іще на одну людину.

Мері подякувала й залишилася.

Тим часом у палаці вирішили, що принцові час думати про майбутнє, й запросили гостей на свято знайомства з молодими шляхетними людьми сусідніх земель.

Швець ніс до палацу нові черевики й узяв Мері із собою.

У великій залі їй подали келих води. Щойно вона торкнулася його, над келихом спалахнуло золоте світло, й у повітря вилетіли два чарівні голуби — золотий і срібний.

На підлогу впали три зернятка.

Срібний голуб одразу їх склював.

Золотий сказав:

— Якби ти пам’ятав, хто допоміг очистити великий корівник, ти поділився б.

У принца щось ворухнулося в пам’яті.

Упали ще три зернятка.

Срібний голуб знову поспішив першим.

— Якби ти пам’ятав дах із різнокольорового пір’я, — сказав золотий, — ти не забув би друга.

Принц притис долоню до чола.

І втретє впали зернятка.

— А якби ти пам’ятав срібну стрічку біля скляної ялини, — мовив золотий голуб, — то впізнав би зелену нитку на своєму зап’ясті.

Принц поглянув на руку.

Під рукавом справді була стара зелена нитка.

І пам’ять повернулася одразу: Мері, три завдання, сіра кобила, тернова стіна, кам’яний хребет, озеро й обіцянка повернутися по неї.

— Мері! — вигукнув він.

Вона усміхнулася.

Свято на мить стихло. Принц розповів усім, що сталося.

Люди, які приїхали знайомитися з ним, не образилися. Одна молода гостя навіть засміялася:

— Добре, що ти згадав сьогодні, а не після того, як ми домовилися про весілля.

За кілька днів у замку справді відбулося весілля — принца й Мері.

А ще через певний час до воріт прийшов велетень.

Усі насторожилися, та він приніс лише величезний кошик яблук.

— Я подумав, — сказав він доньці, — що дев’ять шматочків одного яблука були надто малою вечерею для такої довгої дороги.

Мері обійняла батька.

З того часу велетень навідував їх у гості, а принц більше ніколи не розв’язував чарівних пакунків раніше часу.

І коли хтось у королівстві починав сперечатися, хто сильніший, принц згадував маленького волового очка, мишку, ворона й змію та казав:

— Найцікавіше починається не тоді, коли хтось перемагає в битві. А тоді, коли хтось знаходить спосіб зупинити її й допомогти тому, хто поруч.

— Найцікавіше починається не тоді, коли хтось перемагає в битві. А тоді, коли хтось знаходить спосіб зупинити її й допомогти тому, хто поруч.