Чарівна ріпа

Чарівна ріпа

Робоча українська назва: Чарівна ріпа

Жили колись два брати.

Обидва служили в королівському війську, обидва носили однакові червоні куртки й однаково вміли крокувати під барабан.

Та життя склалося в них зовсім по-різному.

Старший брат зумів відкласти гроші, купив добрий будинок, коней і поля. Його комори були повні зерна, а у дворі завжди щось будували, фарбували або рахували.

Молодший брат залишався бідним. Він не був ледачим, просто удача до нього чомусь не поспішала.

Одного дня він зняв військову куртку, акуратно склав її в скриню й сказав:

— Якщо мої руки вміють тримати меч, то, мабуть, упораються і з лопатою.

Він став городником.

Спершу було важко. Земля траплялася грудкувата, дощ то не приходив зовсім, то лив три дні поспіль, а горобці вважали щойно посіяне насіння особистим запрошенням на сніданок.

Та городник не здавався.

Він копав, поливав, виполював бур’ян і розмовляв із рослинами.

— Ну ж бо, моркво, не соромся.

— Капусто, ти сьогодні молодець.

— А ви, ріпки, хоча б удавайте, що ростете.

І ріпки росли.

Особливо одна.

Спочатку вона була просто трохи більшою за сусідні.

Потім удвічі більшою.

Потім такою, що її листя накрило пів грядки.

— Оце так ріпка, — сказав городник.

За тиждень він сказав:

— Оце так ріпа.

Ще за тиждень прийшов сусід, довго дивився і мовив:

— Я не знаю, як це назвати. Але «ріпа» вже звучить замало.

Вона все росла й росла.

Нарешті городник вирішив її викопати.

Тягнув сам — не зрушив.

Покликав сусіда — не зрушили.

Привели ще двох людей, обкопали з усіх боків, підчепили міцними жердинами й нарешті витягли.

Ріпа була така велика, що зайняла майже весь віз.

Два воли тягнули її дорогою повільно-повільно.

— І що ти з нею робитимеш? — питали люди.

Городник чухав потилицю.

Продати? Та хто купить ріпу, яку треба везти окремим возом?

Зварити? Однією ріпою можна було нагодувати половину міста, а другу половину змусити назавжди відмовитися від ріпи.

Тоді він вирішив:

— Відвезу королю. Нехай хоч у палаці здивуються.

Біля воріт варта спершу не повірила очам.

— Що везеш?

— Ріпу.

— А де вона?

— Перед вами.

— Ми думали, це жовта бочка.

Король теж здивувався.

Він обійшов ріпу справа, зліва, потім ще раз справа.

— Я бачив великих коней, великі гарбузи й одного надзвичайно великого кота, — сказав він. — Але такої ріпи ще не бачив. Звідки вона взялася?

— Із землі, ваша величносте, — відповів городник.

Король засміявся.

— Це я вже здогадався. А як тобі вдалося її виростити?

— Не знаю. Я просто працював як завжди.

Король почав розпитувати про його життя. Дізнався, що чоловік колись служив у війську, потім став городником і жив дуже скромно.

— Ти приніс мені найдивніший подарунок за багато років, — сказав король. — І, головне, приніс без хитрого розрахунку. Тож і я хочу зробити тобі подарунок.

Він дав городникові добру ділянку землі, кілька корів і гроші на нові інструменти.

Городник подякував і повернувся додому.

Тепер він міг працювати спокійно, не думаючи щодня, чи вистачить на хліб.

Звістка швидко дійшла до старшого брата.

— Що?! — вигукнув той. — За ріпу? Король дав йому землю, худобу й гроші за звичайну ріпу?

— Не зовсім звичайну, — зауважив слуга. — Вона була завбільшки з…

— Неважливо!

Старший брат ходив кімнатою туди-сюди.

«Якщо за ріпу дають стільки, — думав він, — то що дадуть за справжній дорогий подарунок?»

Він вибрав двох чудових коней, склав у скриньку золоті монети, додав коштовну тканину й повіз усе до короля.

— Я приніс вам дар, ваша величносте.

Король подякував.

Старший брат стояв і чекав.

Король теж стояв.

Брат кашлянув.

— Можливо… ваша величність захоче подарувати мені щось на згадку?

— Справді, — сказав король. — Треба відповісти на щедрість щедрістю. А в мене якраз є одна річ, ціннішої й дивовижнішої за яку я останнім часом не бачив.

Брат аж випростався.

Ворота відчинилися.

У двір повільно в’їхав віз.

На ньому лежала велетенська ріпа.

— Ось! — урочисто сказав король.

Старший брат відкрив рота.

Потім закрив.

Потім знову відкрив.

— Дя… дякую, ваша величносте.

Дорогою додому він сидів поруч із ріпою й дедалі дужче сердився.

— Я віддав золото, коней, тканину, а отримав овоч!

Але найбільше його дратувало не це.

Його дратувало, що молодший брат нічого не хитрував, а все одно опинився у виграші.

Заздрість — дивна штука. Вона спершу шепоче: «Це несправедливо». Потім додає: «Ти кращий». А якщо слухати її надто довго, може нашепотіти зовсім нерозумні речі.

Старший брат послухав.

Він найняв двох пройдисвітів.

— Налякайте мого брата так, щоб він забув про свою удачу, — сказав він. — Нехай посидить у мішку й подумає.

Потім прийшов до молодшого.

— Брате, я знайшов у лісі стару схованку. Там, здається, скарб. Ходімо разом.

Молодший нічого не підозрював і погодився.

У лісі з-за кущів вискочили двоє чоловіків. Вони швидко накинули на городника великий мішок, зав’язали його й підтягли мотузкою до товстої гілки, так що мішок завис невисоко над землею.

— Посидь і поміркуй! — сказали вони.

Та раптом на дорозі почувся тупіт коня.

Пройдисвіти злякалися, що їх побачать, і втекли.

Городник залишився в мішку.

Він крутився, намагався розв’язати вузол, але нічого не виходило.

Тут вершник під’їхав ближче.

Це був молодий студент. Він їхав дорогою й на весь голос співав пісню, у якій слова явно програвали мелодії.

Городникові сяйнула думка.

— Добрий день! — гукнув він із мішка.

Студент аж смикнув повід.

— Хто тут?

— Я тут, нагорі.

Студент задер голову.

— Чому ви сидите в мішку на дереві?

Городник зробив дуже серйозний голос.

— Це не просто мішок. Це Мішок Мудрості.

— Мішок чого?

— Мудрості. Посидиш трохи — і думки стають гострішими. Посидиш довше — починаєш розуміти навіть те, що раніше здавалось неможливим.

Очі студента загорілися.

— І що ви вже зрозуміли?

— Наприклад, що заздрість робить людину смішнішою за величезну ріпу на маленькому возі.

— Неймовірно! А можна й мені?

— Не знаю, не знаю…

— Дуже прошу!

— Ну гаразд. Але спершу мене треба спустити.

Студент розв’язав мотузку, опустив мішок і випустив городника.

— Тепер я!

— Якщо так хочеш.

Студент заліз у мішок. Городник зав’язав його, але вже не підтягував високо, а лише підняв так, щоб ноги студента ледь торкалися землі.

— Ну як? — запитав він.

— Поки нічого.

— Мудрість не любить поспіху.

— А скільки сидіти?

— Рівно стільки, щоб запам’ятати: не кожній дивовижній обіцянці треба вірити відразу.

Студент замовк.

— Здається, перша мудрість уже прийшла, — сказав він.

Городник розсміявся, одразу опустив мішок і випустив його.

— Пробач за жарт. Мене щойно самого замкнули тут чужі люди. Треба було якось вибратися.

Студент спершу насупився, а потім теж засміявся.

— Добре. Але другу мудрість я вже вивчив: якщо з дерева говорить мішок, краще поставити кілька додаткових запитань.

Вони разом поїхали до найближчого села й розповіли, що сталося.

Незабаром з’ясувалося, хто найняв пройдисвітів.

Молодший брат прийшов до старшого.

— Ти так хотів моєї удачі, що мало не втратив брата.

Старший опустив очі.

Йому раптом стало дуже соромно.

— Я думав тільки про те, що тобі дісталося більше.

— А пам’ятаєш, скільки років у тебе було більше, ніж у мене?

Старший брат мовчав.

— Я ніколи не сердився на тебе за твій будинок чи коней, — продовжив городник. — Я просто хотів виростити свій город.

Цього разу старший справді почув.

Він вибачився й відшкодував усе, що витратив молодший через його дурний задум.

А велетенську ріпу вони нарешті розрізали.

Частину віддали на кухню для великого міського обіду. Частину — фермерам на корм тваринам. А найкраще насіння городник висушив і зберіг.

Наступної весни старший брат прийшов до нього.

— Даси трохи насіння?

— Дам.

— А якщо в мене виросте ще більша ріпа?

Молодший усміхнувся.

— Тоді я перший прийду подивитися.

Вони посадили ріпу разом.

І хоча жодна більше не виросла завбільшки з віз, брати не дуже засмутилися.

Бо найбільше диво тієї ріпи було не в її розмірі.

Вона навчила одного брата працювати без розпачу, а другого — не міряти чуже щастя власною заздрістю.

А це, погодьтеся, для звичайного овоча дуже багато.

А це, погодьтеся, для звичайного овоча дуже багато.