Чарівне яйце

Чарівне яйце

Робоча українська назва: Чарівне яйце

Жили колись жайворонок і маленька мишка. Мали вони спільне поле й одного року засіяли його пшеницею.

Коли настав час ділити врожай, вони розклали зерно на дві рівні купки. Та на долоні залишилося одне-єдине зернятко.

— Моє, — сказав жайворонок. — Я стеріг поле згори.

— Моє, — відповіла мишка. — Я доглядала колоски знизу.

Сперечалися вони довго. Мишка нарешті сказала:

— Давай хоча б відкусимо по половині.

Але щойно зернятко опинилося біля її носа, вона хрум — і проковтнула його цілком.

Жайворонок образився. Він покликав птахів, а мишка — лісових звірів. Замість одного зернятка здійнявся такий галас, що весь ліс забув про ранкову тишу.

Птахи махали крилами, звірі тупотіли лапами, кожен доводив, що саме його сторона має рацію. У тисняві молодий орел зачепив крилом суху гілку й упав на землю. Крило боліло, і злетіти він не міг.

Коли всі нарешті втомилися сперечатися й розійшлися, орел залишився сам.

Тією дорогою йшов мисливець. Він побачив птаха, присів поруч і сказав:

— Схоже, тобі потрібна допомога.

— Потрібна, — відповів орел у казці людським голосом. — Дай мені час одужати, і я колись віддячу.

Мисливець приніс орла додому. Він зробив йому просторе місце під навісом, приносив воду й їжу, а головне — не квапив.

Минув один рік. Орел розправив крила, пролетів над подвір’ям і повернувся.

— Ще не готовий до далекої дороги.

Минув другий рік. Він піднявся над лісом, облетів пагорби й знову повернувся.

— Уже краще. Та треба ще зміцніти.

На третій рік орел злетів до самих хмар. Повернувся він радісний і сказав:

— Тепер сідай мені на спину. Я покажу тобі мою батьківщину.

— А це безпечно? — запитав мисливець.

— Якщо триматимешся міцно й довірятимеш мені.

Вони піднялися високо-високо. Спершу мисливець радів краєвидові. Потім орел раптом пішов униз так швидко, що в чоловіка перехопило подих.

— Орле!

Птах вирівняв політ над самою верхівкою лісу.

— Страшно було?

— Ще й як!

— А мені було страшно, коли я лежав на землі й не знав, чи зможу знову злетіти. Тепер ти розумієш.

Він зробив ще один, уже м’якший, повітряний віраж.

— Досить уроків! — засміявся мисливець. — Я все зрозумів.

Орел теж ніби засміявся своїм клекотом і полетів далі.

Спершу вони завітали до одного родича орла, потім до другого. Та справжня домівка чекала ще далі, серед високих скель.

Батько орла дуже зрадів поверненню сина.

— Чим віддячити людині, яка про тебе дбала? — запитав він.

Мисливець згадав дивну річ, про яку орел розповідав у дорозі.

— Якщо можна, дайте мені чарівне яйце.

Старий орел став серйозним.

— Це велика сила. Воно може подарувати ціле господарство, але тільки тому, хто не поспішає. Не розбивай його в дорозі. Повернешся додому, обгороди просторе місце й лише тоді відкрий.

Мисливець пообіцяв.

Додому він ішов пішки. Дорога була довга, сонце припікало. Біля джерела чоловік нахилився напитися, чарівне яйце вислизнуло з торбини й тріснуло об камінь.

І тут сталося диво.

Із маленької шкаралупи вискочив великий віл. За ним другий. Потім корови, телята, вівці, кози. Вони все йшли й ішли, ніби всередині яйця був захований цілий зелений степ.

— Стійте! Куди ж ви! — розгубився мисливець.

Та худоба розбігалася в різні боки.

Саме тоді біля джерела з’явилася стара чарівниця з роду зміїв. Вона глянула на метушню й сказала:

— Сам ти їх назад у шкаралупу не збереш.

— Допоможи, будь ласка.

— Допоможу, але колись ти виконаєш для мене одну послугу. Не сьогодні. Коли настане час, я сама нагадаю.

Мисливець вагався, та іншого виходу не бачив.

— Гаразд. Якщо це буде чесне прохання.

Чарівниця плеснула долонями. Тварини одна за одною повернулися до яйця, шкаралупа з’єдналася, ніби й не тріскалася.

Мисливець щиро подякував і пішов далі.

Коли він дістався дому, його зустріла радісна новина: поки його не було, в родині народився син Іван.

Роки минали. Іван виріс кмітливим, допитливим і сміливим юнаком. Він знав історію про чарівне яйце й про необачну обіцянку біля джерела.

Одного дня на воротах з’явився знак — тонка срібна луска.

Мисливець зблід.

— Вона нагадала про послугу.

— Я піду сам, — сказав Іван. — Ти не знав, чого вона попросить, а я вже дорослий і можу відповідати за свої рішення.

Далеко за лісами стояв дім чарівниці. Вона зустріла Івана без посмішки.

— Отже, прийшов. Я дам тобі три завдання. Виконаєш — підеш додому вільним. Не виконаєш — залишишся допомагати мені ще багато років.

Перше завдання було таке: до ранку зорати велике поле, посіяти пшеницю, зібрати врожай, змолоти зерно й спекти хліб.

Іван вийшов у двір і сів на камінь.

— Навіть десятеро людей не зроблять цього за одну ніч.

Тут до нього підійшла дочка чарівниці.

— Я чула, що наказала мати. Тобі потрібна допомога.

— Але навіщо допомагати незнайомцеві?

— Бо завдання має перевіряти розум і наполегливість, а не бути неможливою пасткою.

Вона свиснула. З трави вибігли польові миші, з неба спустилися птахи, вітер закрутився над нивою. Одні розпушили землю, інші рознесли зерно, вітер підсушив колосся, а Іван працював разом з усіма до світанку.

Коли чарівниця вийшла з дому, на столі лежав свіжий хліб.

— Добре, — сказала вона. — Подивимося на друге завдання.

Тепер Іван мав за одну ніч прокласти воду до сухого поля, поставити комори й підготувати зерно так, щоб ним можна було нагодувати людей у дорозі.

Знову дочка чарівниці прийшла на допомогу. Вона показала, де земля сама спускається до річки. Іван не намагався сперечатися з водою, а провів канал там, де їй було найлегше текти. Бобри зміцнили береги, птахи переносили легкі стебла для покрівлі, а до ранку біля поля стояли охайні комори.

Чарівниця насупилася, але мусила визнати:

— І це виконано.

Третє завдання здалося простішим.

— Знайди мого золотого зайця, — сказала вона. — Він ховається так добре, що ще ніхто не повертався з ним до заходу сонця.

Дочка чарівниці прошепотіла Іванові:

— Це не звичайний заєць. Він уміє ставати то клубком трави, то камінцем, то сонячною плямою. Не ганяйся за кожним рухом. Дивись, що не належить до місця.

Іван ішов повільно. Біля куща помітив золоту травинку там, де вся трава була зелена. Травинка стрибнула й стала камінцем. Біля струмка він побачив камінець, що відбивав сонце, хоча лежав у тіні. Камінець перетворився на зайця.

— Не бійся, — сказав Іван. — Я не скривджу тебе. Мені треба лише довести, що я знайшов тебе.

Золотий заєць сам побіг поруч із ним до дому чарівниці.

Та, побачивши це, нарешті сказала:

— Три завдання виконано. Ти вільний.

Іван подякував її дочці.

— Без тебе я б не впорався.

— Тоді зроби для мене одне: не забувай тих, хто був поруч, коли було важко.

— Не забуду.

Вони обоє зрозуміли, що не хочуть розлучатися так швидко. Дочка чарівниці вирішила піти з Іваном побачити світ за межами материного дому.

Та чарівниця, помітивши їхній відхід, розсердилася й кинулася навздогін.

Тоді почалася дивовижна втеча.

Коли погоня наблизилася, дівчина перетворила себе на поле пшениці, а Івана — на старого сторожа.

— Чи не проходили тут двоє молодих людей? — запитала чарівниця.

— Я тут лише колосся стережу, — відповів Іван.

Чарівниця повернула назад, але швидко збагнула хитрість.

Другого разу перед нею постав маленький монастир, а Іван став мандрівником, що відпочивав біля воріт.

І знову вона повернула, а потім здогадалася.

Втретє дівчина стала широким струмком, а Іван — сріблястою рибкою під водою.

Чарівниця прийшла на берег, подивилася на течію й довго мовчала.

Нарешті зітхнула:

— Досить. Якщо ви так добре допомагаєте одне одному, силою вас не повернеш.

І вона пішла додому.

Іван із дівчиною продовжили шлях.

Перед рідним селом вона сказала:

— Є ще одна річ. Після стількох чарів дорога до дому може заплутати пам’ять. Поки не побачимося знову, не дозволяй нікому цілувати тебе на привітання. Інакше можеш забути нашу подорож.

Іван пообіцяв.

Та вдома всі так зраділи його поверненню, що тітчина дочка кинулася назустріч і поцілувала його в щоку раніше, ніж він устиг відступити.

У ту ж мить спогади про чарівницю, три завдання й дівчину ніби сховалися за білою завісою.

Минуло кілька днів. Іван жив звичайним життям і не розумів, чому часом йому сняться золоте поле, струмок і рибка.

Дочка чарівниці тим часом дісталася села. Вона не стала дорікати Іванові. Замість цього спекла дві маленькі булочки у формі голубів і принесла їх на свято.

Коли булочки поставили на стіл, одна торкнулася другої крильцем. Іван раптом згадав мишей на полі. Потім побачив золотисту скоринку — й згадав зайця. А коли хтось налив воду в чашку, він почув у пам’яті шум чарівного струмка.

Завіса зникла.

— Я згадав, — прошепотів він. — Усе згадав.

Він попросив пробачення за порушену обіцянку, хоч і ненавмисне. Дівчина відповіла:

— Важливо не те, що пам’ять на мить підвела. Важливо, що ти впізнав правду, коли вона повернулася.

Згодом вони вирішили залишитися разом. А чарівне яйце мисливець відкрив так, як колись радив старий орел: удома, на просторому обгородженому лузі.

Із нього знову вийшло велике стадо. Цього разу ніхто не біг за ним навмання. Ворота були готові, вода налита, трава висока.

Старий мисливець усміхнувся:

— Отже, найбільша магія яйця була не в тому, скільки добра з нього виходить.

— А в чому? — запитав Іван.

— У тому, чи навчився ти бути готовим до того, про що просиш.

Іван глянув на орла, що саме кружляв високо в небі, і подумав: іноді одна необачна обіцянка веде дуже далеко. Але якщо на дорозі не втрачати чесності, пам’яті й друзів, навіть найдивніша пригода може привести додому мудрішим.

Іван глянув на орла, що саме кружляв високо в небі, і подумав: іноді одна необачна обіцянка веде дуже далеко. Але якщо на дорозі не втрачати чесності, пам’яті й друзів, навіть найдивніша пригода може привести додому мудрішим.