Чарівний баранчик

Чарівний баранчик

Колись, у ті часи, коли феї ще втручалися в людські справи, жив король, у якого було три доньки.

Усі три були розумні, добрі й гарні, але наймолодшу, Міранду, батько любив особливо. Він дарував їй коштовності, чудові тканини й рідкісні прикраси, та Міранда ніколи не ховала подарунків у скрині. Вона ділилася із сестрами, і тому між ними не було заздрості.

Одного року в королівстві почалася війна. Король поїхав разом із військом, а доньки залишилися чекати його повернення.

Минали тижні. До замку прилітали гінці: то приносили тривожні новини, то добрі. Нарешті стало відомо, що війна закінчилася й король повертається додому.

Сестри дуже зраділи. Старша вдягнула зелену сукню, середня — блакитну, а Міранда — білу.

За святковою вечерею батько спитав:

— Чому ти обрала зелений колір?

Старша відповіла:

— Бо зелений для мене означає надію. Я весь час сподівалася, що ти повернешся.

— Добре сказано, — кивнув король і звернувся до середньої. — А ти чому в блакитному?

— Бо небо над нашим домом знову мирне.

Король усміхнувся.

— А ти, Мірандо? Чому біла сукня?

— Бо вона мені подобається, — просто відповіла дівчина. — І я хотіла зустріти тебе такою, якою ти мене пам’ятаєш.

Король здивувався, але нічого не сказав.

Пізніше він попросив доньок розповісти, що їм снилося напередодні.

Старша розповіла про прекрасну сукню, середня — про золоту прядку, а Міранда сказала:

— Мені наснилося, ніби на весіллі моєї сестри ти сам тримаєш переді мною золотий глечик із водою, щоб я могла омити руки.

Король раптом насупився.

Йому здалося, що сон пророкує приниження: ніби одного дня він муситиме служити власній доньці.

— Невже вона мріє стати вищою за мене? — думав він уночі, ходячи кімнатою. — Невже хоче забрати мою корону?

Чим довше він думав, тим страшнішою здавалася йому проста картина зі сну.

До світанку король уже майже не чув голосу розуму.

Він покликав начальника варти й наказав:

— Відвези Міранду далеко від палацу. Вона не повинна тут залишатися. Скажи всім, що віднині їй заборонено повертатися до мого королівства.

Начальник варти був приголомшений.

— Ваша величносте, вона ж нічого не зробила.

— Виконуй!

Тож рано-вранці він попросив Міранду пройтися з ним до лісу. Лише коли замок зник за деревами, чоловік зупинився.

— Принцесо, пробачте. Король розгнівався через ваш сон і наказав вигнати вас.

Міранда зблідла.

— Через сон?

— Через те, як він його зрозумів. Я не можу повернути вас до замку, але дам вам воду, їжу й покажу стежку, якою рідко ходять королівські люди. І сподіваюся, що колись ваш батько зрозуміє свою помилку.

Міранда довго мовчала. Потім сказала:

— Я не бажаю йому зла. Але зараз мені дуже боляче.

Вона подякувала вартовому й пішла далі сама.

Ліс здавався безкраїм. Сонце піднімалося все вище, стежка губилася між кущами, а Міранда дедалі більше втомлювалася.

Раптом вона почула:

— Бе-е-е!

— Нарешті! — зраділа дівчина. — Десь поблизу пастухи.

Вона розсунула гілки й опинилася на дивовижній галявині.

На м’якій траві лежав великий білий баран із золотими рогами. На шиї в нього був вінок із квітів, а довкола гуляло безліч інших овець і баранів. Одні ласували ягодами, інші пили прохолодний напій, ще інші грали в якісь незрозумілі, але дуже веселі ігри.

Міранда завмерла.

Баран із золотими рогами підвівся й чемно промовив:

— Не бійтеся, принцесо.

Міранда відступила на крок.

— Ви… говорите?

— Так. І, повірте, це далеко не найдивніше в нашому королівстві.

— Звідки ви знаєте, хто я?

— Ліс має багато очей і вух. Я знаю, що вам потрібен притулок. Якщо хочете, я покажу місце, де вас ніхто не шукатиме.

Міранда була така втомлена, що погодилася.

Тут же під’їхала неймовірна карета: величезний гарбуз на м’яких колесах, запряжений шістьма козами. Усередині лежали оксамитові подушки.

— Прошу, — сказав баран.

Вони поїхали до печери. Біля входу лежав величезний камінь, але баран торкнувся його копитом, і той легко відсунувся.

За печерою відкривалася інша країна.

Там текла прозора річка, пахли жасмин і апельсинові квіти, дерева утворювали зелені зали, а ввечері між гілками спалахували маленькі вогники, наче зорі спустилися зовсім низько.

— Тут безпечно, — сказав господар. — Можете залишатися стільки, скільки захочете.

Міранда подякувала, але все ще дивилася на нього з подивом.

— Хто ви насправді?

Баран зітхнув.

— Колись я був королем.

І він розповів свою історію.

Багато років тому він зустрів могутню фею Раґотту. Вона хотіла, щоб він відповів на її почуття, а він відмовив надто різко й зверхньо. Фея розлютилася.

— Ти пишаєшся своєю короною й людською подобою, — сказала вона. — Отже, поживи без них і дізнайся, чи залишишся гідним поваги.

Вона перетворила короля на барана й зачарувала багатьох мешканців цього дивного краю. Чари мали тривати кілька років.

— Найгірше не те, що я став бараном, — сказав він Міранді. — Найгірше було зрозуміти, скільки в мені колись було пихи. Тут я навчився слухати інших і не вимірювати їхню цінність виглядом чи титулом.

Міранда задумалася.

— Тоді виходить, чари змінили не лише вашу зовнішність.

— Саме так.

Минали дні.

Міранда вже не боялася дивного підземного краю. Чарівний Баранчик виявився уважним, добрим і веселим співрозмовником. Він ніколи не наказував їй залишатися, не зачиняв дверей і завжди казав:

— Ви вільні йти, коли захочете.

Одного дня прибув гонець із новиною: старша сестра Міранди виходить заміж.

Міранда засумувала.

— Я так хотіла б побачити її.

— То їдьте, — сказав Баранчик.

— Справді?

— Звичайно. Лише пообіцяйте повернутися. Я хвилюватимуся.

— Обіцяю.

Для неї приготували карету й красиве вбрання. До палацу Міранда приїхала як невідома гостя. Батько не впізнав її: він був переконаний, що донька назавжди зникла далеко від королівства.

Міранда побачила сестру, залишила їй подарунок і, не чекаючи кінця святкування, повернулася до Чарівного Баранчика.

— Ви прийшли! — зрадів він.

— Я ж обіцяла.

Через деякий час мала відбутися весільна урочистість середньої сестри.

Міранда знову попросила дозволу поїхати.

Баранчик цього разу чомусь занепокоївся.

— У мене недобре передчуття. Але я не хочу тримати вас силоміць. Поїдьте. Тільки поверніться до заходу наступного дня.

— Повернуся, — твердо сказала Міранда.

У палаці всі впізнали таємничу гостю з попереднього весілля. Король наказав зачинити ворота, щоб вона не зникла, доки він не дізнається, хто вона.

Міранда занепокоїлася.

— Мені треба їхати.

— Лише після бенкету, — відповіли їй.

Перед їжею король сам узяв золотий глечик із водою й підніс його гості.

— Прошу, освіжіться після дороги.

Міранда завмерла.

Перед нею був точнісінько той сон, через який багато місяців тому батько вигнав її з дому.

— Батьку, — тихо сказала вона. — Тепер ти бачиш? Сон не означав, що я хотіла принизити тебе.

Король придивився до неї.

— Міранда?

— Так.

На мить у великій залі стало зовсім тихо.

Король опустив глечик.

— Доню… я вчинив страшенно несправедливо. Я дозволив страху пояснити твій сон замість мене.

— Я дуже сумувала, — сказала Міранда. — Але не хочу, щоб ми жили в образі.

Сестри кинулися її обіймати. Усі говорили водночас, сміялися, плакали від радості, розпитували, де вона була.

І саме тут Міранда припустилася помилки.

Вона так захопилася зустріччю з родиною, що не помітила, як сонце почало хилитися до заходу.

Тим часом Чарівний Баранчик чекав біля лісової стежки.

Минала година за годиною.

— Вона обіцяла, — повторював він.

Коли зовсім стемніло, Баранчик вирушив до палацу сам.

Дорога була довгою. Чари робили його слабшим що далі він відходив від свого прихованого королівства. Та він усе йшов.

Біля воріт його зупинила варта.

— Куди це ти?

— До Міранди.

— У палац тварин не впускають.

— Передайте їй, що я прийшов.

Але в палаці було шумно, і ніхто не поспішив передати дивне повідомлення.

Баранчик чекав біля воріт, дедалі більше знесилюючись.

Аж раптом Міранда згадала.

— Обіцянка!

Вона вибігла із зали.

— Відчиніть ворота!

На сходах вона побачила білого Баранчика. Він лежав, поклавши голову на передні ноги, і ледве дихав.

Міранда опустилася поруч.

— Пробач мені. Я не хотіла тебе покинути. Я просто забула про час. Але це не виправдання. Я дала слово й повинна була пам’ятати.

Баранчик відкрив очі.

— Ви прийшли.

— Прийшла. І якщо треба, повернуся з тобою просто зараз.

У цю мить повітря навколо них задзвеніло, ніби десь торкнулися тисячі маленьких срібних дзвіночків.

Перед воротами з’явилася фея Раґотта.

Король і придворні відсахнулися, а вона подивилася спершу на Баранчика, потім на Міранду.

— Я зачарувала тебе, щоб ти навчився бачити цінність не в короні й зовнішності, — сказала вона. — І ти навчився.

Потім звернулася до Міранди:

— А ти сьогодні дізналася, що добра людина теж може порушити слово. Важливо не вдавати, ніби нічого не сталося, а повернутися й виправити те, що можеш.

Вона торкнулася золотих рогів чарівною паличкою.

Спалахнуло світло.

На місці Баранчика стояв молодий король.

Він був усе тим самим: з тим самим спокійним голосом і тією самою доброю усмішкою. Тільки тепер без вовни й золотих рогів.

Міранда засміялася.

— Я знала, що під чарами ви залишаєтеся собою.

— А я тепер знаю, — відповів він, — що найкраще в людині видно не тоді, коли вона ніколи не помиляється, а тоді, коли вона вміє повертатися до своїх слів.

Король, батько Міранди, підійшов до доньки.

— Схоже, сьогодні не лише тобі довелося просити пробачення.

Міранда взяла його за руку.

— Тоді почнімо все спочатку.

Згодом вона часто поверталася до чарівної долини, яка після зняття прокляття знову стала звичайним прекрасним королівством. А коли Міранда й колишній Чарівний Баранчик переконалися, що хочуть залишатися разом, вони відсвяткували весілля без загадок, страху й таємних наказів.

І кажуть, що в їхньому палаці була одна незвична традиція.

Якщо хтось давав обіцянку, її не вимагали виконати будь-якою ціною. Але ніхто не смів удавати, що забув про неї.

Бо слово — не ланцюг.

Слово — це міст між людьми.

І якщо ти ненароком пошкодив цей міст, найкраще, що можна зробити, — повернутися й допомогти його відбудувати.

І якщо ти ненароком пошкодив цей міст, найкраще, що можна зробити, — повернутися й допомогти його відбудувати.