Чарівний вузлик

Чарівний вузлик

Робоча українська назва: Чарівний вузлик

Точне першоджерело: The Indian Fairy Book: From the Original Legends — Cornelius Mathews, Project Gutenberg #22248, https://www.gutenberg.org/ebooks/22248

Колись жив мандрівник на ім’я Ієна. Він переходив з місця на місце, ночував там, де заставала темрява, і ніс із собою майже все своє майно в одному невеликому вузлику.

Ієна звик до дороги. Він знав, як слухати вітер, як знаходити стежку після дощу і як розпалити вогонь навіть тоді, коли сухих гілок майже не було. Та одне давалося йому важче за все інше: самотність.

Іноді ввечері він дивився на вогонь і думав:

— Добре було б мати поруч когось, із ким можна розділити вечерю, дорогу і тишу.

Одного ранку Ієна вирушив по їжу. Щоб не носити вузлик із собою, він повісив його на міцну гілку дерева й сказав:

— Почекай на мене тут. Увечері повернуся.

Коли сонце почало хилитися до обрію, Ієна повернувся. Але дерева з вузликом не було видно. На тому місці стояла маленька охайна оселя, а біля входу чекала незнайомка.

Ієна здивувався так, що кілька секунд не міг вимовити ані слова.

— Добрий вечір, — нарешті сказав він.

Та незнайомка навіть не відповіла. Вона одразу кинулася розглядати все, що Ієна приніс із дороги, поспішала, перебирала речі, заглядала в торбинку, ніби найважливішим для неї було тільки те, що можна взяти собі.

Ієна трохи постояв, а тоді подумав:

«Ні. Я мріяв не про того, хто бачить лише здобич. Я мріяв про справжнього товариша».

Він забрав свій вузлик, що знову лежав біля дерева, чемно попрощався і пішов далі.

Наступного дня сталося те саме. Ієна повісив вузлик на гілку, пішов у справах, а ввечері повернувся й побачив на тому місці іншу маленьку оселю.

Цього разу біля неї сиділа інша незнайомка.

— Добрий вечір, — привітався Ієна.

— Добрий, — коротко відповіла вона.

Ієна приніс харчі, яких мало вистачити на кілька днів. Поки він на хвилину відвернувся, незнайомка вибрала собі найкраще й почала їсти сама.

— Може, розділимо? — спитав Ієна.

— Навіщо? Хто перший узяв, того й буде, — відповіла вона.

Ієна зітхнув.

«І це не те, чого я шукаю. Поруч може бути хтось, а самотність усе одно залишиться, якщо ніхто не думає про іншого».

Він знову взяв свій вузлик і продовжив шлях.

Минув ще один день. Надвечір Ієна втретє залишив вузлик на дереві, а сам відійшов далеко від стежки. Повернувся він уже в сутінках, утомлений і голодний.

І знову побачив маленьку оселю.

У дверях стояла третя незнайомка.

— Ти, мабуть, дуже втомився, — сказала вона. — Заходь. Біля вогню тепліше.

— Дякую, — відповів Ієна. — Але спершу треба прибрати все, що я приніс.

— Зробімо разом, — запропонувала вона.

Вони швидко впоралися. Частину їжі відклали на наступні дні, частину приготували на вечерю. Незнайомка принесла води, а Ієна підкинув у вогонь гілок. Коли все було готове, вони сіли поруч.

— Тобі більший шматок, — сказав Ієна. — Ти багато зробила.

— А тобі тепліше місце біля вогню, — відповіла вона. — Ти цілий день був у дорозі.

І обоє засміялися.

Після вечері вони довго розмовляли. Ієна розповідав про далекі стежки, про ранковий туман над водою і про місця, де дерева шумлять навіть у безвітря. Незнайомка слухала, а потім ділилася власними думками — про дім, де добре тому, хто приходить, і тому, хто вже чекає; про працю, яка стає легшою, коли її не перекладають на одного; про тишу, яка буває не самотньою, якщо поруч людина, з якою спокійно.

Ієна раптом зрозумів: він уперше за довгий час не думає, куди йти завтра.

— Звідки взялася ця оселя? — запитав він.

Незнайомка усміхнулася й кивнула на вузлик.

— Можливо, твій вузлик знав, що ти шукаєш не багатства і не слуги. Тобі потрібен був той, із ким можна ділитися.

Ієна подивився на маленький вузлик. Звичайна тканина, звичайний вузол. Ніякого золотого сяйва, ніяких дзвіночків. І все ж тепер він знав: у ньому прихована дивна сила.

— А ти хочеш залишитися? — обережно запитав він.

— Якщо ми обоє цього хочемо, — відповіла вона.

— Я хочу.

— І я.

Відтоді Ієна вже не мандрував лише тому, що не мав куди повертатися. Іноді вони вирушали в дорогу разом, іноді залишалися надовго на одному місці. Вони сперечалися, мирилися, сміялися, працювали, відпочивали й завжди пам’ятали одну просту річ: бути поруч — це не означає лише жити під одним дахом. Це означає помічати одне одного.

А чарівний вузлик так і лежав у їхній оселі.

Ієна більше не просив у нього жодних див.

Бо найважливіше диво вже сталося.

Бо найважливіше диво вже сталося.