Чарівник країни Оз

Чарівник країни Оз

Дороті жила серед широких сірих рівнин Канзасу разом із дядьком Генрі, тіткою Ем та маленьким чорним песиком Тото. Навколо їхнього будинку простягався степ, і тільки Дороті вміла знаходити в ньому щось веселе: хмаринку незвичайної форми, жайворонка в небі або Тото, який ганявся за власним хвостом.

Одного дня небо раптом потемніло. Дядько Генрі глянув на хмари й побіг до худоби, а тітка Ем покликала:

— Дороті, швидше до льоху! Насувається циклон!

Та саме тоді Тото сховався під ліжком. Дороті кинулася за ним, і не встигла дістатися до льоху. Будинок затремтів, піднявся в повітря і, мов легка коробочка, понісся разом із вітром.

Дороті міцно притиснула Тото до себе. Летіли вони довго. Потім будинок м’яко хитнувся, опустився — і все стихло.

За дверима був уже не Канзас. Довкола зеленіла трава, росли дивовижні квіти, а неподалік стояли маленькі люди у яскравому вбранні. До Дороті підійшла добра чарівниця Півночі. Вона пояснила, що будинок випадково впав на злу чаклунку Сходу й звільнив мешканців цього краю від її влади.

Від чаклунки залишилися срібні черевички. Добра чарівниця віддала їх Дороті.

— Я хочу тільки додому, до тітки Ем і дядька Генрі, — сказала дівчинка.

— Тоді йди до Смарагдового міста, — відповіла чарівниця. — Там живе великий Оз. Можливо, він знає, як повернути тебе до Канзасу. Дорога до нього вимощена жовтою цеглою.

Дороті взула срібні черевички, взяла кошик і разом із Тото рушила в путь.

Незабаром вони побачили посеред поля Опудало. Воно висіло на жердині й дуже ввічливо привіталося.

— Я мрію мати розум, — зізналося Опудало. — Голова в мене набита соломою. Як гадаєш, Оз може дати мені мозок?

— Ходімо зі мною й запитаємо, — запропонувала Дороті.

Так їх стало троє, не рахуючи Тото.

У лісі вони почули стогін. Між деревами стояв Бляшаний Лісоруб. Він так довго не рухався, що його суглоби заіржавіли. Дороті знайшла маслянку, змастила їх, і Лісоруб знову зміг ходити.

— Колись у мене було живе серце, — сумно сказав він. — Тепер я зроблений із бляхи й боюся, що не вмію по-справжньому любити. Я попрошу Оза дати мені серце.

І він приєднався до мандрівників.

Далі на стежку вискочив великий Лев і загарчав так гучно, що Тото відскочив убік. Та Дороті не втекла.

— Не лякай маленьких! — сказала вона.

Лев одразу засоромився.

— Насправді я сам усього боюся, — зізнався він. — Навіть коли гарчу, коліна тремтять. От би Оз дав мені сміливість!

— Ходімо разом, — сказала Дороті.

Шлях до Смарагдового міста був нелегким. Доводилося переходити яри, шукати переправи й ночувати просто неба. Одного разу вони опинилися серед поля червоних маків. Їхній запах був таким солодким і сонним, що Дороті й Тото заснули просто на траві. Лев теж утратив сили.

Опудало й Бляшаний Лісоруб не спали. Вони винесли Дороті й Тото з поля, а врятувати важкого Лева їм допомогла Королева польових мишей зі своїм народом. Тисячі маленьких лапок тягли візок, доки Лев не опинився на свіжому повітрі.

— От бачиш, — сказала Дороті, коли він прокинувся. — Навіть найбільшому іноді потрібна допомога найменших.

Нарешті вдалині засяяли зелені вежі Смарагдового міста. Біля брами всім дали зелені окуляри, і місто здалося ще яскравішим.

Друзі попросили зустрічі з Озом. Та дивина: кожен побачив його по-різному. Дороті — величезною головою, Опудало — прекрасною пані, Лісоруб — страшним звіром, а Лев — вогненною кулею.

Усім Оз відповів однаково:

— Я виконаю ваші бажання, якщо ви звільните країну від злої чаклунки Заходу.

Друзі злякалися, але іншого шляху не бачили. Вони рушили на Захід.

Чаклунка швидко довідалася про них і посилала перешкоди одну за одною. Та мандрівники трималися разом. Нарешті чаклунка покликала Крилатих Мавп. Вони розкидали друзів, а Дороті віднесли до замку.

Чаклунка дуже хотіла забрати срібні черевички, бо знала, що в них прихована сила. Одного дня вона хитрістю зняла з Дороті один черевичок.

Дівчинка розсердилася й схопила відро з водою.

— Віддай його!

Вода хлюпнула на чаклунку. І тут сталося несподіване: вона почала танути, наче сніг навесні.

— Вода! Я завжди боялася води! — скрикнула чаклунка.

За мить від неї лишилася тільки мокра калюжка й порожній одяг.

Дороті не раділа чужій загибелі, але була щаслива, що небезпека скінчилася. Вона знайшла друзів, визволила їх, а мешканці Заходу подякували мандрівникам за свободу.

У замку Дороті знайшла золоту шапочку, за допомогою якої можна було тричі покликати Крилатих Мавп. Так друзі швидко повернулися до Смарагдового міста.

Та Оз не поспішав виконувати обіцянку.

Тоді Тото забіг за ширму в тронній залі й випадково перекинув її. За нею стояв невисокий сивий чоловік.

— Хто ви? — здивувалася Дороті.

— Я і є Оз, — зніяковів він. — Тільки я не великий чарівник. Я звичайна людина. Колись прилетів сюди на повітряній кулі, а мешканці вирішили, що я могутній маг. Я боявся їх розчарувати й підтримував цю легенду.

Друзі спершу засмутилися.

— То я ніколи не матиму розуму? — запитало Опудало.

Оз усміхнувся.

— Ти вже стільки разів знаходив вихід із труднощів, що розум у тебе є. Але якщо тобі потрібен знак, я дам його.

Він наповнив голову Опудала висівками з голками й шпильками, назвавши це новими мізками.

Бляшаному Лісорубові Оз поклав у груди маленьке шовкове серце.

— Ти переживав за друзів у кожній небезпеці. Чи не це доказ, що серце в тебе давно є?

Левові він дав солодкий напій і сказав:

— Сміливість — це не коли не страшно. Це коли робиш потрібне, хоча тобі страшно. Ти вже багато разів був хоробрим.

Лев випив і розправив плечі.

Для Дороті Оз придумав інший план. Він вирішив збудувати повітряну кулю й полетіти разом із нею до Канзасу.

У день відльоту все було готове. Та коли Оз уже стояв у кошику, Тото погнався за котом. Дороті кинулася ловити песика. Мотузки не витримали, куля піднялася без неї й попливла в небо.

Дороті ледь не заплакала.

— Я знову залишилася тут!

Тоді друзі дізналися, що на Півдні живе добра чарівниця Глінда. Вони вирушили до неї. Дорогою подолали ще кілька перешкод, і зрештою Глінда зустріла їх у своєму палаці.

Вислухавши Дороті, вона усміхнулася:

— Ти могла повернутися додому від самого початку. Срібні черевички перенесуть тебе туди, куди ти забажаєш.

— Чому ж мені ніхто не сказав? — здивувалася Дороті.

— Бо іноді ми дізнаємося про власну силу тільки після довгої дороги.

Настав час прощатися. Опудало обійняло Дороті своїми м’якими руками. Бляшаний Лісоруб витер сльозу й одразу схопив маслянку, щоб вона не заіржавіла на щоці. Лев намагався триматися мужньо, але теж сумував.

— Я ніколи вас не забуду, — сказала Дороті. — Ми шукали розум, серце й сміливість, а виявилося, що все це росло в нас дорогою.

Вона взяла Тото на руки, тричі стукнула підборами срібних черевичків і подумала про дім.

Навколо закрутився вітер. На мить усе стало легким і тихим.

А потім Дороті стояла посеред канзаського степу.

Тітка Ем вибігла їй назустріч.

— Дороті! Звідки ти взялася?

Дівчинка міцно обняла її.

— Із країни Оз. Але я так рада бути вдома!

Срібні черевички загубилися під час чарівної подорожі. Та Дороті не шкодувала. Найважливіше вона принесла із собою без жодних чарів: пам’ять про друзів і впевненість, що розум, доброта та сміливість часто з’являються саме тоді, коли ними користуєшся заради інших.

Срібні черевички загубилися під час чарівної подорожі. Та Дороті не шкодувала. Найважливіше вона принесла із собою без жодних чарів: пам’ять про друзів і впевненість, що розум, доброта та сміливість часто з’являються саме тоді, коли ними користуєшся заради інших.