Черепаха Ваямбе

Черепаха Ваямбе

Робоча українська назва: Черепаха Ваямбе

Колись, дуже давно, коли тварини в старих оповідях ще ходили, розмовляли й жили громадами, Ула-ящірка вирушила на рівнину по їстівні корені.

З нею були троє її дітей.

День стояв теплий. Діти то допомагали матері, то бігали навколо кущів, то присідали подивитися на жука чи маленьку ямку в землі. Ула працювала спокійно, аж раптом почула за великим кущем шурхіт.

Вона випросталася.

— Хто там?

Із-за куща вийшов Ваямбе.

Він давно придивлявся до Ули й вирішив, що вона повинна піти жити до його табору. Та замість того, щоб прийти відкрито, поговорити й почути її відповідь, Ваямбе зробив зовсім інакше.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Ти житимеш у нашому таборі. І дітей бери.

Ула здивовано подивилася на нього.

— Я нікуди з тобою не домовлялася йти.

— Я вже вирішив, — уперто відповів Ваямбе.

— Але ти не можеш вирішувати за мене.

Ваямбе не захотів слухати. Він наполягав, поспішав і поводився так, ніби його бажання важливіше за Улине. Діти притиснулися до матері.

Ула не хотіла сварки при них. Тож вона сказала:

— Добре. Я піду до твого табору, але там ми поговоримо з усіма. І тоді побачимо, чи справді твої люди вважають, що так чинити правильно.

Ваямбе був певен, що всі стануть на його бік.

Та коли вони прийшли, сталося зовсім не те, на що він чекав.

Старші люди його громади побачили Улу з дітьми й одразу запитали:

— Ваямбе, вона сама погодилася прийти до нас?

Ваямбе зам’явся.

— Не зовсім.

— Ти запитав її родину? Ти запитав її саму?

— Я думав, що потім усе владнається.

Один зі старших похитав головою.

— Те, що зручно тобі, не стає правильним тільки тому, що ти цього хочеш. Ула має право сама обирати, де їй бути.

Інша старша жінка сказала:

— Якщо її рід прийде по неї, ми не будемо сперечатися з ними через твою впертість. Ти сам маєш виправити те, що зробив.

Ваямбе насупився. Йому дуже не подобалося чути такі слова.

— Але я хотів, щоб вона залишилася!

— Хотіти можна багато чого, — відповіли йому. — Та іншу людину не можна перетворювати на річ, яку беруть без дозволу.

Ула тим часом сіла з дітьми біля краю табору й чекала.

Невдовзі на рівнині з’явилися її родичі. Вони шукали Улу відтоді, як помітили, що вона не повернулася додому. Побачивши її, вони швидко підійшли.

— Уло! Діти! Ви цілі?

— Усе добре, — відповіла вона. — Ми вже йдемо додому.

Та Ваямбе став перед ними.

— Ні! Я не дозволяю!

Тут навіть його власні люди обурилися.

— Досить, Ваямбе. Вона сказала, що хоче піти. Відійди.

Але Ваямбе так довго переконував себе, що має рацію, що тепер не знав, як просто відступити й визнати помилку.

Він заметушився, схопив два великі щити й прикрився ними: одним спереду, другим ззаду.

— Не підходьте! — гукнув він.

Ніхто не збирався на нього нападати.

— Ми не хочемо битися, — сказав один із родичів Ули. — Просто дай їй пройти.

— Відійди з дороги, — додала Ула. — І все закінчиться мирно.

Та Ваямбе задкував, ховаючись між двома щитами.

Крок назад.

Ще крок.

І ще один.

Він так стежив за людьми попереду, що зовсім забув подивитися, куди ступає.

— Ваямбе, позаду струмок! — крикнув хтось.

Але було пізно.

Хлюп!

Ваямбе разом із двома щитами шубовснув у воду.

На березі всі завмерли.

Минуло кілька митей.

— Ваямбе? — покликали його.

По воді пішли кола.

Потім із глибини повільно виплила дивна істота.

Вона була невисока, мала чотири короткі лапки, маленьку голову і твердий округлий панцир на спині.

— Дивіться! — прошепотіли діти Ули.

Істота підпливла ближче. Хтось простягнув руку, та вона миттю втягнула голову й лапки під панцир.

Два щити, якими Ваямбе намагався відгородитися від усіх, наче стали одним міцним захистом навколо нього.

— Це Ваямбе, — тихо сказав один зі старших.

Ула подивилася на черепаху у воді й не засміялася, хоча все це було дуже дивно.

— Можливо, тепер у нього буде час подумати, — сказала вона.

Черепаха висунула голову, подивилася на людей і знову сховалася.

— Коли страшно, можна захищати себе, — сказала Ула своїм дітям. — Але не можна захищати свою впертість так, ніби вона важливіша за чужу волю.

Діти кивнули.

Вони попрощалися з громадою Ваямбе й разом із рідними рушили додому.

А черепаха залишилася в струмку.

Вона навчилася чудово плавати, повільно ходити берегом і при небезпеці ховати голову та лапки під твердий панцир. Кажуть, від неї й пішли черепахи, які живуть у тих водах.

І коли черепаха раптом завмирає та ховається у свою міцну домівку, старе оповідання ніби нагадує: інколи корисно зупинитися, сховати впертість подалі й добре подумати, перш ніж вирішувати щось за іншого.

І коли черепаха раптом завмирає та ховається у свою міцну домівку, старе оповідання ніби нагадує: інколи корисно зупинитися, сховати впертість подалі й добре подумати, перш ніж вирішувати щось за іншого.