Червоногруді пташки Ґвінербу

Червоногруді пташки Ґвінербу

Давно-давно, біля широкого струмка, де над водою схилялися трави, жили Ґвінербу та Ґумай. Разом із ними був маленький хлопчик, якому подобалося бігати берегом, слухати жаб, шукати гладенькі камінці й дивитися, як у воді миготять срібні рибки.

Того ранку дорослі збирали біля струмка їжу, а хлопчик грався неподалік. Раптом із високої трави вискочив великий кенгуру. Він був стомлений довгою гонитвою й на мить завмер біля води.

Десь далеко почулися голоси двох мисливців — Кварріана та Ґіджеріґа. Вони йшли слідом за кенгуру й незабаром мали вийти до струмка.

Ґвінербу та Ґумай перезирнулися.

— Не хочу, щоб вони забрали все собі, — тихо сказала Ґумай. — Сховаємо нашу знахідку, а потім вирішимо, як бути.

Так вони й зробили. А маленький хлопчик усе бачив.

Невдовзі з-за кущів з’явилися Кварріан і Ґіджеріґ.

— Ви не бачили тут кенгуру? — запитав Кварріан, переводячи подих.

— Ні, — відповіла Ґумай надто швидко. — Ми весь час були біля води.

— А я бачив! — радісно вигукнув хлопчик. — Він був ось тут!

Ґумай стривожилася.

— Тихше, малий, — прошепотіла вона. — Не перебивай дорослих.

Щоб відвернути увагу гостей, вона запросила їх сісти біля вогнища. Усі почали говорити про дорогу, спеку й воду. Та хлопчик ніяк не міг зрозуміти, чому треба мовчати про те, що він бачив на власні очі.

— А кенгуру… — знову почав він.

Ґумай різко повернулася до нього. Хлопчик відступив на крок, перечепився об корінь і сів просто на траву. Поруч лежали розчавлені червоні ягоди, які він сам збирав для гри. Сік розмазався по його долонях і грудях, залишивши яскраву червону пляму.

— Дивись, який ти став! — сказала Ґвінербу й засміялася, намагаючись розвіяти напруження.

Та хлопчик насупився.

— Я просто сказав правду.

Кварріан і Ґіджеріґ переглянулися. Вони зробили вигляд, ніби повірили словам дорослих, попрощалися й пішли геть. Але далеко не відійшли. Сховалися за деревами й почекали.

Минув час. Ґумай вирішила, що мисливці вже далеко.

— Тепер можна дістати те, що ми сховали, — сказала вона.

Та щойно дорослі почали готувати вечерю, Кварріан і Ґіджеріґ повернулися.

— Отже, хлопчик казав правду, — мовив Кварріан.

Ґумай почервоніла від сорому.

— Ми боялися, що ви заберете все й не поділитеся, — зізналася вона.

— А ви самі збиралися ділитися? — запитав Ґіджеріґ.

На це ніхто одразу не знайшов відповіді.

Суперечка ставала дедалі голоснішою. Кожен згадував лише те, що зробив сам, і ніхто не хотів помічати чужої праці.

— Ми гналися за ним здалеку! — казали мисливці.

— А він опинився біля нашого струмка! — відповідала Ґумай.

— А я просто хочу, щоб усі перестали сваритися, — тихо сказав хлопчик.

Та дорослі його не почули.

Кварріан і Ґіджеріґ забрали здобич і сіли трохи віддалік. Коли хлопчик підійшов до них і попросив поділитися, вони теж відмовили.

— Чому? — здивувався він. — Ви ж щойно сердилися, що з вами не хотіли ділитися.

Мисливці замовкли. Але впертість виявилася сильнішою за сором.

Тим часом небо змінилося. Спершу над рівниною протягнулася тонка сіра хмара. Потім друга. Вітер пригнув траву, вода в струмку потемніла, а далеко загуркотів грім.

Ґумай підняла голову.

— Насувається буря. Треба зробити укриття.

Вона й Ґвінербу швидко натягнули міцні гілки й траву так, щоб вітер не зривав покриття. Хлопчик допомагав як міг.

А дощ уже падав великими краплями.

Ґумай, усе ще сердита на мисливців, почала співати стару пісню про хмари й вітер. Слова котилися над водою, наче сам струмок підхоплював їх:

— Хмаро, прийди, вітре, заграй, дощику, землю напувай.

І ніби почувши пісню, буря стала ще гучнішою. Вітер свиснув між деревами. Гримнуло так, що хлопчик затулив вуха.

Кварріан і Ґіджеріґ прибігли до укриття.

— Пустіть нас під дах! — попросили вони.

Ґумай похитала головою.

— Ви ж самі не захотіли ділитися.

Хлопчик подивився на неї, потім на мокрих мисливців.

— Але дах під час бурі не схожий на вечерю, — сказав він. — Якщо комусь страшно, місця має вистачити всім.

Цього разу дорослі почули його.

Ґвінербу відсунула гілку.

— Заходьте.

Мисливці сховалися разом з усіма. Усередині було тісно, зате безпечніше. Довго вони слухали, як дощ барабанить по траві.

— Ми були несправедливі, — нарешті сказав Кварріан.

— І ми теж, — відповіла Ґумай. — Треба було відразу сказати правду й домовитися.

Тут блискавка освітила небо так яскраво, що на мить струмок, дерева й люди стали срібними. У старих казках така мить ніколи не минає просто так.

Коли світло згасло, Кварріан і Ґіджеріґ уже стояли біля укриття не як люди, а як дві великі птахи. Вони здивовано розправили крила, покружляли над струмком і піднялися високо в небо.

А коли буря відступила й над землею знову з’явилися зорі, серед них наче засвітилися дві нові цятки світла. Старі оповідачі казали, що то Кварріан і Ґіджеріґ нагадують із висоти про той день, коли всі мало не посварилися через небажання ділитися.

Хлопчик подивився на свої груди. Червоний ягідний слід усе ще був там.

— Його можна змити, — сказала Ґумай.

— А можна залишити до ранку, — усміхнувся він. — Щоб ми пам’ятали: я весь час казав правду.

Усі засміялися, цього разу без образ.

Відтоді, коли серед австралійських кущів миготить маленька пташка з червоними грудьми, ця стара історія легко пригадується знову.

Бо іноді велика сварка починається з зовсім маленького небажання сказати правду або поділитися. А зупинити її може навіть дитячий голос, якщо дорослі нарешті вирішать його почути.

Бо іноді велика сварка починається з зовсім маленького небажання сказати правду або поділитися. А зупинити її може навіть дитячий голос, якщо дорослі нарешті вирішать його почути.