Червоний лебідь

Червоний лебідь

Робоча українська назва: Червоний лебідь

Колись давно троє братів жили біля великого лісу, де ранками між соснами лежав туман, а ввечері озера ставали гладенькі, мов темне скло.

Брати давно навчилися дбати один про одного. Старший був обережний і мовчазний, середній любив жартувати навіть тоді, коли жартувати було зовсім не до речі, а молодшого звали Майдва. Він бігав так швидко, що брати казали:

— Якщо Майдва поженеться за власною тінню, то й тінь попросить перепочинку.

Від батька їм залишився невеликий згорток із трьома особливими стрілами. Брати берегли його і без потреби не торкалися.

Одного ранку вони домовилися розійтися в різні боки, щоб до вечора кожен повернувся своєю дорогою. Майдва пішов на захід.

День був звичайнісінький, аж раптом між деревами проступило дивне червоне сяйво. Спочатку Майдва подумав, що це сонце пробилося крізь листя. Та сяйво ставало дедалі яскравішим. Воно торкалося стовбурів, трави, каміння і навіть води в струмках, ніби хтось провів по всьому лісу широким пензлем кольору вечірнього неба.

Тоді Майдва почув протяжний спів.

Він пішов на звук і вийшов до озера.

Посеред води плив лебідь, якого Майдва ніколи раніше не бачив. Його пір’я було червоне, але не просто червоне. Воно мерехтіло то малиновим, то золотавим, то кольором жаринки в багатті.

— Оце так птах… — прошепотів Майдва.

Він підняв звичайну стрілу й пустив її далеко поперед лебедя, сподіваючись налякати птаха й примусити підплисти ближче. Але стріла впала у воду, а лебідь навіть не здригнувся.

Майдва спробував ще раз. І ще.

Лебідь лише повернув голову й подивився на нього так спокійно, ніби добре знав, навіщо юнак прийшов.

Тоді Майдва згадав про батьків згорток.

Він вагався. Брати ніколи не користувалися тими стрілами без крайньої потреби. Та червоне сяйво не зникало, а в серці Майдви дедалі сильніше звучало відчуття, що ця зустріч не випадкова.

Він швидко повернувся додому, взяв три чарівні стріли й прибіг назад.

Червоний Лебідь усе ще був на озері.

Першу стрілу Майдва пустив високо над водою. Вона пролетіла над крилом птаха й упала далеко за ним.

Друга торкнулася кількох пір’їн. Вони закружляли над водою, наче маленькі вогники, але лебідь не був поранений.

Третя стріла ковзнула так близько, що зачепила легку стрічку серед червоного пір’я. Стрічка обвилася навколо древка.

І тут Червоний Лебідь розправив крила.

— Стій! — вигукнув Майдва.

Та птах уже піднімався над озером. Разом із ним у західне небо полетіла й третя чарівна стріла.

Майдва не роздумував. Він кинувся навздогін.

Він біг через ліс, через високі трави й пагорби. До вечора червоне сяйво попереду перетворилося на тонку смугу на обрії.

Нарешті Майдва дістався поселення, де люди саме закінчували денну роботу.

— Чи не бачили ви Червоного Лебедя? — запитав він.

Йому показали на захід.

— Пролетів удень. Дуже швидко.

— Я наздожену його, — сказав Майдва.

Хтось засміявся, але добра дівчина з дому старійшини мовила:

— Якщо вже вирішив іти, не гай ранку. Він летить просто до заходу сонця.

Майдва подякував, переночував і рушив далі.

Наступного вечора він потрапив до другого поселення. Там йому знову дали їжу, місце для сну й показали дорогу.

На третю ніч, коли довкола вже було темно, Майдва побачив маленький вогник. Біля вогню сидів старий чоловік.

— Заходь, онуку, — сказав він так, ніби чекав Майдву від самого ранку. — Ти втомився.

У кутку стояв невеликий казанок. Старий ледь устиг сказати:

— Треба б нагодувати гостя…

як казанок сам посунувся до вогню.

Майдва кліпнув очима.

— Він завжди так?

— Коли в доброму настрої, — відповів старий.

Казанок тихенько забулькотів, наче образився.

Після вечері старий сказав:

— Ти йдеш за Червоним Лебедем. Не поспішай думати, що твоя дорога лише про птаха. Завтра зустрінеш іншого старого, а потім ще одного. Слухай уважно.

Так і сталося.

Другий старий мав казанок, який не ходив, а майже танцював, поспішаючи до вогню. Третій казанок умів говорити й час від часу співав коротенькі пісеньки про вечерю, дорогу та людей, які забувають слухати добрі поради.

Коли Майдва наївся, третій старий став серйозним.

— Червоний Лебідь належить до родини могутнього чарівника, — сказав він. — Колись той чарівник мав прекрасну прикрасу з вампуму, яку носив на голові. До нього прийшли посланці далекого вождя і попросили позичити її нібито для доброї справи. Він повірив їм. Але вони обманули його й залишили прикрасу собі. Відтоді носять її з місця на місце, хизуються нею і глузують із того, кого ошукали.

— Чому він не забере її сам? — спитав Майдва.

— Бо обман забрав у нього сили. Щоразу, коли над його довірою насміхаються, він слабне ще більше. Багато хто намагався повернути прикрасу, але не зміг.

Старий уважно подивився на юнака.

— Якщо дійдеш до його оселі, він попросить тебе допомогти.

— Я спробую, — сказав Майдва.

— Не «спробую», — пробурмотів співучий казанок. — Скажи: «зроблю все, що зможу».

Майдва усміхнувся.

— Добре. Зроблю все, що зможу.

Наступного вечора він почув здалеку важке зітхання. Біля самотньої оселі сидів виснажений чарівник. Навіть його казанок поводився поважно й трохи буркотливо.

За тонкою завісою щось тихенько шелестіло.

Майдва одразу подумав про червоні крила.

Чарівник розповів ту саму історію про втрачену прикрасу і спитав:

— Чи підеш по неї?

Майдва кивнув.

— Піду.

— Там багато людей. Силою ти їх не переможеш.

— Значить, треба не силою.

Казанок задоволено дзенькнув кришкою.

На світанку Майдва рушив у дорогу.

До полудня він почув галас. На великій рівнині зібрався натовп. Посередині на високому стовпі висіла прикраса з вампуму. Люди передавали її один одному, показуючи, яка це нібито велика здобич.

Майдва сховався за деревами.

«Силою не можна», — пригадав він.

Він заплющив очі й подумав про найменшу істоту, яку важко помітити.

За мить над травою задзижчала крихітна пташка. Майдва став легким, як колібрі, і підлетів ближче. Та біля самого стовпа людей було надто багато.

Тоді він став білою пушинкою.

Вітер підхопив його.

Пушинка піднялася, торкнулася вузлика, що тримав прикрасу, ковзнула раз, другий — і вузлик розв’язався.

Прикраса з вампуму почала падати.

Та не встигла вона торкнутися землі, як над натовпом майнув яструб. Він підхопив її й злетів угору.

— Гей! — закричали люди. — Поверни!

Але яструб уже летів над рівниною.

— Ка-как! Ка-как! — лунав його голос далеко попереду.

Чарівник почув цей крик і зрозумів: Майдва повертається.

Коли юнак приніс прикрасу, сталося диво. Щойно чарівник торкнувся її, його спина випросталася, погляд прояснів, а в оселі наче стало світліше.

— Ти повернув не просто річ, — сказав він. — Ти повернув мені те, що було взято обманом, і разом із цим мою силу та спокій.

Вони провели кілька днів у розмовах. Майдва вже збирався додому, але все ще не бачив Червоного Лебедя.

Нарешті завіса відсунулася.

Перед ним стояла молода жінка у червоному вбранні, легкому, наче пір’я на вітрі.

— Ти шукав мене, — сказала вона.

Майдва розгубився.

— Я думав, ти лебідь.

— І лебідь теж, — відповіла вона й усміхнулася. — Я можу набувати тієї подоби. Я хотіла знайти людину, яка не злякається довгої дороги й допоможе моїй родині повернути втрачене. Але я не є нагородою за чиюсь сміливість.

Майдва почервонів.

— Я й не хочу, щоб ти була нагородою.

— Добре, — сказала Червоний Лебідь. — Тоді я сама вирішу. Я хочу побачити твої землі. Якщо ти не проти, підемо разом.

— Я дуже не проти.

Вони рушили на схід.

Дорогою знову гостювали в трьох старих. Перший благословив їх у дорогу. Другий подарував торбинку з їжею. Третій лише підморгнув.

— А де співучий казанок? — спитав Майдва.

— Хто його знає, — відповів старий. — Може, він уже пішов поперед вас.

І справді, коли Майдва нарешті повернувся додому, з кутка раптом почувся знайомий голос:

— Довго ж ви!

Потім з’явився другий казанок, третій, а за ними ще один. Уся четвірка взялася готувати вечерю так завзято, що середній брат Майдви від сміху мало не сів просто в миску.

Спочатку брати щиро раділи поверненню молодшого. Майдва розповів про Червоного Лебедя, про обманутого чарівника й про викрадену прикрасу. Червоний Лебідь теж багато розповідала про свою дорогу.

Минув час.

Та потроху в серцях двох братів прокинулася заздрість.

— У Майдви завжди все незвичайне, — бурчав один.

— І всі тільки його історії слухають, — додавав другий.

Одного дня вони згадали, що третьої батькової стріли досі немає.

— Раз узяв, мусиш повернути, — сказали вони. — Іди й знайди її.

Майдва погодився, хоча Червоний Лебідь відчула недобре.

Дорога привела його до глибокої долини, де повітря було тихе, а трава — незвично зелена. Там він побачив величезного бізона.

Бізон заговорив людським голосом:

— Не йди далі. Стріла, яку ти шукаєш, уже повернулася до твого дому. Твої брати знали, що ти вирушиш у небезпечну дорогу. Заздрість заплутала їм думки.

Майдва довго мовчав.

— Вони хотіли, щоб я не повернувся?

— Вони хотіли привласнити твої заслуги й усе, що прийшло з тобою. Але люди іноді розуміють свою помилку лише тоді, коли бачать її перед собою.

Майдва подякував бізонові й поспішив назад.

Біля порога справді лежала третя чарівна стріла.

Зсередини долинали голоси братів. Вони сварилися, кому дістануться подаровані Майдві речі й хто тепер головний у домі.

Майдва увійшов.

Він був такий сердитий, що схопив чарівну стрілу.

Та перш ніж він устиг щось сказати, перед ним виступив великий балакучий казанок.

— Якщо вже всі вирішили поводитися нерозумно, — заявив він, — то хоча б не робіть цього на голодний шлунок.

Співучий казанок затягнув кумедну пісеньку про трьох братів, які мало не втратили одне одного через заздрість.

Маленький моторний казанок закрутився біля вогню так, що всі мимоволі засміялися.

Тиша стала м’якшою.

Старший брат опустив голову.

— Ми вчинили погано.

Середній зітхнув.

— Дуже погано. І ще й безглуздо.

— Це вже точніше, — буркнув казанок.

Брати попросили пробачення.

Майдва довго дивився на них, а потім відклав стрілу.

— Ніколи більше не вирішуйте за мене, куди мені йти.

— Не будемо.

Червоний Лебідь додала:

— І за мене теж.

— І за тебе теж, — погодилися брати.

Того вечора вони їли разом, а чотири чарівні казанки кипіли, співали, сперечалися про приправи й стежили, щоб ніхто не почав нової сварки.

Кажуть, після того брати справді навчилися жити дружно. А коли над західним озером іноді з’являлося червоне сяйво, Майдва вже не хапався за лук.

Він просто виходив до води.

Поряд ставала Червоний Лебідь.

І вони дивилися, як вечірнє небо повільно фарбує світ у колір далекої дороги, яку колись варто було пройти до кінця.

І вони дивилися, як вечірнє небо повільно фарбує світ у колір далекої дороги, яку колись варто було пройти до кінця.