Чоловік, який хотів бути досконалим

Чоловік, який хотів бути досконалим

Колись у далекому царстві жили король і королева, які багато років мріяли про дітей. Одного дня до палацу прийшов мандрівний аскет.

Він сказав:

«У вас народяться двоє синів-близнюків. Коли вони виростуть, одного я попрошу піти зі мною в ліс і вчитися».

Король так прагнув спадкоємців, що погодився надто швидко. Минув час, і в родині справді народилися два хлопчики. Вони росли разом, училися, сперечалися, мирилися й були такими схожими, що навіть придворні інколи плутали їх.

Роки минали. Про стару обіцянку майже перестали згадувати.

Та коли братам виповнилося шістнадцять, мандрівний аскет знову з’явився біля воріт.

Король зблід. Королева міцно взяла синів за руки.

«Я не хочу віддавати жодного з вас», сказала вона.

Старший брат подивився на молодшого.

«Ніхто не може просто забрати людину», сказав він. «Але я хочу дізнатися, навіщо цей чоловік повернувся. Я піду добровільно й буду обережним».

Молодший одразу заперечив:

«Тоді піду я».

Вони сперечалися довго, як у дитинстві, коли кожен хотів узяти на себе складніше завдання. Нарешті старший сказав:

«Я народився на кілька хвилин раніше. Цього разу моя черга».

Перед дорогою він посадив у дворі молоде дерево.

«Дивіться на нього», попросив він. «Поки листя зелене, зі мною все добре. Якщо воно почне в’янути, значить, мені потрібна допомога».

Мати обійняла його, батько дав дорожній плащ, а молодший брат прошепотів:

«Я все одно прийду, якщо дерево подасть знак».

Так старший принц вирушив у дорогу.

На узбіччі він побачив собаку з двома цуценятами. Одне цуценя підбігло до нього й весело завиляло хвостом.

«Схоже, ти обрав мене», засміявся принц.

Господарів поблизу не було, а собака-мати спокійно дивилася услід, тому цуценя пішло разом із мандрівниками.

Трохи далі на дереві сидів яструб із двома молодими птахами. Один із них злетів униз і всівся на гілку просто перед принцом.

«Ще один супутник?» сказав принц. «Добре. У дорозі друзі не завадять».

До вечора вони дісталися глибокого лісу. Там стояла невелика хатина аскета.

«Житимеш тут», сказав він. «Щоранку збиратимеш квіти й трави. Можеш ходити куди хочеш, тільки не на північ».

«Чому?» запитав принц.

«Бо там небезпечно».

Відповідь була коротка, і принц не став сперечатися.

Кілька днів усе було спокійно. Він прокидався на світанку, збирав квіти, гуляв із цуценям і яструбом, слухав ліс.

Та одного дня між деревами з’явився олень. Він не тікав від принца, а ніби кликав за собою. Олень зробив кілька кроків, озирнувся й рушив далі.

Принц пішов слідом.

Лише коли дерева розступилися, він зрозумів, що прийшов на північ.

Перед ним стояв гарний будинок. Біля входу сиділа молода жінка, а перед нею лежала дошка для гри в кості.

«Заходь, мандрівнику», сказала вона. «Зіграємо?»

Принц вагався.

«На що?»

«На щось невелике. Якщо ти програєш першу партію, яструб залишиться в мене. Якщо виграєш, отримаєш подарунок».

Принц погодився.

Кості застукали по дошці.

Він програв.

Жінка посадила яструба до просторої клітки й запропонувала другу гру. Цього разу ставкою стало цуценя.

Принц знову програв.

«Третя партія», сказала господиня. «Якщо програєш, залишишся моїм гостем, поки не виграєш свободу».

Принц уже відчував, що справа недобра, але хотів повернути друзів. Він кинув кості втретє.

І програв.

У ту ж мить двері за його спиною зачинилися. Вікна потемніли, а гарний будинок став холодним і тихим.

«Хто ти?» спитав принц.

Жінка усміхнулася вже зовсім не привітно.

«У старих казках мене назвали б ракшасі. Я люблю випробовувати тих, хто надто впевнений у собі. Тепер почекаєш тут».

Вона зачинила принца в кімнаті, а цуценя й яструба залишила неподалік.

Тим часом у палаці молодший брат щоранку дивився на дерево.

Одного дня кілька листочків поникли.

Наступного ранку їх стало ще більше.

«Час», сказав молодший.

Він посадив поряд власне деревце й вирушив шукати брата.

Дорогою до нього приєдналися друге цуценя та другий молодий яструб. Молодший принц здогадався, що його брат уже проходив цією стежкою.

Нарешті він знайшов лісову хатину.

Аскет здивувався, побачивши його.

«Твій брат не послухав мене», сказав він. «Пішов на північ і потрапив у пастку. Не раджу його шукати».

Молодший принц уважно подивився на співрозмовника.

«Якщо ти знаєш, де пастка, чому не допоміг йому?»

Аскет не відповів.

Цього вистачило, щоб принц насторожився.

Він рушив на північ.

Олень знову з’явився між деревами й привів його до того самого будинку. Біля дверей сиділа та сама жінка з костями.

Вона подумала, що полонений якимось дивом утік, бо брати були надзвичайно схожі.

«Знову хочеш зіграти?» спитала вона.

«Хочу», відповів молодший. «Але умови будуть чесними».

Першою ставкою був яструб.

Кості покотилися по дошці.

Молодший виграв.

Клітка відчинилася, і перший яструб вилетів до свого брата.

Друга гра була за цуценя.

Молодший знову виграв. Двоє песиків так зраділи зустрічі, що ледве не перекинули дошку.

«Третя гра», сказав принц. «Тепер поверни того, хто схожий на мене».

Жінка зблідла.

«Не знаю такого».

«Ми домовилися про чесну гру».

Вона довго мовчала, а потім відчинила замкнені двері.

Старший брат вийшов назовні.

Близнюки обійнялися, а цуценята стрибали навколо них, поки яструби кружляли над дахом.

«Я програв не тільки кості», сказав старший. «Я програв обережність».

Ракшасі подивилася на братів і несподівано сказала:

«Якщо хочете повернутися додому, спочатку дізнайтеся правду про вашого вчителя».

Вона розповіла, що аскет роками шукав таємний шлях до «досконалості». Він вірив, що людина стане великою не завдяки мудрості, а якщо навчиться підкоряти чужу волю. Біля старого храму богині Калі він облаштував потайну кімнату й зачарував шістьох мандрівників, які відмовилися йому служити.

«Ваш старший брат мав стати сьомим», сказала вона. «Не жертвою богині, а ще одним доказом його власної влади. Він прикривається священним місцем, але це його чари й його вибір».

Брати вирушили до храму.

Вони зайшли тихо й шанобливо. У бічній залі стояли шість кам’яних постатей. Коли старший принц наблизився, йому здалося, що з каменю долинають голоси.

«Не бійся».

«Ми теж колись повірили цьому чоловікові».

«Його сила тримається на чорному шнурі, обмотаному навколо палиці».

«Коли він готує свої чари, кладе палицю перед собою й показує, як треба вклонитися. Тоді шнур можна зняти».

Брати подякували незнайомцям і повернулися до хатини.

За кілька днів аскет сказав старшому:

«Настав час останнього уроку. Підемо до храму».

Молодший залишився неподалік разом із тваринами.

У храмі аскет поклав перед собою палицю з чорним шнуром.

«Стань навколішки й повторюй за мною».

Принц удав, що не розуміє.

«Я боюся зробити неправильно. Покажи спочатку».

Аскет нетерпляче зітхнув, став навколішки й нахилився, демонструючи рух.

У цей момент принц швидко підняв палицю та зняв із неї чорний шнур.

Шнур розсипався на сухі нитки.

По храму прокотився легкий гул, ніби вітер пройшов між деревами. У бічній залі тріснув камінь.

Раз.

Другий раз.

Третій.

Шість кам’яних оболонок розкрилися, і з них вийшли живі люди. Вони були втомлені, але цілі.

Аскет схопився.

«Що ти наробив? Я стільки років шукав досконалості!»

Старший принц спокійно відповів:

«Ти шукав не досконалості. Ти шукав влади над іншими».

Молодший брат увійшов до храму разом із двома собаками, а над входом сіли два яструби.

Аскет зрозумів, що його чари зникли. Він більше не міг нікого утримувати й пішов із лісу сам, без учнів і без магічної палиці.

Брати допомогли шістьом визволеним мандрівникам повернутися додому. Потім попрощалися з ракшасі, яка відчинила всі двері свого дивного будинку й пообіцяла більше не заманювати випадкових подорожніх у гру без чесних правил.

Коли принци наблизилися до палацу, їхні дерева у дворі знову стояли зелені й міцні.

Король і королева вибігли їм назустріч.

«То ти знайшов досконалість?» спитав батько старшого сина, коли всі нарешті заспокоїлися.

Принц засміявся.

«Ні. І тепер я радий, що не знайшов».

«Чому?»

«Бо якщо людина думає, що вже стала досконалою, вона перестає вчитися. Я краще щодня буду трохи уважнішим, трохи чеснішим і трохи добрішим».

Молодший брат додав:

«А ще інколи треба вміти добре грати в кості».

Усі засміялися.

Так старий задум про магічну досконалість перетворився на простіший урок: мудрість не можна відібрати в іншого, виграти одним обрядом чи отримати через чужий страх.

Її збирають потроху, як дорогу з багатьох кроків.

Її збирають потроху, як дорогу з багатьох кроків.