Чому банани дісталися мавпі

Чому банани дісталися мавпі

Робоча українська назва: Чому банани дісталися мавпі

Кажуть, що мавпи особливо люблять банани. А в цій старій бразильській казці вони й узагалі були переконані: кожен стиглий банан у світі трохи належить їм.

Почалося все дуже давно, коли бананових садів було ще небагато.

Жила тоді одна працьовита господиня. Біля її хатини ріс великий сад, повний бананових дерев. Коли достигали важкі грона, господині ставало нелегко самій знімати їх із високих стебел.

Одного ранку на огорожі з’явилася велика мавпа.

«Добрий день», сказала господиня. «Ти чудово лазиш. Допоможеш мені зібрати банани?»

Мавпа одразу пожвавішала.

«А що я за це матиму?»

«Половину врожаю. Половина тобі, половина мені. Чесно?»

«Чесно!» погодилася мавпа.

Вона спритно залізла на дерева, позрізала важкі грона й поскладала їх біля хатини.

Коли настав час ділити врожай, мавпа подивилася на великі золотаві банани, потім на дрібніші плоди з нижньої частини грон і подумала:

«Якщо вже я лазила так високо, то найкращі мають бути мої».

Вона швидко відсунула до себе найбільші й найстигліші банани, а господині залишила дрібніші.

«Стривай», сказала жінка. «Ми домовлялися про половину, а не про те, що ти вибереш собі все найкраще».

«Але ж бананів у тебе стільки ж, скільки в мене», відповіла мавпа й поспішила геть, поки господиня не встигла заперечити.

Жінка засмутилася не через самі банани. Їй не сподобалося, що мавпа порушила домовленість.

«Треба якось навчити її: чесний поділ означає не лише рахувати плоди», вирішила вона.

Наступного ранку господиня зробила біля саду кумедне опудало з воску. Наділа на нього старий капелюх, а поруч поставила кошик із найароматнішими стиглими бананами.

Незабаром дорогою проходила та сама мавпа.

Вона побачила кошик і зупинилася.

«Добрий день! Можна мені один банан?» чемно спитала вона опудало.

Опудало мовчало.

«Я лише один візьму», повторила мавпа.

Тиша.

Мавпа насупилася.

«Гей, я ж із тобою розмовляю!»

Опудало не ворухнулося.

Тоді мавпа забула про чемність.

«Якщо не відповідаєш, я сама візьму!»

Вона простягнула лапу до кошика, сперлася на воскове плече й одразу прилипла.

«Ой. Відпусти!»

Опудало, звісно, нічого не зробило.

Мавпа спробувала відштовхнутися другою лапою. І друга лапа теж загрузла у м’якому воску.

«От халепа!»

Вона смикнулася ще раз і примудрилася приклеїти ще й одну ступню.

Тепер мавпа висіла біля опудала в такій дивній позі, що сама не знала, сердитися їй чи сміятися.

«Допоможіть!» закричала вона.

На голос збіглися мавпи з усього лісу: великі, маленькі, старі, молоді.

«Що сталося?»

«Це опудало мене не відпускає!»

Найменша мавпочка обійшла воскову фігуру кругом і сказала:

«Віск стає м’яким від тепла. Треба покликати Сонце».

«А як ми докричимося до Сонця?»

«Зробимо високу мавпячу вежу!»

Мавпи вилізли на найміцніше дерево. На нижніх гілках сиділи найбільші, вище влаштувалися менші, а на саму верхівку видерлася мавпочка з найгучнішим голосом.

Вона підняла мордочку до неба й закричала:

«Сонечко, допоможи! Наш друг прилип до воску!»

Сонце почуло прохання. Його проміння стало теплішим.

Віск потроху розм’як. Спочатку мавпа витягла одну лапу, потім другу, далі звільнила ступню й нарешті відскочила від опудала.

Усі мавпи зраділи.

«Ура!»

А велика мавпа сіла на землю й подивилася на липкі лапи.

«Здається, сьогодні я отримала більше, ніж один банан», пробурмотіла вона.

Саме тоді з саду вийшла господиня.

«Ну що, тепер поговоримо про нашу домовленість?»

Мавпа опустила очі.

«Я вчинила нечесно. Ми домовилися ділити порівну, а я забрала собі найкраще».

Господиня кивнула.

«Мені потрібна допомога зі збором урожаю. А вам, мавпам, подобаються банани. Можемо домовитися по-новому».

Мавпи насторожили вуха.

«Як?»

«Ви допомагаєте доглядати сад, знімати стиглі грона й не нищите дерева. А врожай ми щоразу ділимо чесно».

Мавпи загули від радості.

Відтоді в саду стало навіть краще. Мавпи помічали стиглі грона високо над землею, прибирали сухі листки й попереджали господиню, коли наближалася буря. А вона завжди залишала їм щедру частину бананів.

Минали роки. Бананові дерева розросталися, мавп ставало більше, і вони розповідали малечі:

«Запам’ятайте, банани треба не відбирати, а заслужити допомогою й чесною домовленістю».

Щоправда, маленькі мавпочки чули лише першу половину розповіді й часто запам’ятовували простіше:

«Банани? Це ж наші!»

Можливо, тому й сьогодні, побачивши стигле жовте гроно, мавпа дивиться на нього так, ніби зустріла давню родинну власність.

А десь у старому саду, кажуть, досі стоїть маленьке воскове опудало й нагадує: навіть найсолодший банан не вартий порушеної обіцянки.

А десь у старому саду, кажуть, досі стоїть маленьке воскове опудало й нагадує: навіть найсолодший банан не вартий порушеної обіцянки.