Чому кажани літають уночі

Чому кажани літають уночі

Робоча українська назва: Чому кажани літають уночі

Дуже давно, коли, за старою філіппінською казкою, світ ще тільки вчився бути світом, день і ніч ніяк не могли поділити між собою небо.

День казав:

— Мені потрібно більше часу. Я освітлю дерева, річки, дороги й поля.

А Ніч відповідала:

— І мені потрібен час. Без темряви ніхто не побачить зірок, не почує тихих нічних звуків і не відпочине.

Сонце сходило яскраво, Місяць піднімався лагідно, а між ними залишалася коротка золота пора — вечір.

Саме біля річки, під м’яким зеленим мохом, жило тоді крихітне створіння. Воно було таке маленьке, що вдень його легко можна було сплутати з сухим листочком. У нього вже були тонкі крильця, але воно ще не знало, коли ними користуватися.

Одного ранку створіння вилізло з-під моху.

— Сьогодні я полечу далеко-далеко! — вирішило воно.

Розправило крильця, відштовхнулося від камінця й злетіло.

Та тільки піднялося над травою, як сонячний промінь ударив просто в очі.

— Ой!

Створіння замружилося, хитнулося в повітрі й мало не врізалося в очерет.

— Обережніше! — зашелестів очерет. — У тебе очі зовсім не люблять такого яскравого світла.

— Я звикну, — вперто сказало створіння.

Воно спробувало ще раз.

Злетіло вище.

Замружилося.

Повернуло ліворуч замість праворуч.

Ледь не сіло просто на спину сонній черепасі.

— Гей! — обурилася черепаха. — Я, звичайно, повільна, але не посадковий майданчик.

— Вибач, — пискнуло створіння й повернулося під мох.

Удень воно сиділо в прохолодній тіні й думало:

— Усі літають, бігають або стрибають при сонці. Чому ж у мене не виходить?

Поряд пробігла ящірка.

— Може, ти просто вибираєш не свій час? — сказала вона.

— А хіба в кожного є свій час?

— Авжеж. Квіти знають, коли розкриватися. Птахи знають, коли співати. Навіть річка знає, коли ставати тихою, а коли шуміти після дощу.

Створіння визирнуло назовні.

Сонце ще сяяло високо.

— Тоді я почекаю.

Минув день.

Над річкою потягнувся довгий прохолодний вітерець. Небо стало рожевим, потім бузковим. Сонце торкнулося краю землі, і світло перестало сліпити.

Створіння обережно вилізло з-під моху.

— Зараз? — спитало воно в річки.

— Спробуй, — задзюрчала річка.

Воно розправило крила.

Раз — і піднялося над травою.

Два — перелетіло через кущ.

Три — закружляло над водою.

Цього разу очі не боліли. Навпаки, у м’якому вечірньому світлі все було видно дивовижно добре: темні обриси дерев, сріблясту смугу річки, маленьких комах над водою, навіть першу зірку в небі.

— Я лечу! — радісно пискнуло створіння. — Я справді лечу!

Воно робило кола, підіймалося вище, опускалося нижче, розверталося так швидко, що вітер свистів біля вух.

Коли стало зовсім темно, зійшов Місяць.

— Добрий вечір, маленький мандрівнику, — сказав він.

— Добрий вечір! — відповіло створіння. — Здається, я знайшло свій час.

— І який же?

— Той, що починається, коли Сонце вже не сліпить, а світ ще не заснув.

Місяць усміхнувся.

— Тобто сутінки й ніч.

— Сутінки й ніч, — повторило створіння. — Гарні слова.

Відтоді воно вдень відпочивало в затишних темних місцях: у дуплах, під листям, між камінням. А коли вечір охолоджував повітря, прокидалося й вирушало в політ.

З часом у нього з’явилася велика родина. Маленькі крилаті дитинчата запитували:

— Чому ми не літаємо разом із денними птахами?

І старше створіння відповідало:

— Бо світ великий. У ньому вистачає місця і для тих, хто любить ранок, і для тих, хто любить полудень, і для тих, кому найкраще під зорями.

— А ми хто?

— Ми — кажани.

Одне маля завжди додавало:

— Нічні кажани!

— Усі кажани в нашій казці нічні, — сміялася мати.

Коли наставала спека, кажани дрімали в прохолоді. Коли вечоріло, вони вилітали назустріч тихому повітрю. Над річкою чулися лише легке шелестіння крил та тоненькі писки.

Інші звірі поступово звикли до них.

Черепаха, на яку колись мало не приземлився перший кажан, щоразу жартувала:

— Бачу, ти нарешті навчився розрізняти річку й мою спину.

— Уночі я бачу дорогу значно краще, — відповідав кажан.

— Тоді літай собі. Тільки тихіше над моїм місцем для сну.

Так у цій давній казковій оповіді пояснювали, чому кажани відпочивають удень і вилітають, коли темнішає.

А якщо ввечері біля річки чи саду над головою швидко промайне темне крильце, можна згадати маленького героя цієї історії. Він не став змушувати себе жити так, як усі. Він просто знайшов час, у якому його крила почувалися найкраще.

А якщо ввечері біля річки чи саду над головою швидко промайне темне крильце, можна згадати маленького героя цієї історії. Він не став змушувати себе жити так, як усі. Він просто знайшов час, у якому його крила почувалися найкраще.