Чому мавпа стала сірою

Чому мавпа стала сірою

Давним-давно, розповідають у старій кхасійській казці, мавпи були зовсім не такими, як тепер. Їхня шерсть була довга й строката: у когось золотава, у когось руда, у когось темно-коричнева, а дехто пишався цілими смугами різних кольорів.

Мавпи любили розглядати одна одну й сперечатися, чия шубка найгарніша. Та ще більше вони любили знати все, що відбувається довкола.

Особливо одна молода мавпа. Вона заглядала за кожен камінь, слухала кожну розмову й могла за один день дізнатися новини з трьох лісів.

Одного разу на широкій рівнині вона зустріла Рама. Він шукав Сіту й намагався дізнатися, де її тримають.

— Ти багато мандруєш і все помічаєш, — сказав Рам мавпі. — Чи не допоможеш мені?

Мавпа випросталася від гордості.

— Допоможу! Я можу пролізти туди, куди інші не дістануться, і почути те, чого інші не почують.

Вона вирушила в дорогу. Перестрибувала з дерева на дерево, розпитувала птахів, слухала вітер біля доріг, а коли доходила до берега, питала навіть морських чайок.

Нарешті вона повернулася до Рама.

— Я знаю, де Сіта, — сказала мавпа. — За морем, на острові, за високими мурами.

Рам подякував їй і разом зі своїми супутниками вирушив до берега. Та дістатися острова було непросто. Біля узбережжя стояла густа темна хаща, а стежки стерегли лячні істоти. Щойно мандрівники наближалися, з-за дерев долинали гарчання, свист і гуркіт.

— Нам потрібна хитрість, а не сила, — сказала мавпа. — Якщо сторожа дивитиметься в інший бік, ми зможемо пройти.

Вона придумала план. На довгий клапоть тканини нанесла пахучу смолу, що могла яскраво тліти й давати багато диму, але швидко гасла на сирій землі. Один край тканини мавпа прив’язала до довгої гілки й побігла вздовж узлісся, тримаючи вогник подалі від трави.

Дим поплив між деревами.

— Дивіться! Що там? — загомоніла сторожа.

Поки всі метушилися й шукали джерело диму, Рам із супутниками знайшов вільну стежку.

А мавпа бігла далі.

Спершу їй було весело.

— Оце так хитрість! — раділа вона. — Ніхто мене не наздожене!

Та раптом вітер змінився. Дим закрутився й поплив просто за нею. Попіл сів на спину, на плечі, на голову. Гаряче повітря торкнулося кінчиків довгої шерсті.

— Ой-ой! Досить пригод! — вигукнула мавпа.

Вона кинула гілку на вологий пісок, де вогник одразу згас, і щодуху помчала до моря.

Плюсь!

Мавпа стрибнула у воду.

Холодна хвиля накрила її з головою. Вона виринула, фиркнула, витерла очі й попливла до берега.

Коли небезпека минула, мавпа сіла на камені та почала розчісувати пальцями мокру шерсть.

І тут завмерла.

Її колись строката шубка стала зовсім іншою. Довгі кольорові волосинки обпалилися на кінчиках, попіл забився між ними, а після морської води шерсть здавалася коротшою й сріблясто-сірою.

— Оце так… — прошепотіла мавпа. — Мене тепер ніхто не впізнає.

Незабаром прилетіла маленька пташка, яка бачила все з висоти.

— Не сумуй, — сказала вона. — Ти допомогла знайти шлях, коли інші не знали, що робити. Хіба колір шерсті важливіший за кмітливість?

Мавпа подумала й усміхнулася.

— Мабуть, ні. Та все одно я була дуже гарна.

— А тепер ти гарна по-іншому, — відповіла пташка. — Подивися, як сріблиться шерсть на сонці.

Мавпа нахилилася до тихої води й побачила своє відображення. Справді, сіра шубка блищала, наче ранковий туман над річкою.

Коли вона повернулася до своїх родичів, усі спершу здивувалися.

— Що з тобою сталося?

І мавпа розповіла про далеку дорогу, про острів, про хитрий план і про те, як вітер раптом повернув дим назад.

Молоді мавпочки слухали, роззявивши роти.

— І ти не злякалася? — спитала найменша.

— Злякалася, — чесно сказала мавпа. — Але страх не заважає думати. Треба лише вчасно зрозуміти, коли варто бігти вперед, а коли — стрибнути у воду.

Кажуть, відтоді мавпи й носять коротшу сіру шерсть. А коли сонце торкається її, іноді можна побачити слабкий срібний блиск — наче пам’ять про ту давню пригоду.

І, можливо, саме тому мавпи й досі такі допитливі. Бо одного разу цікавість привела одну з них у дуже далеку дорогу, а кмітливість допомогла повернутися додому.

І, можливо, саме тому мавпи й досі такі допитливі. Бо одного разу цікавість привела одну з них у дуже далеку дорогу, а кмітливість допомогла повернутися додому.