Чому мавпа така кмітлива

Чому мавпа така кмітлива

Робоча українська назва: Чому мавпа така кмітлива

КАЗКА

Колись давно, коли, як розповідають у старих філіппінських казках, тварини ще тільки вчилися своїх звичок, у маленькому селі жив бідний чоловік із сімома синами.

Хата в них була невелика, поле — теж не найбільше, зате рук у родині вистачало. Шестеро старших синів допомагали батькові: хто носив воду, хто лагодив дах, хто працював на городі, а хто ходив по хмиз до лісу.

Наймолодший син був спритний, легкий на ногу й дуже допитливий. Він умів помічати те, повз що інші проходили не дивлячись: де пташка сховала гніздо, з якого боку підкрадається дощова хмара, які плоди вже достигли, а які ще треба лишити на гілці.

Та була в нього одна недобра звичка: він не любив, коли його про щось просили.

Одного вечора батько посадив усіх синів біля дверей і сказав:

— Нас багато, а господарство маленьке. Якщо кожен робитиме свою справу, нам усім буде легше.

І кожному дав роботу до снаги. Наймолодшому доручив збирати в лісі сухі гілки для вогнища.

— Це неважко, — сказав батько. — Ти добре знаєш ліс і швидко бігаєш. Тільки повертайся вчасно.

Спочатку хлопець старався. Він приносив рівні сухі гілочки, складав їх під навісом і навіть знав, яке дерево горить довше, а яке швидше дає жар.

Але згодом у селі настали тяжкі часи. Люди почали хворіти, роботи стало більше, а сил у родини — менше. Старші брати мусили надовго вирушити в сусідні місця шукати заробітку. Батько теж занедужав і вже не міг працювати, як раніше.

Тепер наймолодший син був потрібен удома особливо сильно.

— Сину, принеси води, будь ласка, — просив батько.

— Потім, — відповідав хлопець.

— Підклади дров до вогню.

— Зараз не хочу.

— Побудь сьогодні поруч. Мені важко самому.

Та хлопцеві кортіло бігти до лісу. Там не було ні прохань, ні обов’язків. Там шелестіло листя, стрибали птахи, на гілках гойдалися плоди, а стежки тягнулися куди заманеться.

Одного ранку батько знову покликав його:

— Підійди до мене, сину. Я хочу з тобою поговорити.

Хлопець почув. Зупинився біля дверей. Навіть озирнувся.

А потім подумав: «Якщо підійду, мене знову попросять щось робити».

І побіг до лісу.

Біг довго, аж поки сільські дахи зникли за деревами. Нарешті він сів на широку гілку й задоволено зітхнув.

— От тепер ніхто мене не знайде.

Та ліс навколо раптом стих.

Не заспівала пташка. Не затріщала гілка. Навіть вітер неначе затримав подих.

Хлопець хотів сказати: «Чому так тихо?» — але з його рота вирвався лише дивний звук.

— У-у? А-а?

Він спробував ще раз.

Слів не було.

Хлопець здивовано торкнувся обличчя. Руки стали довшими й спритнішими. Ноги легко чіплялися за гілки. За спиною погойдувався хвіст.

Він перетворився на мавпу.

Спершу хлопець злякався. Потім розсердився. А тоді довго сидів на дереві й думав.

Думати він умів добре. Пам’ять нікуди не зникла. Він пам’ятав батькові слова, пам’ятав роботу братів, пам’ятав кожне своє «потім» і «не хочу».

І тільки тепер зрозумів просту річ: розум потрібен не лише для того, щоб знаходити найсолодший плід чи найкоротшу стежку. Справжня кмітливість — це ще й помічати, коли комусь поруч потрібна твоя допомога.

Повернути людську мову він уже не міг. Та в лісі навчився виживати краще за багатьох інших тварин.

Він знав, яку гілку можна зігнути, а яка трісне. Умів діставати плоди з найтонших верхівок. Помічав небезпеку раніше за інших і швидко знаходив вихід, коли стежку перекривала вода чи густі зарості.

Інші мавпи дивилися на нього й повторювали його прийоми. А потім навчали своїх малят.

Відтоді, казали старі оповідачі, мавпи й стали такими спостережливими та кмітливими.

Вони не говорять людськими словами. Але уважно дивляться, швидко вчаться, вправно користуються лапами й часто знаходять рішення там, де інші тварини розгублюються.

А ця давня казка нагадує ще про одне: мало мати швидкий розум. Добре, коли він іде поруч із добрим серцем.

А ця давня казка нагадує ще про одне: мало мати швидкий розум. Добре, коли він іде поруч із добрим серцем.