Чому Місяць і зорі світяться від Сонця

Чому Місяць і зорі світяться від Сонця

Робоча українська назва: Чому Місяць і зорі світяться від Сонця

Давним-давно, коли світ був ще молодим, а небо, кажуть, стояло трохи ближче до землі, жив Анансі зі своїм сином Квеку Ціном.

Одного року їжі стало мало. Поля відпочивали після спеки, у лісі важко було знайти плоди, і люди берегли кожне зернятко.

Одного ранку Анансі сказав:

— Ходімо до лісу. Може, пощастить принести додому щось на вечерю.

Квеку Цін погодився. Вони довго йшли стежками, прислухаючись до шелесту листя й далеких пташиних голосів. Нарешті їм пощастило добути достатньо їжі на кілька днів.

— Залишайся тут, — сказав Анансі синові. — Я швидко повернуся додому по великий кошик.

Квеку Цін сів під деревом і став чекати.

Минуло трохи часу.

— Батьку! — гукнув він, думаючи, що Анансі вже повертається.

Але з гущавини почувся зовсім інший голос:

— Хто мене кличе?

Квеку Цін завмер.

Між деревами щось зашурхотіло. З-за стовбурів показалося велике вогнедишне чудовисько. Його очі блищали, мов дві гарячі жарини, а кроки глухо віддавалися в землі.

Квеку Цін кинувся до невеликої печери й сховався всередині. Та чудовисько мало надзвичайно гострий зір. Воно помітило слід, знайшло хлопця й відвело його до свого кам’яного дому.

Невдовзі Анансі повернувся з кошиком.

— Сину! Квеку Ціне! Де ти?

І знову з лісу озвався той самий низький голос:

— Хто тут гукає?

Так чудовисько спіймало й Анансі.

У кам’яному домі вони побачили багато інших полонених. Люди були налякані, але Квеку Цін одразу почав роздивлятися навколо.

— Якщо є вхід, має бути й вихід, — прошепотів він батькові.

Та втекти було непросто.

Біля воріт сидів білий півень. Щойно хтось наближався до дверей, він здіймав такий галас, що чудовисько прибігало миттю.

— Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

— Оце в нього сторожова служба, — зітхнув Анансі.

Квеку Цін уважно спостерігав за півнем кілька днів. І помітив: найбільше той любить зерно.

Тоді хлопець звернувся до інших полонених:

— Скільки в нас мішків проса й зерна?

— Багато, — відповіли вони. — Чудовисько тримає тут великі запаси.

— Добре. Частина стане нам у пригоді.

Уночі, коли чудовисько заснуло, всі взялися до роботи. Одні потай витягли міцне волокно. Інші скручували його в нитки. Треті сплітали нитки в товсту мотузку.

Квеку Цін показував:

— Не просто мотузка. Нам потрібна довга мотузяна драбина.

— Наскільки довга? — запитав Анансі.

Квеку Цін підняв очі до неба.

— Аж туди.

Усі здивувалися, але сперечатися не стали.

Працювали тихо й терпляче. День за днем драбина ставала довшою. Коли її нарешті закінчили, Квеку Цін дочекався ночі, підійшов до воріт і висипав перед білим півнем цілу доріжку зерна.

Півень прокинувся, побачив частування й забув про все на світі.

Клю-клю-клю.

Клю-клю-клю.

Він навіть не помітив, як ворота тихенько відчинилися.

Полонені винесли драбину назовні. Один її кінець, за переказом, підхопив небесний вітер і підняв так високо, що вона простяглася аж до самого неба.

— Швидше, але без паніки, — сказав Квеку Цін. — Допомагаємо одне одному.

Першими полізли ті, кому було найважче. За ними рушили інші.

Анансі вже поставив ногу на нижню сходинку, коли син раптом озирнувся.

— Я дещо забув.

— Тільки не кажи, що повертаєшся! — прошепотів Анансі.

Але Квеку Цін уже біг до кам’яного дому.

На стіні там висіла маленька чарівна скрипка чудовиська. Квеку Цін бачив, як господар часом торкався струн, і тоді навіть вітер ніби починав рухатися в такт музиці.

Хлопець схопив скрипку й повернувся до драбини.

— Тепер можемо йти.

Та саме в цю мить білий півень доклював останнє зернятко.

Він підняв голову.

Побачив відчинені ворота.

Побачив драбину.

І заверещав на весь ліс:

— КУ-КУ-РІ-КУ-У-У!

Чудовисько прокинулося.

— Хто посмів утекти?!

Воно вискочило надвір і побачило людей, які вже підіймалися високо-високо.

— Назад! — загриміло воно.

Але ніхто не зупинився.

Чудовисько вхопилося за нижню частину драбини й полізло слідом.

Квеку Цін поглянув униз.

— Воно дуже швидке, — сказав Анансі. — Що робитимемо?

Хлопець дістав невеличкий згорток із запасами їжі, які вони взяли в дорогу, й кинув униз кілька шматочків.

Чудовисько було ненажерливе. Воно спинилося.

— Що це там?

Спустилося на кілька сходинок, зібрало їжу, з’їло й знову полізло вгору.

Квеку Цін кинув ще трохи.

І ще.

Так вони виграли час, але запаси швидко закінчувалися.

— Тепер скрипка, — сказав хлопець.

Він притиснув її до плеча й провів смичком по струнах.

Дзінь-ді-лінь…

Дзінь-ді-лінь…

Щойно музика полинула вниз, чудовисько спинилося. Його права нога сама ступнула вбік. Потім ліва. Воно здивовано подивилося на власні ноги.

— Що таке?

А скрипка заграла швидше.

Тірі-лі, тірі-лі, тірі-лі!

Чудовисько почало притупувати, крутитися й незграбно танцювати просто на нижніх сходинках.

— Я не хочу танцювати! — сердилося воно.

А ноги танцювали.

Тим часом останній полонений дістався верхнього краю драбини. Анансі теж переступив на небесну землю.

— Квеку Ціне, час!

Хлопець зіграв останній веселий акорд і швидко підтягнув верхню петлю драбини. Нижній кінець почав поволі спускатися й згортатися.

Чудовисько, яке було вже невисоко над землею, зіскочило на м’яку траву.

— Поверніться! — гукало воно знизу.

Та драбина піднялася в небо, а дорога назад зачинилася.

Утікачі опинилися серед небесних просторів. Там було тихо, ясно й дивовижно легко дихалося.

Небесні старійшини вислухали їхню історію.

— Хто придумав утечу? — запитали вони.

Усі вказали на Квеку Ціна.

— Він помітив слабкість півня.

— Він придумав драбину.

— Він не кинув жодного з нас.

— І саме його музика врятувала нас від погоні.

Тоді небесні старійшини сказали:

— Ти приніс іншим шлях до свободи й не залишив друзів у темряві. Віднині ти сам нестимеш світло.

І Квеку Цін став Сонцем.

Його батько Анансі став Місяцем, щоб супроводжувати ніч і пам’ятати дорогу, якою вони разом піднімалися вгору.

А їхні друзі стали зорями й розсипалися по небу безліччю маленьких вогників.

Та зорі й Місяць не мали такого сильного сяйва, як Квеку Цін. Тому Сонце ділилося з ними своїм світлом.

Коли воно йшло відпочивати за край світу, Місяць зберігав частинку його блиску. А зорі ловили маленькі промінчики й тримали їх до ранку.

І тому, каже стара західноафриканська казка, Місяць і зорі світяться не самі по собі, а тому, що Сонце щедро ділиться з ними своїм світлом.

А якщо в дуже ясну ніч довго дивитися на небо, можна уявити, що між зорями й досі висить тоненька невидима драбина, якою колись Квеку Цін вивів своїх друзів із темряви до світла.

А якщо в дуже ясну ніч довго дивитися на небо, можна уявити, що між зорями й досі висить тоненька невидима драбина, якою колись Квеку Цін вивів своїх друзів із темряви до світла.