Чому небо піднялося високо

Чому небо піднялося високо

Робоча українська назва: Чому небо піднялося високо

Дуже-дуже давно, коли світ був ще молодим, небо висіло над землею зовсім низько.

Не так, як тепер, коли можна задерти голову й довго дивитися у височінь. Тоді здавалося, що варто підняти руку, і долоня торкнеться самого неба.

Спершу людям це навіть подобалося.

— Дивіться, яке воно близьке! — казали діти.

Але швидко виявилося, що жити під таким низьким небом незручно.

Високі люди весь час пригиналися. Коли хтось ніс на плечі в’язку гілок, доводилося йти зігнувшись. Не можна було високо підкинути м’яч чи підняти над головою кошик. Навіть птахам бракувало місця, щоб добре розправити крила.

А найбільше низьке небо заважало щоденній роботі.

У ті часи жила мудра жінка на ім’я Туґлібунґ. Одного ранку вона взяла рис і почала товкти його у великій ступі.

Тук!

Товкач уперся в небо.

Туґлібунґ нахилилася нижче й спробувала ще раз.

Тук!

Знову небо.

— Отакої, — сказала вона. — Як же працювати?

Вона стала навколішки й знову взялася до справи.

Тук-тук. Тук-тук.

Але спина швидко втомилася.

Туґлібунґ випросталася настільки, наскільки дозволяла висота, подивилася вгору й сказала:

— Небо, піднімись трохи вище! Хіба не бачиш, що нам тут тісно?

І сталося диво.

Небо почало поволі підійматися.

Спершу зовсім трохи.

Люди здивовано роззирнулися.

— О, тепер можна стояти рівніше!

Діти одразу підняли руки.

Птахи змахнули крилами й зробили ширше коло над деревами.

Туґлібунґ знову взяла товкач.

Тук!

Цього разу він не торкнувся неба.

— Уже краще, — сказала вона. — Але ще трохи простору нам не завадить. Піднімись вище!

Небо послухалося вдруге.

Воно попливло вгору, наче величезна блакитна тканина, яку невидимі руки розгортають над світом.

Разом із небом піднялося й Сонце. Воно опинилося далеко вгорі, звідки могло освітлювати землю, не нависаючи просто над головами людей.

І раптом світ став зовсім іншим.

Люди розпрямили спини.

Дерева потягнули гілки вгору.

Птахи полетіли вище.

Між землею та небом з’явилося стільки місця, що вистачило і для вітру, і для хмар, і для веселки після дощу.

Туґлібунґ спокійно повернулася до ступи.

Тук-тук.

Тепер товкач піднімався вільно.

— Ось так добре, — сказала вона.

Кажуть, відтоді небо більше не опускалося до землі.

Воно залишилося високо-високо, щоб люди могли ходити на повен зріст, дерева могли рости, а птахи мали простір для польоту.

І коли хтось дивиться вгору й дивується, чому між землею та небом така велика відстань, старий переказ багобо відповідає просто:

колись небо було зовсім близько.

А потім одна жінка попросила його піднятися, бо їй треба було спокійно товкти рис.

І небо послухалося.

А потім одна жінка попросила його піднятися, бо їй треба було спокійно товкти рис.