Чому небо високо

Чому небо високо

Робоча українська назва: Чому небо високо

Сьогодні небо таке високе, що до нього не дістанеш ані найдовшою драбиною, ані верхівкою найвищого дерева. Хмари пливуть далеко над дахами, птахи здаються маленькими крапочками, а зорі вночі мерехтять десь у неймовірній височині.

Та стара філіппінська казка говорить, що колись усе було інакше.

У ті давні часи небо висіло над землею дуже низько. Так низько, що доросла людина могла підняти довгу палицю й майже торкнутися блакитної стелі над головою.

Люди звикли до такого неба. Вони знали кожну ранкову хмаринку й могли бачити, як надвечір на небесній стелі з’являється перша зоря.

— Добрий вечір, небо, — казали діти.

І їм здавалося, що небо чує їх зовсім поруч.

У тій давній оповіді люди вірили, що Небесний Отець тримав небо низько, аби добре чути земні голоси й швидко посилати благословення тим, хто просив допомоги.

Згодом люди навчилися самі вирощувати рис, збирати плоди, ловити рибу, будувати житло й працювати разом. А після довгих днів роботи вони влаштовували свята.

Одне з таких свят вирішив провести вождь на ім’я Абінґ.

З самого ранку в селищі було гамірно. На вогні готувалася їжа, діти бігали між хатинами, старші розкладали циновки, а музиканти перевіряли барабани.

Бум-бум.

Тум-тум-тум.

До Абінґа прийшли гості з навколишніх поселень. Хтось приніс фрукти, хтось кошики рису, хтось прикраси з листя й квітів.

Коли сонце почало хилитися, настала пора танцю sayao.

Це був урочистий традиційний танець. Танцівники рухалися в ритмі барабанів і тримали довгі списи як частину виступу. Вони не билися, а показували спритність, силу та узгодженість рухів.

— Обережніше, небо ж низько! — жартома нагадала одна бабуся.

— Ми пам’ятаємо! — засміялися танцівники.

Танець почався.

Крок праворуч.

Крок ліворуч.

Поворот.

Туп!

Бум-бум!

Списи піднімалися й опускалися разом, блискаючи у вечірньому світлі.

Один молодий танцівник дуже хотів показати красивий рух. Він відступив на крок, розвернувся й високо підняв спис.

Та в запалі танцю забув, наскільки близько над ним небо.

Тук!

Кінчик списа торкнувся небесної стелі.

Усі завмерли.

Музиканти перестали бити в барабани.

Навіть діти замовкли.

На небі з’явилася маленька подряпина, з якої посипалося кілька сріблястих іскор.

— Я не хотів! — перелякано вигукнув танцівник. — Це сталося випадково.

Із висоти долинув глибокий спокійний голос:

— Я знаю.

Люди підняли голови.

— Але тепер я бачу, що небо надто близько до землі, — продовжив Небесний Отець. — Ви ростете, будуєте вищі домівки, працюєте довгими знаряддями, танцюєте й піднімаєте руки. Вам потрібно більше простору.

Абінґ ступив уперед.

— Ми будемо обережнішими.

— Обережність потрібна, — відповів голос. — Та добре влаштований світ не повинен вимагати, щоб кожен щодня боявся випадково зачепити небо.

Тоді сталося диво.

Небесна стеля почала поволі підійматися.

Спочатку лише на висоту дерева.

Потім ще вище.

І ще.

Хмари, які щойно пропливали майже над головами людей, попливли вгору. Птахи піднялися слідом. Зорі ніби відступили в глибоку синяву.

Діти бігали по майдану й вигукували:

— Дивіться! Скільки місця!

Тепер можна було випростатися, підняти обидві руки, підкинути м’яч, виростити високу пальму й не хвилюватися, що вона впиратиметься в небесну стелю.

Молодий танцівник, який випадково торкнувся неба, сумно дивився вгору.

— Через мене воно пішло так далеко.

Старий музикант поклав йому руку на плече.

— Не через тебе. Просто настав час світу стати просторішим.

Свято продовжилося. Барабани знову заграли:

Бум-бум.

Тум-тум-тум.

А танцівники цього разу могли піднімати списи високо-високо, не боячись торкнутися неба.

Відтоді, каже стара філіппінська оповідь, небо й залишається далеко над землею.

Та люди все одно розмовляють із ним: дивляться на хмари, загадують бажання під зорями, слухають дощ і зустрічають сонце.

Бо велика відстань не обов’язково означає, що тебе не почують.

Бо велика відстань не обов’язково означає, що тебе не почують.