Чому океан солоний

Чому океан солоний

Давним-давно, коли світ був ще зовсім молодим, океан, кажуть, був прісним.

У горах жив велетень на ім’я Анг-нґало. Він був сином бога будівництва й найбільше у світі любив щось майструвати. Де інші бачили кручу, він уже уявляв сходи. Де бачив кам’яну стіну, думав про печеру. А де знаходив широку долину, одразу мріяв прокласти дорогу.

Анг-нґало багато мандрував. У горах він видовбував просторі печери й укріплював їх деревами, щоб сильні вітри не задували всередину.

Одного ясного ранку велетень піднявся до своєї найвищої печери й поглянув удалину.

По той бік океану стояла незнайома дівчина. Вона махнула йому темною хустинкою.

Анг-нґало був такий високий, що міг переходити мілкі місця моря величезними кроками. Кажуть, глибокі западини на океанському дні — це сліди його ніг.

Дівчину звали Сіпґнет. Вона була володаркою темряви.

— Анг-нґало, — сказала вона, — я втомилася від свого темного палацу. Ти найкращий будівничий. Збудуй мені тут великий світлий дім.

— Який саме? — зацікавився велетень.

— Білий-білий. Такий, щоб його стіни сяяли здалеку, наче сніг.

Анг-нґало замислився.

У тих краях не було білого каменю. Не було й цегли потрібного кольору.

Він шукав довго, аж нарешті почув про Асіна, володаря країни Солі.

— У мене є те, що тобі потрібно, — сказав Асін. — Цеглини з чистої солі. Вони біліші за хмари.

Анг-нґало зрадів.

Та виникла нова проблема: країна Солі була далеко, а між нею й місцем будівництва лежав океан.

Тоді велетень придумав грандіозний план.

— Збудуємо бамбукові мости!

Міст за мостом простягнувся над водою. Люди переносили по них білі соляні цеглини. Вранці робота починалася з першими променями сонця, а ввечері над мостами ще довго чулося туп-туп-туп численних кроків.

Спочатку Океан терпів.

Хвилі тихо котилися до берега.

Та будівництво не закінчувалося. День за днем над водою гуркотіли кроки, скрипів бамбук, перекликалися робітники.

Нарешті Океан прокинувся остаточно.

— Досить! — загув він. — Я теж маю право на тишу.

Вітер піднявся. Вода захвилювалася.

Люди побачили високі хвилі й швидко побігли до берега.

— Залишайте цеглу! — крикнув Анг-нґало. — Головне, щоб усі були в безпеці!

Одна велика хвиля накрила перший міст.

Хрусь!

Бамбук розійшовся, а десятки білих цеглин попадали у воду.

Друга хвиля змила вантаж із наступного мосту.

Плюсь! Плюсь! Плюсь!

Третя хвиля підхопила ще сотні соляних цеглин.

Невдовзі всі люди стояли на березі, мокрі, втомлені, але цілі. А мости гойдалися порожні або вже розсипалися на шматки.

Тим часом сіль у воді почала танути.

Одна цеглина розчинилася.

Потім друга.

Потім тисячі інших.

Вода змішала сіль і понесла її течіями далеко-далеко. Вона дісталася заток, островів, далеких берегів і найглибших западин.

Анг-нґало зачерпнув долонею трохи морської води й обережно скуштував.

— Солона! — здивувався він.

І справді: відтоді, за цією старою філіппінською казкою, океан став солоним.

А палац Сіпґнет довелося будувати вже з іншого матеріалу.

Кажуть, коли хвилі й сьогодні шумлять біля берега, вони ніби нагадують:

— Море може бути дорогою, але воно не просто порожнє місце між двома берегами. Його теж треба слухати.

— Море може бути дорогою, але воно не просто порожнє місце між двома берегами. Його теж треба слухати.