Чому півні б’ються між собою

Чому півні б’ються між собою

Робоча українська назва: Чому півні б’ються між собою

У дуже давній філіппінській казці розповідають про королівство, де всі любили свята.

У палаці дзенькали дзвоники, у садах горіли ліхтарики, на кухні пахло рисом і солодкими плодами, а музики майже щодня грали на подвір’ї.

Король і королева мали все, чого могли бажати, та довго не мали дітей.

І ось одного ранку сталося диво: у королівській родині з’явився маленький півник.

Не звичайний півник, а справжній принц. Щойно розплющив очі, одразу підняв голову й прокричав:

— Ку-ку-рі-ку!

Король аж підскочив від несподіванки, а королева засміялася.

— Оце голос! — сказала вона. — Усе королівство знатиме, коли наш син прокидається.

Наступного року народився ще один півник. Потім третій. Потім четвертий.

Так минали роки, і в палаці стало тринадцять півників-принців.

Кожен мав яскравий гребінець. Кожен ходив, високо піднявши голову. Кожен був переконаний, що саме його голос найгучніший.

Вранці перший кричав:

— Ку-ку-рі-ку! Я розбудив Сонце!

Другий одразу відповідав:

— Ні, це я його розбудив!

Третій вигукував:

— Ви обоє запізнилися. Я ще раніше думав прокричати!

— Думав — не означає прокричав, — казав четвертий.

І починалася суперечка.

Поки король і королева були поруч, вони легко мирили синів.

— У великому дворі місця вистачить усім, — нагадував король.

— А голос стає красивішим не тоді, коли перекрикує інших, а коли звучить у потрібний час, — додавала королева.

Та півники слухали лише наполовину.

Одного разу король зібрав синів у тронній залі.

— Колись вам доведеться самим вирішувати справи двору, — сказав він. — Тому навчіться радитися.

— Я вмію! — вигукнув Перший.

— Я ще краще! — закричав Другий.

— Я найкраще! — підскочив Третій.

І за кілька секунд тринадцять голосів уже гриміли під стелею.

Король потер чоло.

— Схоже, попереду у вас багато практики.

Минув час. Старі правителі передали турботу про королівство своїм дорослим синам і оселилися в тихому будинку біля саду, де нарешті можна було спати до світанку.

А тринадцять півнів залишилися в палаці самі.

Першого ж ранку виникло головне питання:

— Хто буде головним?

— Я! — сказав Перший. — Я найстарший.

— Але я найгучніший! — заперечив Другий.

— А в мене найвищий гребінець! — додав Третій.

— Зате моє пір’я блищить на сонці! — сказав Четвертий.

— А я вчора першим знайшов зернятко у дворі! — нагадав П’ятий.

І так кожен знайшов причину вважати себе найкращим.

Спочатку брати вирішили провести чесне змагання голосів.

Вишикувалися на мурі.

— Раз, два, три!

— КУ-КУ-РІ-КУ-У-У!

Звук був такий гучний, що голуби злетіли з даху, кухар випустив ложку, а сторож подумав, що почалася буря.

— Я переміг! — заявили всі тринадцять одночасно.

Тоді вони вирішили змагатися, хто вище підстрибне.

Потім — хто швидше добіжить до воріт.

Потім — хто красивіше пройде двором.

Потім — у кого тінь довша.

З тінню особливо не пощастило, бо Сонце весь час рухалося, і переможець змінювався щоп’ять хвилин.

— Це нечесно! — кричали півні.

— Це Сонце винне!

А Сонце, звісно, нічого їм не відповіло.

Нарешті брати так захопилися суперництвом, що почали штовхати одне одного плечима й сердито махати крилами.

— Відійди!

— Сам відійди!

— Я тут перший стояв!

— А я перший подумав тут стати!

Галас почув старий садівник. Він прийшов із кошиком насіння й довго дивився на принців.

— Що ви робите? — спитав він.

— Визначаємо найголовнішого, — відповів один півень.

— Уже третій день, — уточнив другий.

— І як успіхи?

Півні замовкли.

— Поки що не визначили.

Садівник кивнув.

— А хто сьогодні перевірив воду в поїлках?

Тиша.

— Хто допоміг відчинити ворота торговцям?

Тиша.

— Хто розбудив кухарів у потрібний час?

Півні перезирнулися.

— Ми всі були зайняті змаганням.

— Отже, — сказав садівник, — ви сперечаєтесь, хто найкраще керуватиме двором, і через цю суперечку ніхто двором не керує.

Тринадцять гребінців трохи похилилися.

— А що ж нам робити? — спитав наймолодший півник.

— Спробуйте не обирати одного найкращого. Розділіть справи.

Так вони й зробили.

Один став відповідати за ранковий сигнал.

Другий стежив, коли відчиняють ворота.

Третій допомагав садівникам помічати, де розсипалося зерно.

Четвертий ходив до пташника й перевіряв, чи всі курчата повернулися ввечері.

Решті теж знайшлися справи.

Кілька днів у дворі було напрочуд спокійно.

Та одного ранку перший півень прокричав так гарно, що другий не витримав:

— Я можу краще!

— Спробуй!

— Ку-ку-рі-ку!

— Та це не краще!

Третій підбіг:

— Посуньтеся, зараз покажу, як треба!

І незабаром на мурі знову стояло кілька півнів, кожен намагався перекричати іншого.

Садівник почув знайомий галас, усміхнувся й лише похитав головою.

Відтоді, каже ця стара казка, півні й не забули своєї давньої звички змагатися за першість. Побачать один одного, випростаються, піднімуть гребінці й ніби згадують:

«А раптом саме сьогодні нарешті з’ясується, хто тут головний?»

Але якщо слухати їх уважно, у кожному гучному «ку-ку-рі-ку» можна почути й інше нагадування: бажання бути першим іноді так захоплює, що легко забути про справу, заради якої взагалі хотілося стати першим.

Але якщо слухати їх уважно, у кожному гучному «ку-ку-рі-ку» можна почути й інше нагадування: бажання бути першим іноді так захоплює, що легко забути про справу, заради якої взагалі хотілося стати першим.