Чому стогне море

Чому стогне море

Робоча українська назва: Чому стогне море

Точне першоджерело: Fairy Tales from Brazil — Elsie Spicer Eells, Project Gutenberg #24714, https://www.gutenberg.org/ebooks/24714

Колись на самому березі теплого моря стояв білий палац із широкими терасами. У ньому жила принцеса Діонісія.

Вона мала все, що зазвичай називають розкішшю: високі кімнати, сад із солодкими плодами, легкі сукні, книжки й музикантів. Та найбільше Діонісія любила не палац, а море.

Щоранку вона спускалася до води. Сідала на гладенький камінь, слухала, як хвилі перекочують мушлі, і розповідала морю про все, що було на серці.

Одного дня, коли навколо не було нікого, Діонісія почула дивний звук.

— Ді-о-ні-сі-я-а-а…

Принцеса озирнулася.

— Хто мене кличе?

Хвиля набігла на берег і відступила. А з води піднялася велика морська змія з блискучою зелено-синьою лускою. Діонісія злякалася лише на мить, бо очі в незнайомки були лагідні.

— Не бійся, — сказала змія. — Мене звати Лабісмена. Я не звичайна морська істота. Наді мною лежать чари, тому я живу в такому вигляді. Я давно бачу, як ти приходиш сюди сама, і подумала, що нам обом не завадить подруга.

Діонісія усміхнулася.

— Тоді сідай ближче. Щоправда, не знаю, чи вміють морські змії сидіти.

Лабісмена засміялася, і вода навколо неї задзвеніла, наче маленькі дзвіночки.

Відтоді вони зустрічалися майже щодня. Діонісія приносила новини з палацу, а Лабісмена розповідала про підводні печери, коралові сади, сріблясті косяки риб і далекі острови, де пісок на заході стає рожевим.

Минали роки. Діонісія подорослішала, а дружба з Лабісменою залишилася її таємницею.

Одного вечора морська подруга сказала:

— Я більше не зможу приходити так часто. Чари кличуть мене далеко від цього берега. Але якщо тобі стане справді важко, стань біля води й тричі поклич: «Лабісмена». Я почую.

— Обіцяю, — сказала Діонісія. — І ти теж поклич мене, якщо буде потрібно.

Невдовзі до палацу прибули посланці з сусіднього королівства. Їхній король давно овдовів, а при дворі зберігали старовинний перстень його покійної дружини. За давнім звичаєм радники вирішили шукати нову королеву серед тих, кому цей перстень підійде.

Діонісії така затія зовсім не подобалася.

— Перстень може підійти пальцю, — сказала вона батькові, — але це ще не означає, що люди підходять одне одному.

Та дорослі навколо говорили про союз королівств, давні правила й вигоду. Перстень приміряли багатьом дівчатам, і зрештою він легко ковзнув на палець Діонісії.

У залі всі зраділи.

Усі, крім неї.

Того вечора принцеса побігла до моря.

— Лабісмено! Лабісмено! Лабісмено!

Вода завирувала, і знайома голова з’явилася між хвилями.

— Я чую тебе. Розповідай.

Діонісія розповіла все.

Лабісмена довго мовчала, а тоді сказала:

— Якщо тебе намагаються поквапити, попроси час. Скажи, що перед будь-яким рішенням хочеш отримати три сукні, яких ще ніхто не бачив. Перша має бути кольору всіх земних полів і квітів.

Наступного дня Діонісія передала свою умову.

У королівстві працювали найкращі ткачі й вишивальниці. Через деякий час принесли сукню, зелену, як молоді луки, із маками, волошками, трояндами й золотими колосками. Куди б Діонісія не ступила, здавалося, за нею йде цілий літній сад.

Вона знову покликала Лабісмену.

— Тепер попроси сукню кольору моря і всіх його мешканців, — порадила та.

Друга сукня була синя, бірюзова й срібна. На ній мерехтіли рибки, морські зірки, мушлі та хвилі. Коли тканина ворушилася, здавалося, що море дихає.

— І остання, — сказала Лабісмена, коли Діонісія прийшла втретє. — Попроси сукню кольору неба, з місяцем і зорями.

Так з’явилася третя сукня. Вдень вона була блакитною, а в тіні ставала темно-синьою. На ній сяяли крихітні зорі, а біля плеча світився тонкий срібний місяць.

— Ти виграла час, — сказала Лабісмена. — А тепер вирішуй сама. Якщо ти не хочеш цього шлюбу, я допоможу тобі поїхати туди, де ніхто не знатиме про перстень.

— Я хочу сама обрати своє життя, — відповіла Діонісія.

Тієї ночі біля берега з’явився невеликий корабель із білими вітрилами. Ніхто не керував ним, та він слухав хвилі так, наче море саме тримало стерно.

Діонісія взяла три сукні, трохи їжі й найнеобхідніше. Вона залишила батькові листа: «Я люблю вас, але не можу дозволити, щоб за мене вирішили моє майбутнє. Не шукайте мене силою. Коли буду готова, я дам знати, що зі мною все добре».

Корабель відплив до світанку.

Довго він ішов морем, аж поки перед Діонісією не з’явився зелений острів. На пагорбі стояв палац іншого королівства.

Принцеса не хотіла називати свого імені й попросила роботу. У палаці саме шукали людину, яка доглядала б курей і збирала яйця.

— Я спробую, — сказала Діонісія.

Спочатку вона не знала, як загнати курку до курника, і одного разу пів ранку бігала за сердитим півнем. Та незабаром навчилася. Вона вставала вдосвіта, насипала зерно, міняла воду, лагодила плетений паркан і сміялася, коли найменші курчата бігли за нею хвостиком.

Їй подобалося, що тут її цінували не за титул і не за перстень, а за те, чи добре вона виконує роботу.

Минуло кілька місяців. У королівстві оголосили триденне свято. У палацовому саду мали грати музиканти, а на площі готували танці й частування.

У перший вечір Діонісія дістала сукню кольору полів і квітів. Вона прийшла до саду, і всі озиралися їй услід: здавалося, сама весна пройшла поміж ліхтарями.

Молодий принц, син господаря палацу, запросив незнайомку до танцю.

— Я не бачив вас раніше, — сказав він.

— Можливо, ви просто дивилися не туди, — усміхнулася Діонісія.

Вона пішла раніше, ніж свято закінчилося, і вранці знову годувала курей, ніби нічого не сталося.

На другий вечір вона одягла морську сукню. Срібні риби мерехтіли на тканині, а принц одразу впізнав голос загадкової гості.

— Знову ви.

— Знову я.

— І знову не скажете, хто ви?

— Скажу, коли зрозумію, що можу вам довіряти.

Принц не став наполягати.

На третій вечір Діонісія прийшла у зоряній сукні. Вона сяяла так тихо й красиво, що музиканти на мить збилися з ритму.

Після танцю принц сказав:

— Хто б ви не були, мені подобається розмовляти з вами більше, ніж розгадувати вашу таємницю. Тож я почекаю.

Ці слова Діонісія запам’ятала.

Наступного ранку принц застудився після нічної прохолоди. На кухні готували для нього легкий бульйон, і Діонісія допомогла занести тацю. Коли вона нахилилася, з кишеньки її фартуха випав маленький камінець із зоряної сукні й дзенькнув об край миски.

Принц упізнав його.

— То це були ви?

Діонісія трохи помовчала.

— Так. І якщо хочете знати решту, я розповім. Але не як казку про таємничу принцесу, а як історію про людину, яка не хотіла, щоб її життя вирішували інші.

Вона розповіла йому про батьківський палац, про перстень, про три сукні, про втечу і про Лабісмену.

Принц вислухав до кінця.

— Я радий, що ви опинилися тут, — сказав він. — Але ще більше радий, що ви самі обрали сюди приїхати.

Відтоді вони стали друзями. Разом гуляли садом, сперечалися про книжки, годували курей і часом згадували той перший танець. Лише через багато місяців, коли обоє були впевнені у своєму рішенні, вони оголосили, що хочуть одружитися.

Напередодні весілля Діонісія згадала слова Лабісмени. Колись морська подруга відкрила їй ще одну таємницю:

— Моє закляття розвіється, якщо в найщасливішу мить свого життя ти тричі покличеш моє ім’я. Тоді я знову стану тією, ким була до чарів.

— Я не забуду, — пообіцяла Діонісія.

Та в день весілля навколо було стільки музики, квітів, обіймів і сміху, що обіцянка загубилася серед радості.

Лише ввечері, коли гості розійшлися, Діонісія почула за вікном далекий шум моря.

І в тому шумі прозвучало:

— Ді-о-ні-сі-я-а-а…

Вона завмерла.

— Лабісмена!

Діонісія вибігла до берега.

— Лабісмено! Лабісмено! Лабісмено!

Але чарівна мить уже минула. Хвилі лише набігали на пісок і відступали.

Діонісія довго стояла біля води.

— Пробач мені, подруго, — прошепотіла вона. — Я пам’ятаю все, що ти для мене зробила.

Кажуть, відтоді море іноді шумить зовсім не так, як завжди. Воно ніби протяжно кличе чиєсь ім’я:

— Ді-о-ні-сі-я-а-а…

І старі оповідачі кажуть дітям:

— Послухайте уважно. Море нагадує нам: навіть у найщасливіший день не забувай тих, хто простягнув тобі руку, коли ти цього найбільше потребував.

— Послухайте уважно. Море нагадує нам: навіть у найщасливіший день не забувай тих, хто простягнув тобі руку, коли ти цього найбільше потребував.