Чому у бурундука смужки на спині

Чому у бурундука смужки на спині

Робоча українська назва: Чому у бурундука смужки на спині

У старій оповіді, записаній колись у Монтані, розповідають про час, коли світ був іще молодим, а звірі й птахи могли розмовляти одне з одним.

Тоді лісами мандрував Напа, Старий Чоловік. Він був дивним мандрівником: іноді мудрим, іноді нетерплячим, а часом таким вигадником, що навіть білки, почувши його кроки, визирали з-за сосен і шепотіли:

— Цікаво, що він утне цього разу?

Одного літнього дня Напа йшов на північ. Сонце вже схилялося до верхівок дерев, у траві пахло смолою та сухою хвоєю, а над стежкою стрибали золоті плями світла.

Напа йшов так замислено, що майже нікого не помічав.

— Куди прямуєш? — гукнула йому соснова білка.

— Туди, куди ведуть ноги, — відповів Напа.

— А навіщо?

— Коли дійду, тоді й дізнаюся.

Білка пирхнула й сховалася за стовбуром.

Незабаром Напа почув у кущах тихе шарудіння.

Шурх-шурх.

Потім ще раз:

Шурх-шурх.

— Хто там? — спитав він.

Із-під коріння старої сосни визирнуло маленьке лісове створіння. Воно було прудке, з гострими вушками, круглими очима й пухнастим хвостом. Шерсть у нього була звичайна, буро-сіра, майже такого самого кольору, як суха земля.

— Я тут, — озвалося створіння. — Тільки не наступи на мене. Я маленьке.

Напа присів навпочіпки.

— Маленьке, зате швидке. Я ледве тебе помітив.

— У цьому й біда, — зітхнуло звірятко. — Усі в лісі мають щось особливе. У сойки гарне пір’я. У оленяти світлі цяточки. У білки пишний хвіст. А я ніби шматочок торішнього листя.

Напа подивився на нього, потім на землю, потім угору.

Крізь соснові гілки падало вечірнє світло. На стежці лежали довгі темні смуги тіней, а між ними сяяли вузенькі золоті доріжки.

— Знаєш, — сказав Напа, — мені здається, ліс уже придумав для тебе вбрання.

— Ліс?

— Подивися на свою спину.

— Я не можу подивитися собі на спину!

— Тоді доведеться мені допомогти.

Напа розв’язав невелику торбинку, яку носив із собою. У ній були фарби різних кольорів. Він умів розписувати дерево, камінці й речі, які хотів зробити красивішими.

— Сиди тихенько, — попросив він.

— А це не боляче?

— Лоскотно — можливо.

Звірятко насторожило вушка, але погодилося.

Напа провів уздовж його спинки одну темну смужку, потім другу. Між ними залишив світлі доріжки, схожі на проміння між сосновими тінями. Ще трохи фарби — і на маленькій спині з’явився візерунок, який ні з чим не можна було сплутати.

— Готово, — сказав Напа.

Звірятко закрутилося на місці.

— Де? Покажи! Я хочу бачити!

Напа підвів його до тихої калюжки біля струмка. Вода була гладенька, мов дзеркало.

Маленьке створіння нахилилося й завмерло.

— Це я?

— Ти.

— А смужки справді мої?

— Віднині твої.

Звірятко повернулося боком, потім іншим боком, підняло хвіст і мало не впало у воду від захоплення.

— Я тепер найгарніше створіння в усьому лісі!

— Обережніше, — засміявся Напа. — Гарні смужки — ще не причина задирати носа.

— А для чого вони, крім краси?

Напа знову подивився на сосни.

— Коли бігтимеш між корінням, тіні й сонячні смуги допоможуть тобі зливатися з лісовою землею. А ще вони нагадуватимуть тобі про сосни. Бо саме сосни можуть добре годувати такого маленького мандрівника, як ти.

— Чим?

Напа підняв із землі соснову шишку й дістав із неї насінину.

— Горішками. Коли листя почне жовтіти й повітря стане холоднішим, збирай насіння та ховай у маленькі схованки. Узимку подякуєш собі літньому.

— А якщо я забуду, де сховав?

— Тоді навесні десь виросте нова сосна. Ліс теж не залишиться в образі.

Маленьке створіння задумалося.

— Виходить, я можу запасати їжу для себе й випадково допомагати лісу?

— Саме так. Невеликі справи теж бувають важливими.

Звірятко гордо випросталося.

— А як мене тепер звати?

Напа примружився, ніби слово вже літало десь поруч і треба було лише впіймати його.

— Бурундук, — сказав він нарешті. — Маленький, прудкий і смугастий бурундук.

— Бурундук! — повторило звірятко. — Мені подобається.

Воно схопило перший сосновий горішок, заховало його за щоку й раптом стало дуже кумедним.

Напа здивовано підняв брови.

— Куди це ти його подів?

Бурундук спробував відповісти, але з повною щокою вийшло лише:

— Мф-ф-ф!

Напа розсміявся так голосно, що дятел перестав стукати по дереву, а білка знову визирнула зі своєї сосни.

— Що сталося? — запитала вона.

— У нашого лісу з’явився новий збирач горішків, — сказав Напа.

Бурундук проковтнув горішок і швидко додав:

— І нове вбрання!

Він помчав стежкою. Темні й світлі смуги на його спині миготіли між тінями сосен так спритно, що за мить уже важко було сказати, де бурундук, а де сонячний промінь на лісовій землі.

Восени він справді збирав насіння й ховав його в затишних місцях. Частину знаходив узимку, частину забував. А навесні там, де лежали забуті горішки, іноді пробивалися тоненькі зелені паростки.

І коли інші звірі питали:

— Звідки в тебе такі смужки?

Бурундук відповідав:

— Це тіні й світло старого соснового лісу. Напа лише допоміг їм оселитися на моїй спині.

Так, за старою казковою оповіддю, у бурундука з’явилися його помітні темні смужки. А сам він відтоді знає дві корисні речі: маленький запас може врятувати в холодний день, а маленьке добре діло іноді виростає у велике дерево.

Так, за старою казковою оповіддю, у бурундука з’явилися його помітні темні смужки. А сам він відтоді знає дві корисні речі: маленький запас може врятувати в холодний день, а маленьке добре діло іноді виростає у велике дерево.