Чому у кроншнепа довгий вигнутий дзьоб

Чому у кроншнепа довгий вигнутий дзьоб

У дуже давні часи, коли тварини в казках ще розмовляли одна з одною, по землі мандрував герой, якого в старому записі називають Старим.

Старий був допитливий, винахідливий і часом справді мудрий. Але мав одну звичку, через яку регулярно опинявся в халепі: якщо бачив, що хтось уміє робити щось цікаве, йому одразу хотілося довести, що він теж так може.

Навіть коли його просили не поспішати.

Навіть коли попереджали про небезпеку.

Одного весняного дня Старий ішов уздовж струмка. Земля після холодів стала м’якою, з берегів крапала тала вода, а сонце вже добре пригрівало.

Раптом він почув тоненькі голоси й сміх.

Біля великого плаского каменя гралися миші.

Камінь стирчав із крутого берега й тримався в землі не дуже міцно. Під ним миші влаштували гру.

Мишачий ватажок співав коротеньку пісеньку, потім гукав:

— Раз, два, три — біжи!

І миші блискавкою проскакували під каменем на інший бік.

Потім знову лунала пісенька.

— Раз, два, три — назад!

І вся зграйка поверталася.

Туп-туп-туп-туп!

Шурх-шурх!

Писк-писк!

Старий засміявся.

— Оце гра! Я теж хочу.

Миші одразу перестали бігати.

— Краще не треба, — сказав ватажок.

— Чому це?

— Ми маленькі й легенькі. А земля під каменем розмокла. Ти важчий. Якщо побіжиш, берег може здригнутися, і камінь зрушить.

Старий махнув рукою.

— Та я бігаю чудово!

— Справа не в тому, швидко чи повільно, — пояснив ватажок. — Просто ця гра підходить нам, але може не підходити тобі.

Та Старий уже став на старт.

— Співай!

Миші перезирнулися.

— Може, не будемо?

— Співай, кажу! Зараз побачите, як треба бігати.

Ватажок зітхнув і тихенько проспівав пісеньку.

— Раз, два, три — біжи!

Старий помчав.

Бум! Бум! Бум!

Під його кроками м’яка земля затремтіла.

З берега посипалися грудочки.

Миші заверещали:

— Обережно!

Та було пізно.

Шурх!

Гур-р-р!

Великий камінь зісковзнув униз і притис Старого до мокрої землі. Не розчавив, але так міцно затиснув плащ і частину одягу, що він не міг підвестися.

— Ой-йой-йой! — заголосив Старий. — Допоможіть!

Миші одразу кинулися шукати когось сильнішого.

Першим прийшов Койот.

— Що тут сталося?

— Камінь на мене впав! Витягай швидше!

Койот обійшов камінь, уперся лапами й спробував зрушити його.

— Треба трохи часу, — сказав він. — І не смикайся, бо тільки глибше загрузнеш у багнюці.

А Старому було незручно, холодно й соромно, що миші виявилися праві.

— Та хіба це допомога? — буркнув він. — Тягни сильніше!

Койот спробував ще раз.

Старий знову почав сердитися.

— Не так! І не туди! І взагалі, я сам би краще впорався!

Койот сів на хвіст.

— Якщо ти знаєш краще, тоді я не заважатиму.

Він розвернувся й пішов.

— Стій! — гукнув Старий.

Але Койот уже зник за кущами.

Тоді над струмком пролунав протяжний пташиний крик.

Кру-лі-і-і! Кру-лі-і-і!

На берег опустився кроншнеп.

У ті часи, каже казка, його дзьоб був коротший і пряміший, ніж тепер.

— Чого ти кричиш? — запитав птах.

— Мене камінь тримає. Допоможи!

Кроншнеп подивився на камінь, на розмоклу землю й на край плаща, що застряг під кам’яною плитою.

— Камінь я сам не підніму, — сказав він. — Але, може, вдасться витягнути землю з-під краю й послабити тиск.

Він почав працювати дзьобом.

Тук-тук.

Шурх-шурх.

Клювнув тут, підчепив грудочку там, відкинув мокру землю вбік.

Робота була повільна.

Старий знову почав нетерпляче крутитися.

— Швидше! Уже майже вечір!

— Якщо поспішати, камінь може сісти ще нижче, — відповів кроншнеп. — Треба обережно.

Він працював далі.

Нарешті край плаща трохи звільнився.

— Тепер тягнися назад, але повільно, — сказав птах. — Я вхоплю тканину дзьобом і допоможу.

Кроншнеп міцно затис край плаща.

Старий потягнувся.

Раз.

Ще раз.

Плащ майже вислизнув.

І тут Старий посковзнувся в багнюці. Щоб не впасти обличчям у землю, він навмання простяг руку й ухопився за перше, що трапилося.

За дзьоб кроншнепа.

— Ой! — скрикнув птах.

Старий смикнувся в один бік, кроншнеп від переляку змахнув крилами в інший.

Тяг-р-р-р!

І його дзьоб витягнувся довгим-довгим і трохи зігнувся донизу.

У ту ж мить плащ нарешті вислизнув з-під каменя, і Старий відкотився на сухе місце.

Кроншнеп сів біля води й обережно повернув голову то вправо, то вліво.

— Що ти наробив із моїм дзьобом?

Старий, весь у багнюці, сів поруч.

— Пробач. Це вийшло випадково. Ти мені допомагав, а я знову почав смикатися й поспішати.

Кроншнеп подивився на своє відображення у воді.

Дзьоб був справді дивний: довгий, тонкий і вигнутий.

— І що мені тепер із ним робити?

Саме тоді біля берега щось заворушилося в м’якому мулі.

Кроншнеп машинально встромив туди новий дзьоб — і легко дістав маленьку водяну личинку.

Він спробував ще раз.

У глибокій щілині між камінцями знайшовся черв’ячок.

Ще раз — і дзьоб дістав їжу з такого місця, куди коротким дзьобом він ніколи не дотягнувся б.

Птах здивовано кліпнув.

— Гм. А він зручний.

Миші, які повернулися подивитися, чи врятували Старого, весело запищали.

— Гарний дзьоб!

— Дуже незвичайний!

— Саме для берега й мілкої води!

Кроншнеп ще раз глянув на відображення й уже не здавався таким засмученим.

— Гаразд, — сказав він. — Залишу.

Старий підвівся, обтрусив плащ і подивився на хиткий камінь.

— А я, мабуть, запам’ятаю дещо інше.

— Що саме? — спитав мишачий ватажок.

— Якщо маленькі миші кажуть, що велика гра не для мене, спершу варто подумати, а вже потім доводити, який я спритний.

Миші засміялися.

Кроншнеп розправив крила.

— І ще варто чемно розмовляти з тими, хто тебе рятує.

— Це теж, — погодився Старий.

Кроншнеп злетів над струмком, і в повітрі знову пролунав його довгий поклик:

— Кру-лі-і-і! Кру-лі-і-і!

Відтоді, каже ця стара пояснювальна історія, кроншнепи носять довгі вигнуті дзьоби. І щоразу, коли птах опускає такий дзьоб у м’який берег, можна згадати той день, коли чужа нетерплячість випадково подарувала йому дуже корисний інструмент.

А Старий?

Старий пішов далі своєю дорогою.

Чи став він після цього завжди слухати добрі поради?

Ну… це вже зовсім інша казка.

Ну… це вже зовсім інша казка.