Чому ворона чорна

Чому ворона чорна

Текст казки

За давніх-давен, розповідає стара філіппінська казка, ворони були зовсім не такими, якими ми бачимо їх тепер.

Їхнє пір’я сяяло золотом. Коли вони перелітали з дерева на дерево, здавалося, ніби між гілками промайнули маленькі сонячні промені. А голоси в них були чисті й мелодійні.

Жили ті золоті ворони в садах Сінукуана, володаря чарівної землі. У садах росли духмяні квіти, важкі плоди схиляли гілки донизу, а вранці листя виблискувало від роси.

Сінукуан любив слухати пташиний спів. Особливо двох молодих ворон, які часто прилітали до великого дерева біля його дому.

— Заспівайте ще, — просив він.

І ворони співали так дзвінко, що навіть вітер, здавалося, на хвилину стишався.

Одного року на землю прийшла важка пора. Багато звірів занедужали. У лісі стало незвично тихо: хтось лежав у норі, хтось ховався під листям, а хтось просто не мав сил вийти на сонце.

Сінукуан ходив від галявини до галявини й допомагав, кому міг. Одним приносив чисту воду, іншим знаходив їжу, третіх підбадьорював добрим словом.

Перед тим як вирушити в дорогу, він покликав двох золотих ворон.

— Залишайтеся неподалік, — сказав Сінукуан. — Коли я повернуся, мені дуже захочеться почути ваш спів. А якщо хтось у саду потребуватиме допомоги, подайте голос, щоб вас почули.

— Добре, — відповіли ворони. — Ми чекатимемо.

Та минув день. Потім другий.

Спочатку ворони сумлінно сиділи в саду. А потім одна сказала:

— Хіба обов’язково весь час чекати на одному місці? Полетімо трохи подивимося, що робиться за пагорбом.

— Тільки ненадовго, — погодилася друга.

Вони полетіли.

За пагорбом птахи знайшли місце, де після хвороби й негоди залишилося багато зіпсованої їжі. Замість того щоб повернутися, ворони почали нишпорити там і зовсім забули про свою обіцянку.

А тим часом Сінукуан повернувся додому.

Він утомився. Цілий день допомагав мешканцям своєї землі й тепер мріяв хоч трохи посидіти в тиші та послухати знайому пісню.

— Де мої золоті ворони? — запитав він.

Ніхто не знав.

Сінукуан зачекав.

Сонце стало нижче. У саду задзвеніли вечірні комахи. Але ворони не прилітали.

Тоді Сінукуан пішов їх шукати.

Довго ходити не довелося. За пагорбом він побачив двох птахів, які так захопилися своєю знахідкою, що навіть не помітили його.

— Ось ви де, — тихо сказав Сінукуан.

Ворони здригнулися.

Вони відразу згадали свою обіцянку.

— Ми… лише на хвилинку полетіли, — пробурмотіла одна.

— А потім забули повернутися, — чесно додала друга й опустила голову.

Сінукуан був засмучений.

— Я просив вас про дуже просту річ: бути поруч, коли ви могли знадобитися. Гарний голос і блискуче пір’я — чудовий дар. Але дар стає справді цінним тоді, коли ним користуються відповідально.

Він простягнув руку.

Золотий блиск на пір’ї ворон почав згасати. Спершу крила стали темно-сірими, потім чорними, мов нічне небо. А замість колишньої дзвінкої пісні з горла вирвалося:

— Кар-р-р!

Ворони перелякано подивилися одна на одну.

— Невже ми назавжди стали такими?

— Ваш вигляд змінився, — відповів Сінукуан. — Нехай він нагадує вам про сьогоднішній день. Але не думайте, що чорне пір’я робить вас гіршими. Подивіться уважніше.

На сонці чорні крила відливали синім і фіолетовим, наче в них сховалося вечірнє небо.

Ворони розправили пір’я й здивувалися.

— А голос?

Сінукуан усміхнувся.

— Тепер вас почують здалеку. Тільки добре подумайте, для чого ви його використовуєте.

Відтоді, каже стара оповідь, ворони носять чорне пір’я й гукають своє гучне «кар-р-р».

А коли сонце падає на вороняче крило, воно й досі виблискує синіми, зеленими й фіолетовими відтінками.

Можливо, то залишився крихітний спогад про ті часи, коли ворони були золотими.

А може, це нагадування про інше: зовнішній блиск не найважливіший. Значно важливіше пам’ятати свої обіцянки й повертатися, коли на тебе чекають.

А може, це нагадування про інше: зовнішній блиск не найважливіший. Значно важливіше пам’ятати свої обіцянки й повертатися, коли на тебе чекають.