Чорний Красень

Чорний Красень

Моє найперше спогадування — велика зелена лука з чистим ставком, вербами над водою і теплим сараєм неподалік. Я був чорним лошам із білою зірочкою на лобі та однією білою ногою. Моя мати, лагідна кобила Герцогиня, навчала мене простих речей, які потім не раз допомагали в житті.

— Будь добрим, — казала вона. — Не кусай і не бий копитом навіть у грі. Працюй чесно, якщо з тобою поводяться чесно, і ніколи не забувай: сила без доброти нічого не варта.

Наш господар був саме таким — спокійним і уважним. Він не дозволяв хлопцям кидати в коней каміння, не перевантажував нас і говорив із нами так, наче ми все розуміли. Можливо, ми й не розуміли кожного слова, зате чудово розуміли голос і руки.

Коли мені виповнилося чотири роки, мене почали привчати до сідла, вуздечки й екіпажа. Господар усе робив повільно. Я боявся холодного заліза в роті, дивувався підковам і сердився на ремені, та ніхто не кричав і не бив мене. Завдяки цьому я навчився довіряти людині, яка тримала повід.

Невдовзі мене купив сквайр Гордон, і я переїхав до Біртвік-парку. Там мене вперше назвали Чорним Красенем. У стайні жили маленький веселий поні Веселі Ніжки та руда кобила Джинджер. Вона була різкою й недовірливою. Згодом я дізнався, що раніше з нею поводилися грубо, тож вона звикла захищатися зубами й копитами. У Біртвіку конюх Джон Менлі та його помічник Джеймс були терплячими, і Джинджер поступово стала м’якшою.

У ті роки я пізнав, що добрий догляд — це не розкіш. Це вода вчасно, суха підстилка, відпочинок після дороги, правильно підігнана збруя і людина, яка помічає, коли кінь втомився.

Одного разу ми з Джинджер везли господаря під час сильної бурі. На дорогу впало велике дерево, і довелося повертати іншим шляхом. Біля мосту я раптом зупинився. Мене підганяли, та я відчував небезпеку й не рушив. Згодом виявилося, що вода пошкодила міст. Якби ми поїхали далі, екіпаж міг би впасти в річку. Відтоді господар ще уважніше ставився до того, що кінь іноді бачить або чує те, чого людина не помічає.

Іншої ночі ми зупинилися в заїзді. У стайні один необережний хлопець залишив запалену люльку біля сіна. Спалахнула пожежа. Дим швидко заповнив приміщення, коні заметушилися. Деякі люди намагалися тягнути їх силоміць, але наляканий кінь не завжди розуміє, куди його ведуть. Джеймс зайшов до мене спокійно, заговорив знайомим голосом, закрив мені очі тканиною і вивів надвір. Так само рятували інших. Тоді я ще раз переконався: у небезпеці довіра сильніша за батіг.

Та щасливі часи в Біртвіку скінчилися. Родина Гордона мусила виїхати за кордон, і коней продали. Мене з Джинджер забрали до іншого маєтку. Там господиня любила, щоб коні тримали голови неприродно високо, бо це здавалося їй красивим. Для цього використовували тугі ремені. Джинджер протестувала, а я терпів, хоча шия й рот боліли. Люди часто називають модою те, що тварині завдає муки, якщо самі не відчувають ременя на собі.

Потім моє життя змінювалося багато разів. Один необережний їздовий погнав мене надто швидко темною дорогою. Я впав і розбив коліна. Після цього вже не вважався бездоганним парадним конем і переходив від одного власника до іншого.

Найкращим серед моїх пізніших господарів був лондонський візник Джеррі Баркер. Він мав дружину Поллі, доньку Доллі й сина Гаррі. У його дворі я знову почув добрі голоси. Джеррі не змушував коня бігти без потреби, давав перепочинок і відмовлявся виснажувати нас навіть тоді, коли пасажир обіцяв більше грошей.

— Те, що кінь не говорить, не означає, що він не втомлюється, — казав він.

На вулицях Лондона я бачив сотні коней. Одні були доглянуті, інші ледве трималися на ногах. Якось біля парку я впізнав у виснаженій рудій кобилі Джинджер. Вона була зовсім не схожа на горду красуню з Біртвіку. Її багато разів продавали, змушували працювати через силу, і вона втратила надію на людей. Ми встигли лише трохи постояти поруч. Пізніше я дізнався, що її важка дорога закінчилася. Я довго пам’ятав її й думав, якою іншою могла б бути її доля, якби кожен господар вважав доброту обов’язком, а не ласкою.

Джеррі теж довелося залишити візницьку роботу після тяжкої хвороби. Мене знову продали. Далі були власники, яким важливішими здавалися гроші, ніж живий кінь. Я тягнув надто важкі вози, працював голодний, мерз під дощем і одного дня впав від виснаження просто на вулиці.

Я думав, що це кінець. Та мене побачив фермер Тороуґуд із онуком Віллі. Хлопчик попросив дідуся дати мені шанс. Вони купили мене дешево, відвезли на ферму й не вимагали нічого, крім одного: відпочивати. М’яка трава, чиста вода, добрий корм і спокій зробили те, чого не могли зробити удари й примус. Я знову зміцнів.

Коли настав час знайти мені постійний дім, фермер відвіз мене до трьох добрих пані. Їхній молодий конюх уважно оглянув мою білу зірочку, білу ногу й маленький шрам на шиї.

— Невже це ти? Чорний Красеню? — вигукнув він.

Я придивився до нього. То був Джо Грін, колишній помічник у Біртвік-парку, який тепер став дорослим конюхом.

Він погладив мене по шиї, розповів господиням, ким я був, і пообіцяв, що більше ніхто не скривдить мене через старі шрами.

Так я отримав останній дім. Робота була легкою, стайня — теплою, а люди — уважними. Мені пообіцяли, що ніколи більше не продадуть.

Іноді перед сном мені сниться перша лука, яблуні Біртвіку, Веселі Ніжки й Джинджер. Моє життя було довгим і різним, але я навчився одного: тварина пам’ятає і біль, і доброту. І якщо людина має силу керувати слабшим, найкраще, що вона може зробити з цією силою, — бути справедливою.

Іноді перед сном мені сниться перша лука, яблуні Біртвіку, Веселі Ніжки й Джинджер. Моє життя було довгим і різним, але я навчився одного: тварина пам’ятає і біль, і доброту. І якщо людина має силу керувати слабшим, найкраще, що вона може зробити з цією силою, — бути справедливою.