Чубаті голуби Ґулавіліл

Чубаті голуби Ґулавіліл

Робоча українська назва: Чубаті голуби Ґулавіліл

Точне першоджерело зі spreadsheet: Australian Legendary Tales — K. Langloh Parker, Project Gutenberg #3833, https://www.gutenberg.org/ebooks/3833

Текст казки

Дуже давно, розповідає стара австралійська оповідь, жив молодий Ґулавіліл. Він був кмітливий, спостережливий і мав надзвичайно вправні руки. Варто було йому побачити цікаву гілку, шматочок кори чи краплину застиглої камеді, як у голові одразу народжувалася якась нова вигадка.

Та була в Ґулавіліла одна звичка, через яку родині часом доводилося непросто: він дуже любив обіцяти більше, ніж збирався зробити.

Щоранку дорослі й старші діти розходилися шукати їжу. Хтось збирав коріння й насіння, хтось шукав плоди, а хтось ішов далі від табору.

— І я сьогодні принесу щось корисне, — щоразу казав Ґулавіліл.

— Добре, — відповідала мати. — Тільки пам’ятай: коли всі працюють разом, кожен має виконати свою частину.

Ґулавіліл кивав і вирушав у кущі.

Здалеку родина іноді чула його голос:

— Ось він! Ось він!

— Мабуть, Ґулавіліл знайшов щось на вечерю, — думали всі.

Та ввечері він повертався з порожніми руками.

— Ну як? — питали його.

— Майже вдалося, — відповідав хлопець. — Завтра точно принесу.

Так повторилося кілька разів.

Насправді Ґулавіліл не байдикував. У нього була таємниця. Він знайшов дерево, з якого виступала густа камедь. Вона застигала, ставала м’якою в теплих руках і чудово тримала форму.

Ґулавіліл збирав її потроху й ліпив.

Спочатку зробив чотири ноги.

Потім сильний хвіст.

Потім тулуб, голову й вуха.

День за днем перед ним виростав маленький кенгуру, такий схожий на справжнього, що здалеку його легко було переплутати з молодою твариною.

Ґулавіліл милувався своєю роботою.

— Оце буде сюрприз! — казав він сам собі.

Одного ранку він урочисто оголосив родині:

— Сьогодні я точно принесу кенгуру!

Усі зраділи.

— Тоді й ми постараємося знайти побільше рослинної їжі, — сказала мати. — Увечері матимемо добру спільну вечерю.

Ґулавіліл побіг до своєї схованки. Він закінчив фігурку, підняв її й поніс до табору.

Здалеку хтось помітив його.

— Дивіться! Ґулавіліл справді несе кенгуру!

У таборі почалася весела метушня. Одні складали принесені плоди, інші розкладали насіння й коріння, найменші чекали на старших.

Та Ґулавіліл раптом засоромився.

Він зупинився неподалік, поставив свою фігурку під деревом і сам прийшов до родини ні з чим.

— А де ж кенгуру? — запитала сестра.

— Он там, — махнув рукою Ґулавіліл.

Двоє дітей побігли до дерева.

За мить звідти почувся здивований сміх.

— Це не справжній кенгуру! Це фігурка!

Вони принесли її до табору.

Фігурка й справді була чудова. У неї були довгі задні ноги, маленькі передні лапи, міцний хвіст і насторожені вуха.

— Ти сам це зробив? — здивувалася мати.

Ґулавіліл трохи випростався.

— Сам.

— У тебе справді майстерні руки, — сказала вона. — Але чому ти дозволив нам думати, що принесеш їжу?

Ґулавіліл мовчав.

— Я ж казав, що принесу кенгуру, — нарешті пробурмотів він. — Я й приніс кенгуру. Тільки зробленого з камеді.

Старша сестра похитала головою.

— Гарна вигадка. Але коли родина розраховує на твою допомогу, обіцянка — не загадка й не жарт.

Ґулавіліл подивився на всіх. Кожен приніс щось до спільної вечері. Хтось зовсім небагато, але приніс.

Йому стало ніяково.

— Я хотів, щоб ви здивувалися, — сказав він. — І мені дуже подобалося ліпити.

— Ліпити можна, — відповіла мати. — Це хороший дар. Але спочатку зробімо разом те, що потрібно всім, а потім знайдеться час і для твоїх фігурок.

Наступного дня Ґулавіліл уже не пішов сам.

— Я з вами, — сказав він братам і сестрам.

Вони рушили гуртом. Один помічав насіння, інший знав, де шукати їстівні корінці, третій ніс зібране. Ґулавіліл теж уважно дивився навколо й допомагав.

Виявилося, разом працювати легше. Якщо хтось чогось не помічав, інший підказував. Якщо комусь ставало важко нести, вантаж ділили. А дорогою можна було розмовляти, сміятися й слухати голоси птахів.

Увечері Ґулавіліл повернувся не з порожніми руками.

— Ось тепер ти справді допоміг, — сказала мати.

Після вечері він дістав трохи камеді й почав нову фігурку.

— Що цього разу? — запитали діти.

— Побачите, коли закінчу, — усміхнувся Ґулавіліл. — Але це вже не замість моєї обіцянки.

Відтоді він частіше тримався разом зі своїми рідними. І стара оповідь каже, що Ґулавіліл та його рід звикли ходити гуртом.

Тому й нині чубатих голубів, яких у цій історії називають Ґулавіліл, часто бачать не поодинці, а зграями. Вони разом здіймаються в повітря, разом шукають поживу й разом сідають відпочивати.

А казка залишає нам просту думку: талант і фантазія — чудові речі. Та вони стають ще ціннішими, коли поруч із ними живуть чесність, відповідальність і вміння бути частиною спільної справи.

А казка залишає нам просту думку: талант і фантазія — чудові речі. Та вони стають ще ціннішими, коли поруч із ними живуть чесність, відповідальність і вміння бути частиною спільної справи.