Дерев’яний павич

Дерев’яний павич

Текст казки

Колись у селі на острові Шрі-Ланка жили по сусідству дві родини. Один господар був заможним торговцем, а другий — майстерним теслею. В обох росли сини майже одного віку, і хлопці разом ходили вчитися.

Щоранку син торговця сідав у гарний візок і їхав до школи. А син теслі йшов пішки по теплому пилюжному шляху.

Одного дня він повернувся додому й сказав:

— Тату, я теж хочу їздити, як мій товариш.

Тесля погладив бороду.

— Гаразд. Якщо потрібен візок, то зробимо візок.

Він вибрав міцне дерево, вистругав колеса, підігнав осі, і невдовзі син уже котився до школи у власному маленькому возі.

Та через деякий час сусід купив своєму синові ще кращий екіпаж.

— Тату, — знову попросив хлопець, — тепер у нього візок швидший за мій.

Тесля не розсердився. Він лише примружився й сказав:

— Виходить, настав час зробити щось таке, чого більше ні в кого немає.

Кілька днів майстер працював за зачиненими дверима. Було чути стукіт молотка, дзенькіт інструментів і шурхіт стружки.

Нарешті він покликав сина.

Посеред майстерні стояв великий дерев’яний павич. Його хвіст був розписаний синіми, зеленими й золотими візерунками. Усередині ховалися важелі, мотузки та хитромудрі дерев’яні коліщатка.

— Сідай, — сказав батько.

Хлопець сів у маленьке сидіння на спині павича.

Тесля потягнув один шнур.

Крила розгорнулися.

Повернув важіль.

Павич здригнувся, підстрибнув і раптом піднявся над землею.

— Тату! Він летить!

— Летить, — усміхнувся майстер. — Але запам’ятай: у доброго винаходу має бути не тільки сміливий вершник, а й уважний.

Відтоді хлопець літав до школи на дерев’яному павичі. Діти вибігали у двір, коли чули тихе посвистування його крил.

Минали роки. Хлопець виріс, навчився добре керувати дивовижною машиною й сам почав допомагати батькові в майстерні.

Якось йому захотілося побачити далекі краї.

— Я полечу недалеко, — сказав він родині. — Хочу дізнатися, що лежить за горами й річками.

Він сів на дерев’яного павича й піднявся в небо.

Довго летів над полями, лісами та дахами міст. Нарешті побачив великий палац із садом і широкою терасою. Там стояла молода принцеса й дивилася в небо.

Коли дерев’яний павич плавно опустився на землю, вона здивовано підійшла ближче.

— Я бачила човни, колісниці й навіть слонів із розкішними попонами, — сказала вона. — Але дерев’яного птаха, який літає, бачу вперше.

Юнак показав їй механізм, а принцеса розповіла про своє місто. Вони довго говорили, а наступного дня говорили ще довше.

З часом молоді люди зрозуміли, що хочуть бути разом. Вони одружилися й оселилися в тому місті. Згодом у них народилося двоє синів.

Минуло кілька щасливих років.

Одного вечора батько дивився, як діти граються біля дерев’яного павича, і згадав рідне село.

— Я хочу показати вам місце, де виріс, — сказав він дружині. — І майстерню, в якій мій батько створив цього птаха.

— Тоді полетімо всі разом, — відповіла вона.

На світанку родина вирушила в дорогу.

Дерев’яний павич ніс їх над зеленими землями. Внизу блищали річки, маленькі будинки здавалися іграшковими, а пальми були схожі на пір’їнки.

Ближче до полудня молодший син сказав:

— Тату, я дуже хочу пити.

Води лишилося зовсім мало. Батько віддав хлопчикові останній ковток, але цього не вистачило.

— Я бачу струмок, — сказав він. — Сядемо на землю й наберемо свіжої води.

Павич опустився на галявині.

Поки батько відійшов до струмка, молодший син розглядав керувальні мотузки.

— Цікаво, що буде, якщо потягнути ось цю? — прошепотів він.

— Не чіпай, — попередив старший брат.

Та цікавість перемогла. Хлопчик лише трохи смикнув шнур, і той раптом вислизнув із дерев’яної напрямної.

Коли батько повернувся, павич уже не міг злетіти.

Він не сварив сина.

— Тепер ми точно знаємо, чому до складного механізму не торкаються без дозволу, — сказав він. — А дорогу продовжимо пішки.

Вони залишили павича в безпечному місці й рушили вперед.

Незабаром шлях привів їх до широкої річки. На березі стояв човняр.

— Перевезу вас по черзі, — сказав він. — Човен маленький.

Спочатку він переправив батька на інший берег. Потім повернувся по принцесу й дітей.

Та човняр виявився нечесним. Побачивши багате вбрання принцеси, він вирішив, що зможе отримати винагороду, якщо привезе її до правителя сусіднього міста.

Замість того щоб перетнути річку, він повернув човен униз за течією.

— Ви пливете не туди! — вигукнула принцеса.

— Мовчіть, — буркнув човняр. — Я знаю, що роблю.

Принцеса не злякалася.

— Мої діти лишилися на березі. Поверніть нас негайно.

Але човняр не послухався.

Коли човен дістався міста, місцевий правитель швидко зрозумів, що жінку привезли проти її волі. Він наказав дати їй безпечну кімнату й не дозволив човняреві наближатися до неї.

Принцеса сказала:

— Я не залишуся тут назавжди. Мені потрібно знайти чоловіка й дітей.

Правитель погодився, хоча сподівався, що з часом вона передумає й оселиться в його місті. Принцеса попросила три роки, щоб чекати новин і шукати родину.

А тим часом на березі річки двоє хлопців зрозуміли, що мати не повертається.

Вони трималися разом і пішли вздовж води, кличучи батьків. До вечора діти втомилися. На щастя, їх зустріла добра вдова, яка жила неподалік.

— Доки не знайдеться ваша родина, залишайтеся в мене, — сказала вона.

Вона дала їм їжу, місце для сну й навчила не втрачати надії.

Батько ж опинився на протилежному березі. Він чекав човна до темряви, потім шукав іншу переправу, розпитував людей у селах і містах, але слід родини загубився.

Минали місяці.

Він витратив майже все, що мав, на дорогу й пошуки. Його одяг став простим і потерся від мандрів, та він не переставав шукати.

Минув рік. Потім другий. Потім третій.

За цей час хлопці підросли й стали допомагати людям у місті, де жила їхня мати. Одного дня вони почули, що в палаці шукають помічників для великого дня благодійності.

— Ходімо, — сказав старший. — Можливо, там ми почуємо новини про батьків.

У дворі палацу вони побачили жінку, яка роздавала їжу й допомогу мандрівникам.

То була їхня мати.

Спочатку всі троє завмерли, ніби боялися повірити очам.

— Мамо? — прошепотів молодший.

Принцеса впізнала синів одразу.

Вона обійняла їх так міцно, наче хотіла надолужити всі три роки розлуки за одну хвилину.

— А тато? — запитала вона.

Хлопці похитали головами.

Тоді принцеса вирішила зробити великий день допомоги щотижневим. Вона знала: якщо її чоловік мандрує й шукає родину, рано чи пізно він почує про місце, де кожного подорожнього годують і розпитують, звідки той прийшов.

І справді, за кілька тижнів до палацової брами підійшов утомлений мандрівник.

— Заходьте, — сказав слуга. — Тут нікому не відмовляють у воді та їжі.

Чоловік підняв голову.

На сходах стояли двоє юнаків.

Він упізнав синів.

— Це ви…

— Тату!

Вони кинулися до нього.

Незабаром прийшла й принцеса. Родина нарешті знову була разом.

Правитель міста, дізнавшись усю історію, допоміг їм повернутися додому. Він наказав покарати човняра не жорстокістю, а обов’язком відшкодувати завдану шкоду й більше ніколи не перевозити людей без нагляду.

На старій галявині родина знайшла дерев’яного павича. Дощі потемнили його крила, але міцне дерево витримало.

Батько обережно відремонтував механізм. Цього разу обидва сини стояли поруч і уважно дивилися.

— Оцей шнур керує крилом, — пояснював він. — А цей важіль змінює висоту.

Молодший син усміхнувся:

— Тепер я спочатку запитаю, а вже потім торкатимуся.

Коли павич знову розправив дерев’яні крила, уся родина піднялася в небо.

Вони повернулися туди, де колись почалася ця історія: до старої майстерні, запаху свіжої стружки й знайомої дороги.

Кажуть, відтоді дерев’яний павич ще багато разів літав над островом. Але найважливішим його польотом був не найдальший і не найвищий.

То був політ, який нарешті повернув родину додому.

То був політ, який нарешті повернув родину додому.