Дідусь, який змусив сухі дерева цвісти

Дідусь, який змусив сухі дерева цвісти

Давно-давно в Японії жили літні чоловік і дружина. Вони мали маленький будинок, город і білого собаку на ім’я Шіро.

Шіро був для них справжнім другом. Уранці він супроводжував дідуся до поля, вдень дрімав під ґанком, а ввечері сідав біля господарів і слухав їхні розмови так уважно, ніби розумів кожне слово.

Одного дня дідусь працював у саду, коли Шіро раптом підбіг до старого дерева й почав схвильовано гавкати.

— Гав! Гав!

Потім став шкребти землю лапою.

— Що ти там знайшов? — здивувався дідусь.

Він приніс лопату й обережно копнув у тому місці.

Дзень!

Лопата торкнулася чогось твердого.

Під землею лежав старий глечик, а в ньому — давні монети.

— Отакої, Шіро! — вигукнув дідусь. — Та ти справжній шукач скарбів!

Вони з дружиною не стали ховати багатство лише для себе. Частину залишили на господарство, а частиною допомогли сусідам, яким було важко.

Неподалік жив інший старий господар. Він побачив нові монети й одразу позаздрив.

— Якщо цей пес знайшов скарб для них, знайде й для мене, — вирішив він.

Наступного дня сусід попросив позичити Шіро.

Добрий дідусь вагався, бо знав, що сусід не надто лагідний із тваринами.

— Тільки поводься з ним добре, — попросив він.

Сусід привів Шіро на своє поле.

— Ну, шукай золото! — наказав він.

Шіро принюхався, підійшов до одного дерева й почав шкребти землю.

Сусід кинувся копати.

Але замість монет знайшов стару купу зіпсованого листя та сміття.

— Фу! — скривився він. — Оце твій скарб?

Він сердито замахав руками й прогнав Шіро з поля.

Собака злякався й помчав додому.

Коли він прибіг до своїх господарів, дідусь одразу зрозумів, що сталося щось недобре.

— Більше я тебе нікому не позичатиму, — сказав він і погладив Шіро по голові.

Минуло кілька днів.

Одного вечора здійнявся сильний вітер. У саду тріщали гілки, шелестіло листя. На ранок дідусь побачив, що зі старого дерева, біля якого Шіро колись знайшов скарб, упала товста гілка.

Шіро сів поруч і тихо гавкнув.

— Думаєш, її не варто викидати? — спитав дідусь.

Він узяв дерево й вирізьбив із нього великий ступок для рису.

Дружина насипала всередину рис, а дідусь почав товкти його, щоб зробити святкові рисові коржики.

Тук.

Тук-тук.

Тук-тук-тук.

І раптом рису стало більше.

Ще більше.

А потім із чарівного ступка почали з’являтися готові ароматні коржики.

— Шіро! — засміялася бабуся. — Здається, твоє дерево знову приготувало нам сюрприз.

Коржиків було стільки, що старенькі пригостили ними сусідів і дітей із навколишніх будинків.

Заздрісний сусід почув про диво й знову прийшов.

— Позич мені ступок, — попросив він. — Лише ненадовго.

Дідусеві не дуже хотілося, та він погодився.

Сусід приніс ступок додому, насипав рису й почав товкти.

— Давай, роби коржики! І побільше!

Тук! Тук! Тук!

Та замість запашних коржиків усередині з’явилася липка сіра маса, зовсім не схожа на ласощі.

— Нікчемна річ! — розсердився сусід.

Він розібрав ступок на шматки й кинув дерево у вогонь.

Коли добрий дідусь прийшов по свою річ, від неї залишилася тільки купка попелу.

— Шкода, — тихо сказав він. — Цей ступок нагадував мені про наше старе дерево.

— Забирай попіл, якщо він тобі потрібен, — буркнув сусід.

Дідусь зібрав попіл у кошик і поніс додому.

Коли проходив через сад, подув вітер.

Фу-у-ух!

Жменька попелу злетіла з кошика й осіла на голих гілках сливи.

І тут просто на очах у дідуся на сухих гілочках набубнявіли бруньки.

Раз — одна квітка.

Два — друга.

А за мить усе дерево вкрилося рожевим цвітом.

— Бабусю! Шіро! Швидше сюди!

Вони вибігли в сад.

Дідусь легенько сипнув трохи попелу на іншу суху гілку.

Пух!

Вона теж розквітла.

Новина про дивовижного дідуся швидко розлетілася околицею.

Невдовзі до його дому прибув посланець місцевого правителя.

— У саду нашого пана є стара вишня, яка вже давно не цвіте, — сказав він. — Чи не спробуєте ви допомогти?

Дідусь узяв кошик із попелом і пішов до великого саду.

Стара вишня стояла посеред галявини темна й тиха.

— Не знаю, чи вийде, — сказав дідусь. — Але спробую.

Він піднявся на нижню міцну гілку й розвіяв над деревом тонку хмарку попелу.

Вітер підхопив її.

Фу-у-ух!

І сталося диво.

По чорних гілках побігли зелені бруньки. Вони розкрилися одна за одною, і за кілька хвилин вся вишня стояла в рожево-білому цвіті.

Люди в саду ахнули.

А правитель так зрадів, що назвав дідуся Хана-Сака-Дзії — Дідусем, який змушує дерева цвісти.

Він щедро подякував йому й відпустив додому з подарунками.

Заздрісний сусід, почувши про це, зібрав залишки звичайного попелу зі свого вогнища.

— І я так можу! — оголосив він.

Він прибіг до саду й почав сипати попіл на дерева.

Та нічого не сталося.

Попіл лише закрутився хмарою, залоскотав усім носи, й люди почали чхати.

— Апчхи!

— Апчхи!

— Апчхи!

Сусід сам чхнув найголосніше.

Правитель похитав головою.

— Диво не можна отримати самою заздрістю й копіюванням чужих вчинків.

Сусід почервонів і пішов додому.

Кажуть, після того він став трохи менше думати про чуже золото й трохи більше — про власний сад.

А добрий дідусь, бабуся та Шіро жили спокійно. Навесні Шіро любив лежати під квітучими деревами, коли пелюстки падали йому на білу шерсть.

І старенькі щоразу усміхалися.

Бо вони знали: справжнє диво почалося не зі скарбу й не з чарівного попелу.

Воно почалося з дружби, турботи й доброти, яку вони багато років дарували своєму білому собаці.

Воно почалося з дружби, турботи й доброти, яку вони багато років дарували своєму білому собаці.