Дідусеві очі

Дідусеві очі

Робоча українська назва: Дідусеві очі

Жив колись хлопець на ім’я Янечек. Він рано залишився без батьків і, коли підріс, вирушив у світ шукати роботу.

Ходив він від села до села, питав у млинарів, пастухів і ремісників, чи не потрібен їм помічник. Але то роботи не було, то працівників уже вистачало.

Одного вечора Янечек дійшов до маленької хатини біля самого лісу.

На порозі сидів старий чоловік. Поруч у загороді мекали кози.

— Чого вони так просяться? — запитав Янечек.

Старий повернув голову на голос.

— На пасовисько хочуть. А я тепер не можу їх водити. Не бачу дороги.

Янечек помітив, що дідусь сліпий.

— Візьміть мене пастухом, — запропонував хлопець. — Я доглядатиму кіз, а ви дасте мені дах і вечерю.

— Це чесна угода, — усміхнувся старий. — Залишайся.

Наступного ранку він показав Янечкові стежки навколо дому.

— Пасови кіз де хочеш, тільки не веди їх на зелений пагорб за річкою.

— Чому?

Старий замовк.

— Там живуть три єзинки. Вони вміють з’являтися в подобі привітних молодих жінок. Колись я не послухав застережень. Вони дали мені понюхати чарівну квітку, і я заснув. Коли прокинувся, світ для мене згас. Єзинки забрали мій зір і сховали у своїй печері.

— Забрали зір? — здивувався Янечек.

— Так. Вони збирають чужі погляди, ніби хтось інший збирає кольорове скло.

Перші два дні Янечек слухався й пас кіз неподалік хатини.

А на третій подивився на далекий пагорб. Трава там була висока, зелена й соковита.

— Козам сподобається, — подумав він. — А я попереджений. Просто не братиму нічого від незнайомців.

Перед дорогою хлопець зрізав три довгі ожинові пагони, скрутив їх у м’які петлі й поклав у торбу.

Кози радісно рушили через ліс, напилися біля річки й вибігли на пагорб.

Янечек сів під деревом.

Не минуло й кількох хвилин, як перед ним з’явилася дівчина в білому вбранні. В руках вона тримала велике червоне яблуко.

— Добридень, пастушку, — лагідно сказала вона. — Візьми яблуко. Воно з мого саду, солодше за мед.

Янечек одразу здогадався, хто перед ним.

— Дякую, але я ситий.

— Хоч шматочок.

— Ні, дякую.

Дівчина насупилася й зникла між деревами.

Незабаром прийшла друга. Вона несла пишну червону троянду.

— Яка чудова погода, правда? Понюхай мою квітку. Такого запаху ти ще не знаєш.

— У саду мого господаря вистачає квітів, — відповів Янечек. — Нехай ваша троянда лишається вам.

І друга незнайомка пішла ні з чим.

Третьою прийшла наймолодша. У неї в руці блищав золотий гребінець.

— Який у тебе скуйовджений чуб, пастушку! Дозволь, я причешу тебе.

Янечек усміхнувся.

— Якщо дуже хочете.

Коли єзинка підійшла ближче, він швидко дістав ожинову петлю й накинув їй на зап’ястя.

То була не звичайна мотузка. У старих казках ожина мала силу затримувати лісові чари, якщо людина діяла не зі злості, а для захисту.

Єзинка спробувала розчинитися в повітрі, але не змогла.

— Відпусти мене!

На її крик прибігли дві сестри.

— Що ти робиш? — обурилися вони.

— Хочу повернути те, що ви забрали у старого чоловіка.

— Ми нічого не брали!

— Тоді вам нема чого боятися розмови.

Сестри кинулися визволяти молодшу, але Янечек накинув і на них дві інші ожинові петлі.

— Я нікого не скривджу, — сказав він. — Та ви підете зі мною до печери й знайдете дідусів зір.

Єзинки перезирнулися.

Вони зрозуміли, що хлопця не вдасться ні приспати, ні налякати.

Янечек привів старого на пагорб. Утрьох єзинки повели їх до печери.

Всередині на полицях стояли десятки маленьких скляних кульок. У кожній мерехтіло щось своє: ранкове небо, нічний ліс, річка, поле, полум’я, пташине гніздо.

— Ось його зір, — сказала перша єзинка й подала дві темні кульки.

Янечек приклав їх до долонь старого.

Чари спалахнули.

Дідусь розплющив очі й одразу відсахнувся.

— Ні! Я бачу верхівки дерев у темряві, бачу мишей здалеку і кожен рух уночі. Це погляд сови!

Кульки згасли.

— Шукайте далі, — сказав Янечек.

Друга єзинка принесла ще дві.

Старий торкнувся їх і похитав головою.

— Теж не мої. Я бачу хащі низько над землею, відчуваю кожен слід і хочу бігти за ним. Це вовчий погляд.

— Ще раз, — твердо сказав Янечек.

Третя єзинка витягла пару зеленкуватих кульок.

— Може, ці?

Старий торкнувся їх і засміявся.

— Тепер я бачу воду навколо себе! Сріблясті боки риб, камінці на дні… Ні, це теж не моє.

Янечек подивився на сестер.

— Ви чудово знаєте, що шукаєте. Досить жартів.

Наймолодша єзинка опустила голову.

— Гаразд. Справжні кульки лежать на самому дні старої скрині. Ми давно їх не чіпали.

Вона дістала дві прості, майже непомітні кульки. У них не було ані золотого сяйва, ані яскравого кольору.

Та щойно старий узяв їх у долоні, вони розтанули, наче дві краплі чистої води.

Він кліпнув.

Побачив Янечка.

Побачив зелену траву.

Побачив кіз, які спокійно жували листя неподалік.

— Це мої очі! — вигукнув він. — Я знову бачу!

Янечек зняв із єзинок ожинові петлі.

— Тепер ви вільні. Але більше не забирайте в людей того, що їм належить.

Сестри мовчки відійшли до печери.

Наймолодша затрималася на мить.

— Ми думали, що чужий зір — просто цікава річ, — сказала вона. — А тепер бачимо, скільки болю залишали після себе.

Відтоді на зеленому пагорбі більше ніхто не втрачав зору.

А старий і Янечек жили разом ще багато років. Хлопець пас кіз, дідусь робив сир, і ввечері вони сиділи біля дверей, дивилися, як сонце сідає за ліс, і раділи найзвичайнішим речам.

— Дивно, — казав інколи старий. — Раніше я дивився на цей захід сонця щодня і майже не помічав його.

— А тепер?

— А тепер знаю, що бачити — це не тільки мати очі. Це ще й уміти помічати.

І Янечек запам’ятав ці слова на все життя.

І Янечек запам’ятав ці слова на все життя.