Дюймовочка

Дюймовочка

Робоча українська назва: Дюймовочка

Жила колись жінка, яка понад усе мріяла про дитину. Вона мала маленький будиночок, сад, квіти на вікні, та їй дуже хотілося, щоб у домі лунав дитячий сміх.

Одного дня вона звернулася до старої чарівниці.

— Мені не потрібно багатства, — сказала жінка. — Я хочу лише маленьку донечку чи синочка, про кого могла б піклуватися.

Чарівниця усміхнулася й дала їй зернятко.

— Посади його у вазон і добре поливай.

Жінка так і зробила.

Із землі одразу виріс зелений пагінець. За кілька днів з’явився великий бутон, схожий на тюльпан. Пелюстки були щільно стулені.

— Яка гарна квітка, — сказала жінка й легенько поцілувала її.

Бутон розкрився.

У самій середині квітки сиділа крихітна дівчинка, не більша за великий палець.

— Ти справжня! — прошепотіла жінка.

Дівчинка простягла до неї руки.

Так у домі з’явилася Дюймовочка.

Ліжечком їй стала половинка горіхової шкаралупки. Матрацом були пелюстки фіалки, ковдрою — рожевий листочок троянди.

Удень Дюймовочка плавала в тарілці з водою на листочку тюльпана. Веслами їй служили дві білі волосинки з кінської гриви. А ще вона чудово співала — так тихо, що для людського вуха її голос здавався дзвоном маленького срібного дзвіночка.

Однієї ночі крізь прочинене вікно до кімнати застрибнула велика жаба.

Вона побачила Дюймовочку, яка спала в горіховій шкаралупці.

— Оце гарна наречена була б для мого сина! — вирішила жаба.

Не питаючи дозволу, вона схопила ліжечко й винесла його в сад.

За садом текла широка річка. Серед очерету жаба поставила горіхову шкаралупку на великий лист латаття, що ріс далеко від берега.

— Тут вона нікуди не втече, — сказала жаба синові. — А ми тим часом приготуємо житло.

Уранці Дюймовочка прокинулася й побачила навколо воду.

— Де я?

З очерету показалася жаба.

— Скоро житимеш із нами. Я вже вирішила, що ти чудово підходиш моєму синові.

Дюймовочка зблідла.

— Але я вас зовсім не знаю. Я не хочу тут жити.

Жаба ніби не почула.

— Ми все підготуємо!

Вона попливла геть.

Дюймовочка сіла на листочку й заплакала.

Під водою плавали маленькі рибки. Вони чули всю розмову.

— Це ж несправедливо, — сказала одна.

— Вона ясно сказала «не хочу», — погодилася друга.

Рибки підпливли до стебла латаття й перегризли його.

Листок відокремився й поплив за течією.

— Дякую! — крикнула Дюймовочка.

Річка несла її все далі. Над водою літали бабки, на берегах цвіли квіти, птахи співали в кущах.

На листок сів білий метелик. Дюймовочка зняла поясок і легенько прив’язала один кінець до метелика, а другий — до листка.

Метелик полетів, і її маленький човен помчав швидше.

Раптом великий хрущ підхопив Дюймовочку й поніс на дерево.

Він посадив її на зелений листок.

— Яка дивна істота! — сказав хрущ.

Злетілися його знайомі.

— У неї тільки дві ніжки!

— І немає вусиків!

— Яка тонка талія!

Спершу хрущеві Дюймовочка дуже подобалася, але коли інші почали кепкувати з її зовнішності, він засумнівався.

— Мабуть, ти й справді не така вже гарна, — сказав він.

Дюймовочка здивувалася.

Щойно він називав її прекрасною, а тепер повторював чужі слова.

— Тоді відпусти мене, — сказала вона.

Хрущ відніс її на ромашку й полетів.

Дюймовочка залишилася сама серед поля.

Усе літо вона жила між квітами. Пила росу з листочків, їла пилок і спала під великим лопухом.

Але літо минуло.

Листя пожовкло, квіти зів’яли. Прийшов холодний вітер.

Дюймовочка загорнулася в сухий листок, та все одно мерзла.

Одного дня вона побачила маленькі дверцята в землі.

Там жила польова миша.

— Хто стукає? — запитала миша.

— Це я. Можна мені хоч трохи зігрітися?

Миша побачила маленьку змерзлу гостю й одразу впустила її.

— Заходь. У мене є зерно, тепла кімната й суха постіль.

Дюймовочка була дуже вдячна. Вона допомагала прибирати, розповідала казки й співала.

Польова миша до неї прив’язалася.

— Залишайся в мене на всю зиму.

Неподалік жив кріт. Він був заможний, мав довгі підземні коридори й великі комори. Сонячного світла він не любив і вважав квіти непрактичними.

Одного дня кріт прийшов у гості.

Дюймовочка заспівала.

Кріт завмер.

— Який чудовий голос.

Відтоді він навідувався часто.

Якось кріт запропонував показати Дюймовочці свій тунель.

— Я проклав його до самого поля. Там значно зручніше, ніж ходити поверхнею.

У тунелі було темно. Посеред проходу лежала ластівка.

— Бідна пташка, — сказала Дюймовочка.

— Нічого корисного від цих птахів, — відповів кріт. — Усе літо тільки літають і співають, а коли приходить холод, не знають, що робити.

Дюймовочка нічого не відповіла.

Увечері вона повернулася до ластівки. Торкнулася її грудей і раптом відчула слабке биття серця.

— Вона жива!

Дюймовочка накрила пташку сухими листочками й принесла їй води.

Кілька днів вона таємно доглядала ластівку.

Одного вечора та розплющила очі.

— Де я?

— У підземному тунелі. Ти дуже змерзла.

Ластівка згадала, як летіла на південь, відстала від зграї й упала.

— Ти врятувала мене, маленька дівчинко.

Усю зиму ластівка залишалася в теплому сховку. Дюймовочка приносила їй крихти й воду.

Навесні пташка зміцніла.

— Я лечу до сонця, — сказала вона. — Сідай мені на спину. Полетимо разом.

Дюймовочка дуже хотіла погодитися. Але подумала про польову мишу, яка дала їй дім у найхолодніший час.

— Не можу піти, не попрощавшись. Вона хвилюватиметься.

Ластівка кивнула.

— Тоді прощавай. Якщо доля захоче, ми ще побачимося.

І полетіла.

А в домі польової миші тим часом з’явився новий план.

— Кріт хоче, щоб ти стала його дружиною, — радісно повідомила миша. — У нього чудові комори, просторі ходи й жодного протягу. Тобі дуже пощастило.

Дюймовочка мовчала.

Кріт не був злим. Але він не любив сонця, не розумів птахів і хотів жити під землею все життя.

— Я не хочу виходити за нього, — нарешті сказала вона.

— Не говори дурниць, — відповіла миша. — Що може бути краще теплого підземного дому?

Дюймовочка знала: для миші це й справді було найкраще місце на світі.

Але не для неї.

Минало літо. Миша й кріт готувалися до весілля, ніби рішення вже прийнято.

Дюймовочка щодня виходила до колосків і дивилася на небо.

— Сонечко, — шепотіла вона, — можливо, скоро я більше тебе не побачу.

Настала осінь.

І саме тоді над полем почувся знайомий крик.

— Дюймовочко!

Ластівка опустилася поруч.

— Я відлітаю в теплі краї. Хочеш зі мною?

Цього разу Дюймовочка не вагалася.

— Так.

Вона попрощалася з польовою мишею й подякувала їй за зимовий прихисток.

— Ти врятувала мене від холоду, і я завжди це пам’ятатиму. Але я не можу прожити чуже життя лише тому, що воно здається комусь зручним.

Дюймовочка сіла ластівці на спину, міцно тримаючись за пір’їнку.

Вони полетіли над полями, лісами й горами. Унизу блищали річки, хмари пропливали зовсім поруч.

Нарешті вони дісталися теплої країни, де росли виноград, лимони й величезні квіти.

Ластівка підлетіла до білого палацу. На його старій колоні було її гніздо.

— Обери собі квітку, — сказала вона. — Тут тобі буде добре.

Дюймовочка підійшла до великої білої квітки.

У її середині сидів маленький юнак із золотою короною. За спиною в нього були прозорі крила.

Він був не більший за Дюймовочку.

— Ласкаво просимо, — сказав він. — Я король квіткових ельфів.

З інших квітів вилетіли маленькі чоловічки й дівчатка. Вони сміялися, танцювали й зовсім не дивувалися її зросту.

Уперше Дюймовочці не треба було пояснювати, чому вона така маленька.

Король подарував їй пару легких крилець.

— Тепер ти можеш літати з квітки на квітку, якщо захочеш.

Він не казав, де вона повинна жити. Не вирішував, за кого їй виходити заміж. Просто показав їй новий світ.

Згодом вони стали добрими друзями, а коли обоє зрозуміли, що хочуть бути разом, вирішили одружитися.

Квіткові мешканці сказали:

— Ім’я Дюймовочка миле, але тепер ти можеш обрати нове, якщо хочеш.

Вона подумала.

— Нехай мене звуть Майя.

Ластівка сиділа у своєму гнізді й дивилася, як маленька дівчина з крилами кружляє над квітами.

Восени пташка полетіла назад на північ.

Вона знайшла старий будиночок, де колись із квітки народилася крихітна дівчинка, й заспівала біля вікна.

А жінка, яка давно сумувала за зниклою Дюймовочкою, почула в пісні дивну радість.

Їй здалося, ніби ластівка розповідає:

— Твоя маленька дівчинка жива. Вона знайшла місце, де може бути собою.

І це була правда.

— Твоя маленька дівчинка жива. Вона знайшла місце, де може бути собою.