Дівчина-гусівниця

Дівчина-гусівниця

Робоча українська назва: Дівчина-гусівниця

У далекому королівстві жила королева з єдиною донькою. Принцеса вже була доросла, і настав час вирушати до сусідньої країни, де на неї чекав молодий принц. Колись їхні родини домовилися, що вони познайомляться ближче й, якщо обоє захочуть, згодом відсвяткують весілля.

Перед дорогою королева довго обіймала доньку.

— Пам’ятай, — сказала вона, — корона не робить людину сильнішою. Справжня сила в тому, щоб не втратити себе, навіть коли страшно.

На прощання добра чарівниця, давня подруга королеви, дала принцесі маленький локон волосся, перев’язаний срібною ниткою.

— Це не зброя і не ключ від усіх дверей, — сказала вона. — Але поки ти бережеш його, він нагадає тобі, хто ти є.

Принцеса поклала локон біля серця.

У дорогу вона вирушила разом зі служницею. Кожна мала свого коня. Принцеса їхала на Фаладі — розумному білому коні, подарованому чарівницею. Фалада вмів говорити, але робив це лише тоді, коли мав сказати щось справді важливе.

Перші дні минули спокійно. Та одного полудня стало дуже спекотно. Побачивши струмок, принцеса сказала:

— Будь ласка, подай мені чашу. Я нап’юся й ми рушимо далі.

Служниця раптом відповіла зовсім не так, як раніше:

— Якщо хочеш пити, зійди сама. Я більше не збираюся тобі прислуговувати.

Принцеса здивувалася, але сперечатися посеред дороги не стала. Вона зійшла з коня й напилася зі струмка.

Срібний локон тихо прошепотів:

— Якби королева бачила це, вона б знала: доньці зараз потрібна сміливість.

Принцеса випросталася й поїхала далі.

Через кілька годин вони дісталися широкої річки. Спека стала ще сильнішою. Принцеса знову нахилилася до води, і цього разу чарівний локон вислизнув з-під коміра. Течія підхопила його й понесла геть.

Служниця все бачила.

І відразу змінилася.

— Тепер міняємося місцями, — сказала вона. — Я поїду на Фаладі й одягну твій дорожній плащ. А ти візьмеш мого коня.

— Чому я маю це робити?

— Бо якщо ти відмовишся, я скажу в палаці, що ти самозванка, яка напала на справжню принцесу. У мене твої речі, я знаю всі імена й усі подробиці подорожі. Кому повірять?

Принцесі стало страшно. Вони були далеко від дому, без охорони й знайомих. Вона вирішила не наражатися на небезпеку й дочекатися нагоди розповісти правду.

Так служниця одягла королівський плащ і сіла на Фаладу, а справжня принцеса поїхала слідом у простому вбранні.

Коли вони прибули до палацу, молодий принц вийшов зустрічати гостей. Служниця трималася впевнено, назвала себе принцесою і швидко опинилася в почесних покоях.

А справжню принцесу залишили у дворі.

Старий король, батько молодого принца, випадково побачив її з вікна. Його здивувало, як спокійно й гідно тримається дівчина, яку назвали звичайною служницею.

— Хто вона? — запитав він у гості.

— Просто супутниця, — відповіла та. — Дайте їй якусь роботу.

У королівстві був хлопець на ім’я Курдкен, який пас гусей. Так принцесу відправили допомагати йому.

Служниця тим часом боялася лише одного: Фалада знав правду.

— Цей кінь став норовливим у дорозі, — сказала вона. — Відведіть його подалі від палацу.

Фаладу не скривдили. Його перевели до тихої стайні за старою міською брамою, де доглядав добрий конюх.

Щоранку принцеса з Курдкеном проводили гусей через ту браму. І щоранку вона тихо кликала:

— Фаладо, Фаладо, чи пам’ятаєш ти мене?

І з відчиненого віконця стайні долинав знайомий голос:

— Пам’ятаю. І правда теж пам’ятає.

Курдкен не міг збагнути, як кінь розмовляє, але ще більше його дивувала сама дівчина.

На зеленому лузі вона сідала біля гусей і розпускала довге сріблясте волосся, щоб розчесати його після дороги. Курдкенові дуже хотілося торкнутися блискучих пасом.

— Дай мені одну волосинку! — просив він.

— Ні, Курдкене. Не можна брати чуже без дозволу.

Та хлопець уперто простягав руку.

Тоді дівчина промовляла:

— Вітре, вітре, прилітай,

Курдкенів капелюх підхопляй!

Поки він його шукає,

Хай моє волосся спочиває.

Налітав пустотливий вітер, зривав із Курдкена капелюх і котив його через траву. Хлопець біг навздогін, а коли повертався, дівчина вже заплітала косу.

Так повторилося кілька разів. Нарешті Курдкен поскаржився старому королю:

— Ваша величносте, я не можу її зрозуміти. Вона говорить із конем, а вітер слухається її краще, ніж мене!

Старий король не розсміявся. Наступного ранку він непомітно прийшов до брами й почув розмову дівчини з Фаладою. Потім пішов за ними до лугу й побачив, як здійнявся вітер.

Увечері він покликав дівчину.

— Хто ти насправді?

Принцеса зблідла.

— Я дала слово не розповідати про те, що сталося в дорозі. Мені погрожували, і я боюся, що мої слова знову обернуть проти мене.

Король помовчав, а тоді сказав:

— Добре. Не кажи мені нічого, чого не хочеш казати. Але ти можеш розповісти свою історію в порожній кімнаті, де ніхто не ставитиме запитань. І сама вирішиш, що робити далі.

Дівчині дали маленьку тиху кімнату. Вона сіла біля холодної печі й нарешті виплакала все, що тримала в собі: про річку, загублений оберіг, підміну, страх і Фаладу.

Старий король не підслуховував біля дверей. Але принцеса після довгої розмови із собою сама попросила його зайти.

— Тепер я готова сказати правду вголос.

Король вислухав її від початку до кінця. Потім запросив Фаладу. Чарівний кінь підтвердив кожне слово.

Молодий принц був приголомшений.

— Я весь цей час розмовляв не з тією людиною, яку чекав, — сказав він. — Чому ніхто не перевірив правду раніше?

— Бо ошатний плащ інколи переконує людей швидше, ніж чесне обличчя, — відповів батько.

Служницю покликали до зали. Перед нею не влаштовували пастки й не вигадували жорстокого покарання. Їй просто показали Фаладу й попросили розповісти, що сталося.

Спершу вона заперечувала. Потім замовкла. Нарешті визнала обман.

— Я хотіла пожити життям, яке мені ніколи не належало, — сказала вона. — І вирішила, що маю право забрати його в іншої.

— Хотіти іншого життя не соромно, — відповіла принцеса. — Але не можна будувати його на чужому страху.

Служницю усунули від двору. Вона мала повернути все, що взяла, і певний час працювати там, де могла чесно заробити собі новий початок. Їй не мстилися, але й не дозволили вдавати, що нічого не сталося.

Принцеса більше не була гусівницею. Та вона ще кілька днів сама ходила на луг попрощатися з гусьми й Курдкеном.

— То ти справді принцеса? — не міг повірити хлопець.

— Справді.

— А вітер і далі мене слухатиметься?

— Якщо знову тягнутимешся до чужого волосся без дозволу, думаю, він не відмовить собі в розвазі.

Курдкен засміявся й міцніше притиснув капелюх.

Фалада повернувся до палацової стайні й отримував найсолодші яблука.

А принц і принцеса не поспішали з весіллям. Вони багато гуляли, говорили й знайомилися по-справжньому — уже без чужих плащів, ролей та домовленостей.

Згодом вони самі вирішили одружитися.

І коли в королівстві переповідали цю історію, старий король завжди додавав:

— Не дивуйтеся, що кінь умів говорити. У цій казці найдивніше інше: скільки часу людям знадобилося, щоб нарешті почути правду.

— Не дивуйтеся, що кінь умів говорити. У цій казці найдивніше інше: скільки часу людям знадобилося, щоб нарешті почути правду.