Дівчина у скрині

Дівчина у скрині

Точне першоджерело зі spreadsheet: The Laughing Prince: Jugoslav Folk and Fairy Tales — Parker Fillmore (1921), Project Gutenberg #19713, https://www.gutenberg.org/ebooks/19713

Жила колись на краю невеликого міста бідна жінка з трьома доньками. Дівчата були працьовиті, дружні й звикли ділити між собою все: хліб, хатню роботу, стрічки для волосся і навіть секрети.

Одного дня до їхньої оселі прийшов незнайомець. Він був чемний, гарно вдягнений і говорив так солодко, що кожне його слово здавалося відполірованим.

— Я живу далеко звідси, — сказав він матері. — Маю дім і господарство. Хотів би одружитися з вашою старшою донькою. Посагу не треба. Нехай бере тільки те, що їй дороге.

Мати вагалася. Та незнайомець здавався поважним, і старша донька зрештою погодилася поїхати подивитися його дім.

Вони йшли довго. Під вечір дорога звернула в глухий ліс, а потім зникла між камінням. Незнайомець відсунув зарослу плющем брилу, і за нею відкрився підземний хід.

— Ми майже прийшли, — сказав він.

Та щойно вони опинилися в печері, його чемність зникла.

Виявилося, що це був нічний чаклун, який умів змінювати подобу. Він замкнув дівчину в кімнаті й наказав пити гіркий чарівний напій.

— Ні, — твердо сказала вона. — Я не питиму того, чого не знаю.

Чаклун розсердився й зачинив її ще на один замок.

За кілька днів він повернувся до матері.

— Ваша старша донька захворіла, — збрехав він. — Вона просить, щоб до неї приїхала сестра.

Так у печері опинилася й середня донька. Вона теж відмовилася пити дивний напій, і чаклун замкнув її в сусідній кімнаті.

Утретє він прийшов по наймолодшу.

Та ця дівчина ще в дорозі помітила дещо дивне. На рукаві незнайомця висіла нитка з сестриної синьої хустки. А коли вони ввійшли до підземелля, з-за одних дверей вона почула тихе постукування.

Тук-тук. Пауза. Тук-тук-тук.

Так сестри змалку кликали одна одну через стіну.

«Вони тут», — зрозуміла дівчина.

Вона не показала страху.

— Я втомилася з дороги, — сказала чаклунові. — Дозволь відпочити.

Коли він пішов, дівчина почала оглядати печеру. На поясі в чаклуна вона раніше помітила в’язку ключів, але один маленький ключ лежав під лавою. Мабуть, випав.

Дівчина спробувала його в одному замку, в другому, в третьому. Нарешті двері відчинилися.

За ними була старша сестра.

— Тихо! — прошепотіла наймолодша. — Де середня?

Невдовзі всі троє були разом.

За забороненими дверима вони знайшли кілька підземних ходів. Один вів угору, до лісу.

— Ви йдіть удвох, — сказала наймолодша. — Тримайтеся правої стіни. Я піду іншим проходом і залишу сліди, щоб чаклун погнався за мною.

— Ні! — запротестували сестри.

— Так у нас більше шансів. А біля першого села просіть людей повернутися сюди по мене.

Вона взяла з полиці жменю блискучих камінців і побігла лівим тунелем, час від часу кидаючи камінець на землю.

Коли чаклун повернувся й побачив відчинені двері, він помчав за блискучим слідом. Саме на це дівчина й розраховувала.

Тунель мав багато розгалужень. У потрібному місці вона кинула одразу кілька камінців у різні боки, а сама прослизнула у вузьку щілину й вибралася назовні далеко від печери.

Та ліс був великий, а до села вона не дісталася до темряви.

— Мені потрібне місце, де можна безпечно переночувати, — прошепотіла вона.

За кущами щось блиснуло. Там стояла міцна дерев’яна скриня з гладкою кришкою. Усередині був маленький засув, який легко замикався зсередини.

Дівчина влаштувалася в скрині й заснула.

Так вона прожила в лісі кілька днів: удень збирала ягоди та горіхи, шукала дорогу, а на ніч ховалася у своїй дивній хатинці.

Одного ранку через ліс проїжджав королівський син. Він помітив дівчину біля кущів, але вона, почувши коней, злякалася й сховалася.

Люди принца знайшли лише скриню.

— Не ламайте її, — наказав принц. — Якщо це чиясь річ, ми не маємо права псувати. Відвезімо її до палацу й пошукаємо власника.

Скриню поставили в гостьовій кімнаті. Коли всі пішли, дівчина обережно визирнула. На столі стояла вечеря.

Вона була дуже голодна й з’їла трохи хліба, яблуко та миску юшки, а потім знову сховалася.

Наступного дня сталося те саме.

— Дивна річ, — сказав принц слузі. — Скриня замкнена, двері кімнати теж, а вечеря кудись зникає.

На третій вечір він залишився за ширмою й став чекати.

Кришка скрині піднялася. Дівчина вилізла, підійшла до столу й тільки простягнула руку до хліба, як почула голос:

— Не бійся. Я не підійду ближче, якщо ти не захочеш.

Вона різко обернулася.

— Це ви привезли скриню?

— Я. І тепер бачу, що разом із нею привіз гостю. Можеш залишитися тут стільки, скільки треба. Але скажи хоча б, чи потрібна тобі допомога.

Дівчина довго мовчала, а потім розповіла про сестер, печеру й чаклуна.

Принц не став розпитувати про зайве. Уже вранці королівські люди вирушили за її вказівками. Сестер знайшли в найближчому селі: вони таки дісталися туди й уже збирали людей для пошуків.

А печеру відшукали, замкнені кімнати відчинили й більше нікому не дозволили потрапити в пастку нічного чаклуна. Сам він, побачивши загін, утік у далекі гори й більше в тих краях не з’являвся.

Минув час. Дівчина залишилася при дворі, поки її мати й сестри оговтувалися після пригоди. Вона часто розмовляла з принцом, гуляла в саду й сміялася з того, що їхнє знайомство почалося з порожньої тарілки.

Згодом принц запитав:

— Чи погодилася б ти колись стати моєю дружиною? Не тому, що я принц. І не тому, що ти мені чимось зобов’язана. Просто тому, що мені добре поруч із тобою.

Дівчина усміхнулася.

— Мені теж. Але давай не поспішати.

Вони домовилися оголосити заручини лише через кілька місяців.

Не всі при дворі цьому зраділи. Старий управитель палацу давно мріяв, щоб принц одружився з його донькою. Він вирішив позбутися суперниці й найняв людину, яка мала таємно вивезти дівчину з палацу.

Уночі незнайомець загорнув її в широкий плащ і виніс через службові ворота. Та, опинившись за містом, він злякався того, на що погодився.

— Я не зроблю тобі нічого лихого, — сказав він. — Але повернути тебе до палацу боюся. Управитель помститься. Йди до тих вогнів. Там живуть люди.

Так дівчина опинилася біля маленької хатини, де мешкала самотня старенька. Побачивши втомлену подорожню, та впустила її без зайвих запитань.

— Живи скільки потрібно, — сказала бабуся. — Удвох чай пити веселіше.

Тим часом у палаці всі шукали зниклу наречену. Принц майже не спав і мало їв.

Старенька почула на базарі, що король обіцяв винагороду тому, хто приготує страву, яка хоч трохи поверне принцові апетит.

— Я знаю, що зробити, — сказала дівчина.

Вона приготувала просту квасолю з травами й поклала біля краю тарілки тоненький золотавий локон свого волосся.

Принц побачив його одразу.

Наступного дня знову прийшла страва від тієї самої бабусі. І знову маленький знак.

На третій день принц запитав стареньку:

— З вами хтось живе?

Бабуся не вміла добре брехати й відповіла:

— Є в мене одна дівчина. Дуже добра. І квасолю варить краще за мене.

Принц домовився прийти в неділю.

Коли дівчина почула про це, вона раптом злякалася.

— Я сховаюся. Якщо він справді мене шукає, нехай спершу покаже, що прийшов не просто за красивою загадкою.

Вона залізла у велику дерев’яну діжу для тіста, а бабуся накрила її полотном.

Принц прийшов, озирнувся й запитав:

— А де ваша помічниця?

— Вийшла.

— Тоді почекаю.

Він сів. Хвилина, друга, третя.

Раптом полотно на діжі ледь ворухнулося.

— У вас тісто сьогодні якесь дуже непосидюче, — сказав принц.

Бабуся почервоніла.

— Таке вже тісто… характерне.

З-під полотна почувся приглушений сміх.

Принц підійшов ближче.

— Я не буду піднімати полотно без дозволу. Але якщо під ним сидить та, кого я шукаю, нехай сама вирішить, чи хоче вийти.

Полотно піднялося.

— Хочу, — сказала дівчина.

Вона розповіла йому про нічне викрадення і про те, хто стояв за ним. Принц розсердився, але дівчина зупинила його:

— Не треба помсти. Нехай буде розслідування й справедливий суд.

Так і зробили. Найманець сам зізнався, а управителя позбавили посади й наказали залишити двір. Його доньку ніхто не карав: вона не брала участі в задумі батька.

Незабаром дівчина повернулася до матері й сестер, а вже потім, коли сама була готова, відсвяткувала весілля з принцом.

У палаці ще довго зберігали ту саму скриню. Але тепер вона стояла відчинена.

Бо дівчина, яка колись ховалася в ній від цілого світу, більше не потребувала схованки.

Вона знала: сміливість не завжди означає йти назустріч небезпеці. Іноді сміливість — це знайти вихід, попросити про допомогу, сказати правду й самій вирішити, кому відчинити двері.

Вона знала: сміливість не завжди означає йти назустріч небезпеці. Іноді сміливість — це знайти вихід, попросити про допомогу, сказати правду й самій вирішити, кому відчинити двері.