Дівчинка, яка весь час плакала

Дівчинка, яка весь час плакала

Робоча українська назва: Дівчинка, яка весь час плакала

Далеко на заході, біля Великої Води, стояло невелике поселення. За ним тягнувся ліс, а між деревами біг чистий струмок.

Поблизу струмка, у низенькому будиночку, жив самітний Совиний чоловік.

Він не любив гучних компаній. Удень ховався в затінку, а надвечір виходив до лісу. Дивився великими уважними очима, говорив мало й через це здавався людям дивним.

Коли хтось питав:

— Чого він увесь час мовчить?

Інший відповідав:

— Хто його знає. Може, слухає ліс.

Та поступово про нього почали вигадувати страшні історії. Особливо дорослі, коли хотіли швидко вгамувати дітей.

— Не вередуй, бо Совиний чоловік почує!

— Не плач так голосно, бо він прийде!

Такі слова вимовляли легко, майже не замислюючись.

У тому самому поселенні жила дівчинка. Її виховували прийомні батьки, які дуже любили її, але не завжди розуміли.

Дівчинка часто плакала.

Іноді через те, що хотіла річ, якої не могла отримати. Іноді через втому. Іноді через образу. А часом вона й сама не знала, чому сльози раптом наповнюють очі.

— Знову? — зітхали сусіди.

— Чого тобі бракує?

— У тебе ж усе є!

Від цих слів дівчинці не ставало легше. Навпаки, плакати хотілося ще більше.

Одного вечора майже всі мешканці пішли до берега Великої Води на спільну вечерю. Місяць світив яскраво, хвилі тихо шуміли, люди сміялися й розмовляли.

Дівчинка залишилася вдома. Перед тим вона посварилася з рідними й сказала:

— Нікуди не піду!

— Добре, — втомлено відповів старший у родині. — Сиди, якщо так хочеш.

А потім, не подумавши, додав:

— От якби Совиний чоловік почув цей плач, може, він навчив би нас усіх трохи тиші.

Слова полетіли у вечірнє повітря.

А в старих казках слова іноді мають довгі ноги.

Незабаром біля дверей почулося шурхотіння.

На порозі стояв Совиний чоловік із великим кошиком.

— Я почув, що мене кликали, — сказав він.

Дівчинка витерла очі.

— Я тебе не кликала.

— Але хтось у цьому домі назвав моє ім’я.

— Це дорослі сказали дурницю.

Совиний чоловік задумався.

— Дорослі теж іноді говорять дурниці, — погодився він. — Та раз я вже прийшов, ходімо до лісу. Там тихо.

— Я не хочу.

— Ти весь час плачеш. Може, тиша тобі допоможе.

Дівчинка похитала головою.

— Я сказала «не хочу».

Та Совиний чоловік був дуже звиклий до власної самоти й зовсім не звик слухати інших. Він вирішив, що знає краще.

— Я ненадовго, — сказав він і посадив її у великий кошик, щоб швидко донести стежкою до свого будиночка.

— Випусти мене! — закричала дівчинка.

Тут уже її плач був не вередуванням. Вона злякалася, і мала на це повне право.

Совиний чоловік ніс кошик дедалі глибше в ліс. Нарешті вони прийшли до його дому біля струмка.

— Тут ти заспокоїшся, — сказав він.

— Я заспокоюся тільки тоді, коли повернуся додому.

Але Совиний чоловік не розумів. Він думав, що якщо дати дівчинці ягоди, теплу ковдру й місце біля вогню, вона обов’язково захоче залишитися.

Минув день.

Потім другий.

Дівчинка перестала кричати не тому, що їй сподобалося в лісі. Вона просто зрозуміла: треба думати.

Вона почала уважно спостерігати за Совиним чоловіком.

Він любив усе незвичайне. Якщо бачив блискучу мушлю, довго розглядав її. Якщо знаходив дивний камінець, клав на полицю. А ще дуже цікавився тим, як люди прикрашають волосся й обличчя.

Одного дня дівчинка знайшла трохи пахучої олії й змастила нею волосся. Воно заблищало біля вогню.

Совиний чоловік одразу помітив.

— Що ти зробила?

— Доглянула за волоссям, — відповіла вона.

— І я хочу, щоб моє блищало.

Дівчинка ледь не усміхнулася.

— Тоді принеси смоли з дерева. Тільки м’якої.

Совиний чоловік пішов і приніс цілу мисочку духмяної смоли.

Дівчинка трохи підігріла її, щоб стала липкою.

— Заплющ очі, — сказала вона. — І не відкривай, поки я не скажу.

Совиний чоловік слухняно заплющив очі.

Дівчинка обережно нанесла смолу на його волосся так густо, що пасма злиплися.

— Сиди спокійно. Нехай підсохне.

А сама тихенько вийшла за двері.

Спершу пішла.

Потім побігла.

Ще швидше.

Через папороть, між соснами, через вузький струмок, просто до Великої Води.

Коли Совиний чоловік зрозумів, що сталося, він довго віддирав липку смолу від волосся.

— Гей! — кликав він. — Де ти?

Його голос лунав між деревами:

— У-у-у! У-у-у!

Люди чули його далеко вночі.

Дівчинка тим часом дісталася додому. Прийомна мама міцно обійняла її.

— Ми так тебе шукали!

Старший у родині опустив голову.

— Я сказав необережні слова. Не мав права жартувати тим, що тебе хтось забере.

Дівчинка мовчала.

Потім сказала:

— Коли я плачу, не завжди треба змушувати мене замовкнути. Іноді краще запитати, що сталося.

— Справедливо, — відповів він.

Невдовзі біля будинку з’явився Совиний чоловік.

Він був сердитий і розгублений.

— Вона втекла від мене!

— Бо вона просила відпустити її, — відповіла прийомна мама. — А ти не почув.

— Я хотів, щоб їй стало краще.

— Хотіти добра недостатньо, якщо не слухаєш того, кому допомагаєш.

Совиний чоловік довго стояв мовчки.

У цей час повернувся старий знавець чарів, який жив у родині. Він оглянув подерті гілки, сліди на стежці, дівчинку, Совиного чоловіка й сказав:

— Сьогодні всі тут мають дещо зрозуміти.

Він звернувся до Совиного чоловіка:

— Ти любиш ніч, ліс і самоту. Там твоє місце. Але ніколи більше не вирішуй за іншу людину, де їй жити й чого вона має хотіти.

Потім повернувся до дівчинки:

— А ти маєш сильний голос. Не соромся його. Та вчися говорити словами, коли можеш: «мені сумно», «я злюся», «я боюся», «мені потрібна допомога».

І сталося диво.

Совиний чоловік відчув, як його руки стають крилами, а великі уважні очі бачать у темряві ще краще. Він перетворився на сову й злетів до лісу.

— У-у-у, — озвався він між деревами.

Не з помсти й не від люті. Просто так звучав його новий голос у нічному лісі.

Дівчинка теж відчула легкість у плечах. Її руки перетворилися на крила, і вона стала рибним яструбом, що кружляє над Великою Водою.

Її крик був гучний і пронизливий.

Та тепер ніхто не казав:

— Замовкни.

Люди дивилися в небо й говорили:

— Це голос птаха. Він щось означає.

Відтоді сова тримається лісу, а рибний яструб любить воду й відкрите небо.

Їхні голоси дуже різні.

Один звучить у темряві:

— У-у-у…

Інший лине над хвилями:

— Кі-і-і!

А старі люди, почувши їх, нагадують дітям і дорослим одну просту річ: голос не завжди треба зупиняти. Іноді його треба почути.

А старі люди, почувши їх, нагадують дітям і дорослим одну просту річ: голос не завжди треба зупиняти. Іноді його треба почути.