Добрі вчинки не пропадають

Добрі вчинки не пропадають

Примітка: м’яка дитяча адаптація. Історичні сцени полону, боргів і покарань переказано без жорстоких деталей; етнічні означення старого видання вилучено. Збережено головний мотив: щире добро повертається тоді, коли його найменше чекаєш.

Колись у приморському місті жив заможний купець. Він мав єдиного сина, якого дуже любив і мріяв колись передати йому свою справу.

Син виріс добрим і допитливим. Йому подобалося стояти в гавані й дивитися, як кораблі приходять із далеких країн. На палубах пахло спеціями, деревом і морською сіллю, матроси розповідали про острови, великі ріки та міста, де ніколи не буває снігу.

Одного дня юнак сказав батькові:

— Дозволь мені самому вирушити в торгову подорож. Я хочу навчитися вести справи не лише з книжок.

Купець подумав і погодився. Він спорядив добрий корабель, завантажив його товарами й напучував сина:

— Торгуй чесно, не поспішай і бережи те, що маєш.

— Постараюся, тату, — відповів юнак.

Корабель вийшов у море.

За кілька днів вони зустріли інше судно. На ньому було багато людей, яких силоміць везли далеко від дому. Юнак побачив їхні стомлені обличчя й запитав капітана того корабля:

— Чи можна їх звільнити?

— Можна, якщо ти заплатиш викуп за всіх, — відповів той.

Сума була величезна. Юнак перерахував гроші й зрозумів: не вистачить навіть усієї виручки від товарів.

Він довго мовчав, а потім сказав:

— Тоді віддам вантаж і сам корабель. Люди важливіші.

Матроси здивувалися. Та юнак не відступив.

Незабаром усі полонені були вільні. Кожен міг іти своєю дорогою. Серед них була молода дівчина зі старшою супутницею. Вони не захотіли залишати свого рятівника самого й попросили дозволу подорожувати разом із ним до безпечного міста.

Так юнак повернувся додому майже без майна, зате з чистим серцем.

Батько, почувши, що сталося, спочатку дуже розгнівався.

— Я дав тобі корабель і товари, а ти повернувся ні з чим!

— Не зовсім ні з чим, — тихо відповів син. — Я повернув свободу людям.

Купець ще довго бурчав, але згодом побачив, що син не шкодує про свій учинок. До того ж дівчина, яку він урятував, виявилася розумною й доброю. Юнак і дівчина покохали одне одного й невдовзі одружилися.

Минув час. Батько заспокоївся і знову дозволив синові вирушити в море.

— Цього разу, — сказав він, — хоча б поверни корабель.

Юнак усміхнувся:

— Я дуже постараюся.

Друга подорож почалася вдало. Але в одному портовому місті юнак дізнався, що кілька бідних родин потрапили у велику скруту через старі борги й податки. Їх не випускали з міста, доки вони не заплатять.

Юнак пішов до міських старійшин.

— Скільки потрібно, щоб усі ці люди могли повернутися додому?

Йому назвали суму.

Вона знову виявилася більшою за все, що він мав.

Юнак подивився на свій корабель, зітхнув і сказав:

— Беріть вантаж. Якщо не вистачить, продайте й судно.

Так він вдруге повернувся додому без прибутку.

Батько схопився за голову.

— Сину! Ти, мабуть, єдиний купець на світі, який щоразу продає корабель не заради торгівлі!

Юнак засміявся:

— Зате я знаю багато людей, які сьогодні сплять удома зі своїми дітьми.

Цього разу батько сердився недовго. Десь у глибині душі він уже починав пишатися сином, хоча не дуже любив у цьому зізнаватися.

Через кілька років він спорядив для нього третій корабель, ще більший і міцніший.

На носі корабля майстер намалював портрет молодої дружини юнака, а на кормі — портрет її старшої супутниці. То була згадка про першу дивовижну подорож.

Новий корабель вирушив далеко за море й одного дня увійшов у гавань великого королівства.

Коли місцевий король побачив намальовані обличчя, він зблід.

— Звідки ці портрети?

Юнак розповів історію свого першого плавання.

Король слухав, не перебиваючи. А потім зі сльозами на очах сказав:

— Дівчина на носі корабля — моя донька. Вона зникла багато років тому під час подорожі. Ми вже майже втратили надію її знайти.

Юнак не міг повірити почутому.

— Ваша донька жива. Вона моя дружина.

Король наказав приготувати подарунки й попросив:

— Повертайся додому. Привези її до мене. І привези своїх батьків. Для вас усіх тут буде місце.

Разом із юнаком король відправив одного зі своїх високих придворних, щоб той допоміг у дорозі. Колись цей чоловік сподівався сам одружитися з принцесою. Дізнавшись, що вона щаслива з іншим, він дозволив заздрості оселитися у своєму серці.

Однієї ночі, коли корабель проходив повз скелястий острівець, придворний обманом залишив юнака на березі й наказав кораблю плисти далі.

Юнак прокинувся сам серед моря. Навколо шуміли хвилі, над головою кружляли чайки.

— Невже після всього я так і залишуся тут? — подумав він.

Та наступного ранку неподалік з’явився маленький рибальський човен.

Старий рибалка почув його крики й підплив до скелі.

— Забирайся до човна, — сказав він. — Я відвезу тебе на берег.

Юнак подякував.

— Чим я можу тобі віддячити?

Старий пожартував:

— Якщо колись станеш дуже багатим, віддай мені половину того, що матимеш.

— Домовились, — серйозно відповів юнак. — Я не забуду.

Вони навіть записали обіцянку на клаптику паперу, бо старому сподобалася урочистість моменту.

Тим часом придворний повернувся до королівства й вигадав історію про те, що юнак нібито загинув у морі.

Але дружина не повірила.

— Я відчуваю, що він живий, — повторювала вона.

Минуло кілька тижнів. Юнак дістався столиці в старому дорожньому одязі. Біля палацу його не впізнали й не пропустили всередину. Тоді він передав служниці маленький перстень, який дружина подарувала йому в день весілля.

Щойно принцеса побачила перстень, вона вигукнула:

— Це він! Він повернувся!

Юнака негайно привели до палацу. Він розповів правду про острів і рибалку.

Король розгнівався на заздрісного придворного, але юнак попросив:

— Не карайте його жорстоко. Нехай залишить двір і навчиться жити чесніше.

Так і зробили.

Незабаром старий король передав частину своїх обов’язків доньці та її чоловікові, а згодом вони стали мудрими правителями. Юнак пам’ятав, як сам колись бачив несправедливість, тому особливо дбав про тих, кому було важко.

Одного дня до палацу прийшов старий рибалка.

— Пам’ятаєш нашу угоду? — запитав він і показав пожовклий клаптик паперу.

— Звісно, — відповів молодий король. — Я обіцяв половину всього, що матиму.

Придворні завмерли. Вони чекали, що король спробує відмовитися від дивної обіцянки.

Але він покликав скарбника.

— Починаймо ділити.

— І золото? — перепитав скарбник.

— Половину.

— І землі?

— Половину.

— І коней, кораблі та сади?

— Усе, що справді належить мені й чим я маю право поділитися.

Старий рибалка дивився на нього й усміхався дедалі ширше.

Нарешті він підняв руку.

— Досить.

— Але ми ще не закінчили, — здивувався король.

— Я нічого не хочу забирати, — сказав старий. — Мені треба було лише дізнатися, чи залишився ти тією самою людиною, яка колись віддала корабель заради незнайомців.

І раптом усім здалося, ніби навколо нього стало трохи світліше.

— Добрі вчинки не зникають, — промовив він. — Вони мандрують світом довше за кораблі. І одного дня повертаються до того, хто їх зробив.

Сказавши це, старий попрощався й пішов до моря. Чи був він звичайним рибалкою, добрим чарівником або посланцем долі, ніхто так і не дізнався.

А молодий король ще довго згадував його слова.

Відтоді в тому королівстві казали: якщо зробив добро й ніхто тобі не подякував, не сумуй. Добро не загубилося. Воно просто ще в дорозі.

Відтоді в тому королівстві казали: якщо зробив добро й ніхто тобі не подякував, не сумуй. Добро не загубилося. Воно просто ще в дорозі.