Добрий вчинок

Добрий вчинок

Робоча українська назва: Добрий вчинок

Одного ранку хлопець на ім’я Андрес узяв кілька монет і вирушив на ринок по рис. Мама чекала його вдома, тож він ішов швидко й думав лише про те, як би не затриматися.

Та біля дороги Андрес побачив чоловіка, який стояв над маленькою змійкою. Змійка скрутилася в траві й не нападала, але чоловік уже замахнувся довгим ножем.

— Зачекайте! — вигукнув Андрес. — Вона вас вкусила?

— Ні, — відповів чоловік. — Але може вкусити когось іншого.

Андрес уважно подивився на змійку. Вона намагалася лише сховатися між листям.

— Тоді відпустіть її, будь ласка. Вона ж нічого не зробила.

Чоловік похитав головою.

— А тобі що до неї?

Андрес стиснув у долоні монети, за які мав купити рис. Йому було шкода повертатися додому без покупки, але ще більше було шкода маленької істоти.

— Візьміть мої гроші й просто дайте їй відповзти.

Чоловік здивувався, проте гроші взяв і пішов своєю дорогою.

Андрес присів біля трави.

— Тепер усе гаразд. Повзи додому.

І тут змійка підвела голову й тихо промовила:

— Ти витратив останні гроші, щоб урятувати мене. Я цього не забуду. Ходімо зі мною. Мій старійшина захоче тобі віддячити.

Андрес аж завмер.

— Ти… говориш?

— Сьогодні в тебе незвичайний день, — відповіла змійка. — Тож не дивуйся завчасно.

Вона поповзла стежкою, а Андрес, трохи вагаючись, пішов слідом. За пагорбом вони дісталися прохолодної печери. Усередині було тихо, лише вода десь крапала зі скелі: кап… кап… кап…

У глибині печери лежав великий змій-старійшина. Коли він побачив хлопця, то насторожився.

— Хто цей чужинець?

Маленька змійка виповзла вперед.

— Це мій рятівник. Він заступився за мене, хоча нічого не мав із цього отримати.

Старійшина довго дивився на Андреса, а тоді спитав:

— Якої винагороди ти хочеш?

Хлопець згадав слова своєї нової знайомої.

— Якщо можна, дайте мені червону тканину.

Старійшина здивувався, але невдовзі виніс із темної ніші складений червоний клапоть.

— Це не звичайна тканина. Розгорни її й чемно попроси про їжу, коли справді матимеш потребу. Вона накриє для тебе стіл. Та пам’ятай: чарівні речі легко псують того, хто думає тільки про себе.

Андрес подякував і рушив додому.

До полудня він дуже зголоднів. Сів під деревом, розстелив червону тканину й несміливо сказав:

— Якщо можеш, дай мені трохи рису й чогось до нього.

Тканина ледь ворухнулася. І раптом на ній з’явилися мисочка запашного рису, овочі, фрукти й прохолодна вода.

— Оце так! — прошепотів Андрес.

Він поїв, але не став просити більше, ніж міг з’їсти.

Дорога додому була довга. Надвечір Андрес побачив невелику хатину й попросив дозволу перепочити. Там жила літня жінка. Вона привітно впустила його.

— У мене майже нічого немає до вечері, — сказала господиня.

— Тоді повечеряймо разом, — усміхнувся Андрес.

Він розгорнув червону тканину, і незабаром стіл наповнився їжею. Андрес не приховував дива й щедро поділився з господинею.

Жінка так захопилася тканиною, що запропонувала:

— Обміняй її на два мої чарівні камені. Вони вміють швидко котитися туди, куди їм накажуть, знаходити загублені речі й зупиняти тих, хто чинить несправедливо.

Андрес подумав, що така допомога теж може бути корисною, і погодився.

Та вже за годину він зрозумів, що поспішив. Шлях був ще довгий, грошей на їжу не лишилося, а червона тканина залишилася в старої жінки.

— Камінці, — сказав він, — поверніться до господині й попросіть віддати тканину назад. Скажіть, що я шкодую про обмін і готовий повернути вас.

Два камінці покотилися дорогою: торох-торох, торох-торох.

Жінка спершу не хотіла розлучатися з чудесною тканиною.

— Ми домовилися! — сказала вона.

Та камінці стали перед дверима й не давали їй винести тканину з хати. Один тихо промовив:

— Обмін був поспішним. Хлопець не хоче тебе обманути. Він повертає нас і просить лише своє назад.

Жінка помовчала, зітхнула й погодилася.

— Гаразд. Нехай буде чесно.

Камінці загорнули тканину й покотилися до Андреса. А за кілька хвилин повернулися до своєї колишньої господині, як і було обіцяно.

Далі Андрес зупинився в іншій хатині. Там жила старенька, яка дала йому води й місце перепочити. На подяку хлопець попросив червону тканину накрити вечерю для них обох.

— Я давно не їла так смачно, — сказала старенька. — За твою щедрість подарую тобі дві незвичайні тростини. Вони не кривдять людей, але чудово захищають дім: можуть зачинити двері, підставити засув, вибити з рук чужу річ або так загуркотіти по підлозі, що будь-який непроханий гість утече.

— Це корисніша магія, ніж та, що завдає болю, — сказав Андрес.

Коли він нарешті повернувся додому, мама вже дуже хвилювалася.

— Де ти був? І де рис?

— Мамо, я все поясню. Але спершу повечеряймо.

Він розгорнув червону тканину. За мить на столі з’явилася тепла їжа.

Поки вони їли, Андрес розповів про змійку, печеру, старійшину, чарівну тканину, камінці й тростини.

Мама слухала й тільки хитала головою.

— Виходить, ти повернувся без рису, зате з пригодою на цілу книгу.

Відтоді їм більше не доводилося боятися голоду. Але Андрес не просив у тканини золотих гір. Він замовляв стільки їжі, скільки було потрібно їм, а іноді пригощав сусідів, коли в когось траплявся неврожай чи важкий день.

Люди дивувалися, як швидко змінилося їхнє життя. Більшість раділа. Та один заможний сусід почав заздрити.

«Чому в них є диво, а в мене немає?» — сердився він.

Однієї ночі він послав кількох злодіїв викрасти червону тканину.

Собака Андреса загавкав. Хлопець прокинувся й почув кроки біля дверей.

— Тростини, допоможіть нам захистити дім, — тихо попросив він.

Дві тростини самі підскочили до дверей. Одна підперла засув, друга застукала по підлозі:

Тук! Тук! Тук!

Злодії спробували влізти через вікно, але тростини миттю зачинили віконниці. Тоді чарівні камені, які саме того дня гостювали в Андреса за дозволом старої жінки, покотилися подвір’ям і стали просто перед ногами нападників.

— Годі, — сказав один камінець. — Чуже не стане вашим тільки тому, що ви дуже його захотіли.

Злодії так розгубилися від голосів, тупоту й чарівного гуркоту, що кинули мотузки та мішки й побігли геть.

Наступного ранку Андрес знайшов біля воріт записку від сусіда: «Я вчинив погано. Більше такого не буде».

Андрес не став мститися. Він лише відповів:

«Добре, що ти це зрозумів. Якщо колись будеш голодний, постукай у двері вдень. Їжею ми поділимося. Але красти не можна».

Кажуть, після цього заможний сусід став трохи менше думати про чуже й трохи більше — про те, кому сам може допомогти.

А Андрес зберіг червону тканину на багато років. Найдивовижніше було навіть не те, що вона вміла накривати стіл. Найдивовижніше сталося того ранку біля дороги: хлопець віддав останні монети за маленьке життя, не сподіваючись отримати нічого у відповідь.

І саме з цього доброго вчинку почалося все інше.

І саме з цього доброго вчинку почалося все інше.