Дочка відьми

Дочка відьми

Колись у будинку на самому краю міста жила жінка, яку всі називали відьмою. Вона знала назви трав, уміла читати знаки вітру й могла так поглянути на свічку, що полум’я нахилялося до неї, наче слухало.

У відьми була донька Гіомар. На відміну від матері, Гіомар не любила наказувати людям і ніколи не застосовувала чари заради забави. Вона найбільше любила сад, де росли виноград, розмарин і маленькі білі троянди.

Саме там вона познайомилася з молодим принцом із сусіднього королівства. Він часто приїздив до міста без почту й дорогого одягу, бо хотів бачити, як живуть звичайні люди. Вони з Гіомар довго розмовляли біля садової стіни, а згодом зрозуміли, що хочуть бути разом.

Та мати Гіомар була проти.

— Принци легко обіцяють, — казала вона. — А потім повертаються до своїх палаців.

— Тоді дозволь йому довести, що він не боїться труднощів, — відповіла Гіомар.

Мати погодилася, але задумала такі випробування, які, на її думку, ніхто не виконає.

Одного вечора принц прийшов до будинку в простому плащі, наче мандрівник, і попросив дозволу переночувати.

Відьма довго дивилася на нього.

— Добре. Залишайся. Але вранці матимеш роботу.

Наступного дня вона дала йому великий глиняний горщик.

— До заходу сонця принеси мені повний горщик сухого пташиного посліду для садового добрива.

Принц розгубився. Де знайти стільки за один день?

Гіомар тихенько сказала:

— Не хвилюйся. Постав горщик біля старої міської стіни, де гніздяться ластівки. Увечері повернися.

Він зробив, як вона сказала. Коли сонце почало сідати, горщик був повний.

Мати примружилася.

— Гіомар допомогла тобі.

— Я виконав завдання, — спокійно відповів принц.

Тоді відьма сказала:

— Завтра посадиш виноградну лозу. До вечора принесеш мені кошик стиглого винограду з того самого саджанця.

Це здавалося ще неможливішим.

Але Гіомар знову допомогла.

— Посади лозу біля теплого каменю за садом і полий водою з маленького джерела.

Принц посадив тоненький пагінець. А ввечері побачив зелену лозу, на якій висіли важкі фіолетові грона.

Відьма прийняла кошик і зітхнула.

— Тепер я точно знаю, що моя донька на твоєму боці.

Тієї ночі Гіомар сказала принцові:

— Мати не зупиниться. Вона вигадуватиме нові випробування, доки ми не відмовимося одне від одного. Я не хочу більше сперечатися з нею чарами. Краще підемо звідси й самі вирішимо, як жити.

На світанку вони вирушили в дорогу.

Коли мати повернулася й зрозуміла, що доньки немає, вона послала за ними батька Гіомар.

Гіомар озирнулася й побачила його далеко на дорозі.

— Не хочу, щоб він нас силою повернув. Сховаймося.

Вона торкнулася землі, і принц перетворився на довгу польову дорогу, а сама Гіомар — на сивого подорожнього з мішком на плечі.

Батько підбіг і запитав:

— Добрий чоловіче, чи не бачили ви дівчину та юнака?

Сивий подорожній хитро відповів:

— Горіхи продаю, часник купую. Часник продаю, горіхи купую.

Батько нічого не зрозумів і повернувся додому.

Коли мати почула його розповідь, одразу здогадалася про чари.

— Повертайся! — сказала вона. — То й була Гіомар.

Він побіг знову.

Тепер Гіомар перетворила принца на маленьку каплицю при дорозі, а сама стала стареньким сторожем із дзвіночком.

— Чи не проходили тут двоє молодих людей? — спитав батько.

Сторож задзвонив:

— Дзень-дзелень, дзень-дзелень,

час до храму кожен день.

Скільки б батько не питав, сторож відповідав лише дзвіночком і римованою примовкою. Зрештою батько знову повернувся.

Тоді мати вирішила йти сама.

Гіомар побачила її здалеку й занепокоїлася.

— Мати знає мої хитрощі. Але спробуємо востаннє.

Принц став широкою рікою, а Гіомар — маленькою сріблястою рибкою.

Відьма підійшла до берега і відразу все зрозуміла.

— Гіомар, повернися додому.

Рибка тричі вдарила хвостиком по воді: ні.

Мати довго мовчала. Потім сказала:

— Я не можу змусити тебе повернутися. Але нехай принц перевірить власну пам’ять і вірність. Коли він увійде до свого палацу, перший щирий поцілунок близької людини змусить його забути твоє ім’я.

І пішла геть.

Коли чари зникли, Гіомар сказала:

— Будь уважний. У палаці всі зрадіють твоєму поверненню.

Принц пообіцяв, що не забуде.

Але дорога була довгою. У палаці він так втомився, що заснув просто в кріслі. Його молодша сестра побачила брата, якого давно не було вдома, обійняла й поцілувала в чоло.

Коли він прокинувся, Гіомар стояла перед ним.

— Хто ви? — чемно спитав принц.

Гіомар одразу зрозуміла: материні слова справдилися.

Вона не стала плакати перед усіма і не почала вимагати, щоб їй повірили. Оселилася в маленькому будинку навпроти палацу й вирішила повернути принцові спогади не силою, а знайомими образами.

Через кілька днів принц помітив у вікні незнайому дівчину. Щось у її погляді здавалося йому дивно знайомим.

Він прийшов до неї.

— Мені здається, ми зустрічалися раніше.

— Можливо, — сказала Гіомар. — Хочеш пройти однією дорогою?

Вона відчинила двері до сусідньої кімнати.

І раптом принц побачив довгу польову дорогу, а по ній ішов сивий подорожній із мішком.

— Горіхи продаю, часник купую… — почув він.

Принц завмер.

— Я вже чув це.

Вони відчинили другі двері. Там стояла маленька каплиця, а біля неї сторож дзвонив у дзвіночок.

— Дзень-дзелень, дзень-дзелень…

Принц притис долоню до скроні.

— Я пам’ятаю дорогу. І погоню.

За третіми дверима блищала широка ріка. У воді майнула срібляста рибка.

І тоді все повернулося: сад, виноград, випробування, втеча, обіцянка не забути.

— Гіомар! — вигукнув він. — Я справді тебе забув. Але не тому, що хотів.

— Я знаю, — відповіла вона. — Тепер важливо, що ти згадав сам.

Принц попросив пробачення, а Гіомар його прийняла.

Незабаром вони одружилися, але перед весіллям Гіомар надіслала матері листа.

«Я не тікаю від тебе назавжди. Я просто обираю власне життя. Якщо захочеш прийти без випробувань і проклять, наші двері будуть відчинені».

Минуло кілька місяців. Одного дня біля палацу зупинилася проста карета. З неї вийшла мати Гіомар. Без грому, без чарів, без наказів.

У руках вона тримала кошик винограду.

— Цього разу він виріс звичайним способом, — сказала вона.

Гіомар усміхнулася й обійняла матір.

А в палацовому саду посадили ту саму лозу, з якої почалися їхні випробування. Вона росла повільно, як і належить справжній лозі, зате щороку давала солодкі грона.

І всі пам’ятали: найміцніші речі не з’являються за одну ніч. Довіра, любов і примирення теж мають вирости.

І всі пам’ятали: найміцніші речі не з’являються за одну ніч. Довіра, любов і примирення теж мають вирости.