Доля

Доля

Робоча українська назва: Доля

Колись у гірському царстві жив могутній цар. У нього був один син — молодий принц, розумний, освічений і трохи впертий.

Коли принц подорослішав, цар почав думати про його майбутнє.

— Час тобі одружуватися, — сказав він одного дня. — Я знаю прекрасну принцесу з сусіднього царства. Вона добра, вихована, і наші родини давно товаришують.

Та син похитав головою.

— Батьку, не хочу обирати дружину тільки тому, що так зручно двом царствам. Я навіть не знаю, чи судилося мені бути з цією людиною.

Цар насупився.

— А хто ж, по-твоєму, знає, що тобі судилося?

Принц замислився.

Це запитання не давало йому спокою кілька днів.

Нарешті він прийшов до батька й сказав:

— Дозволь мені помандрувати. Я хочу зрозуміти, чого сам прагну і що називають долею. Дай мені три торби грошей на дорогу. Якщо не знайду відповіді, принаймні повернуся мудрішим.

Цар не дуже радів такому плану, але погодився.

Принц вирушив сам. Він переходив кам’янисті перевали, ночував у заїжджих дворах, говорив із пастухами, купцями й мандрівниками. Одні казали, що доля написана наперед. Інші — що людина щодня пише її власними вчинками.

Чим більше відповідей чув принц, тим менше був певен, що розуміє хоч одну.

Одного ранку на гірській стежці він зустрів незнайомця в простому дорожньому плащі.

— Куди йдеш, юначе? — запитав той.

— Шукаю свою долю.

Незнайомець усміхнувся.

— Дивна річ. Люди часто шукають її далеко, хоча вона тим часом іде їм назустріч.

Він показав на білий палац у долині.

— Там зберігають книги людських доль. Може, знайдеш те, що шукаєш.

Принц подякував і поспішив униз.

У палаці було тихо. В першій залі лежали тисячі маленьких сувоїв. На одних було написано: «дорога», на інших: «дім», «ремесло», «зустріч», «випробування».

Принц почав шукати своє ім’я.

— Не там, — почувся голос.

До нього підійшов старий хранитель.

— Те, що стосується царських родин, зберігається у внутрішній кімнаті.

Він провів принца до високої шафи, довго переглядав сувої й нарешті дістав один.

— Ось твій.

Принц розгорнув пергамент.

Там було написано лише кілька слів:

«Принц одружиться з дочкою бідного ткача, яка дев’ять років тяжко хворіла».

— Це помилка, — сказав принц.

— Може бути, — спокійно відповів хранитель. — А може, ти просто бачиш одне речення й думаєш, що вже знаєш усю історію.

Принц вийшов із палацу сердитий.

«Я сам обираю своє життя, — думав він. — Не якийсь клаптик паперу».

Він вирішив знайти того ткача й переконатися, що передбачення безглузде.

Кілька днів потому його застала ніч у густому лісі. Дорога зникла в тумані, і принц уже думав ночувати просто під деревом, коли побачив слабке світло.

То була маленька хатина.

На стукіт відчинив втомлений чоловік.

— Заходь, мандрівнику. У нас небагато, але дах і тепла юшка знайдуться.

Господар виявився ткачем. Він жив із дружиною та єдиною дочкою, яка вже багато років майже не вставала з ліжка.

Коли принц це почув, у нього похололи руки.

— Дев’ять років? — перепитав він.

— Дев’ять, — зітхнув ткач. — Лікарі в місті кажуть, що лікування можливе, але нам воно не по кишені. Я заробляю рівно стільки, щоб ми не голодували.

Уночі принц не міг заснути.

«Ось вона, — думав він. — Та сама родина. Якщо я залишуся тут, передбачення справдиться. Треба піти якнайдалі».

Та совість не дозволяла йому просто зникнути.

Перед світанком він поклав біля дверей усі три торби грошей і написав коротку записку:

«На лікування вашої дочки. Не шукайте того, хто це залишив».

Потім тихо осідлав коня й поїхав.

Він був задоволений своїм рішенням.

«Я допоміг їм, але тепер наші дороги розійдуться назавжди. Ось і все. Доля не може змусити мене до того, чого я не хочу».

Повернувшись додому, принц розповів батькові лише частину пригод.

— І що ти зрозумів про долю? — запитав цар.

— Що не варто їй надто довіряти, — відповів син.

Цар тільки усміхнувся.

Минув рік.

Одного дня принц поїхав верхи далеко від столиці. За пагорбами він побачив будинок, якого раніше там не було: світлий, із виноградником, садом і синіми віконницями.

У саду молода жінка поливала троянди.

Вона була не схожа на придворних красунь, яких принц звик бачити на балах. У її рухах було щось спокійне, а в очах — веселе терпіння людини, яка довго чекала на добрі дні й тепер помічає кожен із них.

Принц привітався.

Вони розговорилися.

З’ясувалося, що дівчина любить книжки, знає назви гірських трав, уміє ткати складні візерунки й зовсім не боїться сперечатися з принцами.

— Якщо ви кажете дурницю, — сказала вона, — корона не робить її розумнішою.

Принц так розсміявся, що мало не випустив поводи.

Відтоді він часто приїздив до того дому. Не через передбачення. Він про нього майже не згадував.

Приїздив, бо йому подобалося розмовляти з дівчиною.

Згодом вони вирішили одружитися.

Цар, побачивши, що син уперше прийняв рішення без страху й без чужого наказу, благословив їх.

Після весілля принц якось помітив у дружини біля серця маленький старий шрам від лікувальної процедури й запитав, звідки він.

— Це довга історія, — відповіла вона. — У дитинстві я дев’ять років тяжко хворіла. Мій батько був бідним ткачем, і ми не мали грошей на лікаря. А потім одного ранку біля наших дверей знайшли три торби монет і записку від невідомого мандрівника.

Принц завмер.

— Три торби?

— Саме так. Батьки повезли мене до міста. Лікування тривало довго, але я одужала. Частину грошей ми витратили на лікарів, а на решту батько відкрив майстерню. Згодом справи пішли добре, і ми збудували цей дім.

Принц сів і довго мовчав.

Потім розповів їй про палац, сувій і свою втечу перед світанком.

Дружина слухала, а тоді засміялася.

— То ти так старанно тікав від долі, що власноруч оплатив їй дорогу до себе?

Принц спершу хотів образитися, але теж засміявся.

— Схоже на те.

Увечері він пішов до батька.

— Тепер ти знаєш, що таке доля? — запитав цар.

Принц подумав.

— Ні. І, мабуть, це найкраще, що я про неї зрозумів.

— Поясни.

— Одне речення про майбутнє не розповідає всього життя. Я так боявся, що мною керує чужий запис, що мало не перестав помічати людей перед собою. А коли просто зробив добру справу й пішов своєю дорогою, життя саме склало наступні сторінки.

Цар кивнув.

— Отже, ти все-таки повернувся мудрішим.

Відтоді принц більше не питав віщунів, що з ним станеться завтра.

Коли треба було приймати рішення, він питав себе про інше:

«Що я можу зробити сьогодні чесно, сміливо й по-доброму?»

А майбутньому залишав його власну роботу.

Бо, можливо, доля — це не ланцюг, який тягне людину за собою.

Можливо, це дорога, що з’являється під ногами крок за кроком.

І не так важливо знати, куди вона поверне за наступним пагорбом.

Важливіше — ким ти будеш, коли туди дійдеш.

Важливіше — ким ти будеш, коли туди дійдеш.