Доля ледачого жебрака

Доля ледачого жебрака

Робоча українська назва: Доля ледачого жебрака

Жив колись чоловік, який понад усе любив нічого не робити.

Якщо інші виходили на поле ще до спеки, він шукав дерево з густою тінню. Якщо хтось кликав його допомогти перенести кошик, він раптом згадував, що в нього «дуже втомилися руки». А коли люди радили навчитися ремесла, він відповідав:

— Навіщо поспішати? Світ великий. Якось воно та буде.

Так і жив: трохи просив їжу, трохи знаходив її сам, а найбільше сподівався на випадок.

Одного дня він ліг під смоківницею. На гілках висіли стиглі плоди.

— От добре, — пробурмотів чоловік. — Тепер залишається тільки чекати, поки обід сам упаде мені до рота.

Він лежав, дивився в небо й навіть не хотів простягнути руку до низької гілки.

Невдовзі дорогою йшов подорожній.

— Добрий чоловіче, — покликав ледар. — Будь ласка, зірви мені смокву й поклади просто до рота.

Подорожній зупинився й не повірив своїм вухам.

— Ти серйозно?

— Цілком. Плід ось тут, рот теж тут. Усе зручно.

Подорожній похитав головою. Він вирішив провчити неробу, узяв грудочку землі й обережно поклав її тому на язик.

Ледар скочив на ноги так швидко, наче все життя тренувався бігати.

— Ей! Це ж земля!

А подорожній уже сміявся й ішов далі.

Розсерджений чоловік почав кидати йому навздогін смокви. Одна перелетіла через стежку, впала в струмок і попливла за течією.

Далеко нижче, біля палацового саду, донька місцевого правителя побачила плід у воді. Вона підняла його, помила й скуштувала.

— Яка солодка смоква! — здивувалася дівчина. — Цікаво, з якого дерева вона припливла і хто її кинув у воду?

Придворні тільки плечима знизали.

А принцеса була допитлива й уперта. Вона попросила слуг пройти вздовж струмка й розпитати людей. За кілька днів вони повернулися з дивною історією про чоловіка, який лежав під смоківницею і не хотів навіть сам зірвати собі плід.

У палаці всі засміялися.

— Оце так герой! — сказав батько дівчини. — Нехай лежить під своїм деревом.

Та вона відповіла:

— Я хочу побачити його. Людина, про яку всі сміються, може виявитися не такою простою. А якщо він справді ледачий, то, можливо, йому ніхто ніколи не дав причини змінитися.

Чоловіка привели до палацу. Точніше, майже привели: половину дороги він ішов сам, потім сів край дороги й оголосив, що далі «ноги не погоджуються». Довелося довго його вмовляти.

Правитель поглянув на гостя й насупився.

— Чим ти вмієш заробляти на життя?

— Поки що найбільше вмію відпочивати, — відповів той.

— Чого прагнеш?

Чоловік замислився.

— Щоб завтра було не гірше, ніж сьогодні.

Принцеса тихо сказала:

— Це дуже маленьке бажання.

Її слова чомусь зачепили його більше, ніж усі насмішки.

Дівчина не збиралася негайно виходити за незнайомця, як вимагав би старий казковий звичай. Вона запропонувала інше:

— У нашої родини є занедбане господарство нижче за річкою. Земля там добра, але давно ніхто її не обробляє. Я хочу поїхати туди на деякий час. Якщо ти бажаєш довести, що здатен на щось більше, їдь разом зі мною.

Чоловік хотів відмовитися. Там же доведеться щось робити. Але подивився на дівчину й несподівано для себе сказав:

— Добре.

Правитель дав їм човен, трохи рису, насіння, інструменти й кілька простих речей для дому.

Першого ж дня стало ясно, що старе життя закінчилося.

Коли зголодніли, чоловік чекав, що хтось приготує їжу. Принцеса мовчки поставила перед ним мішечок рису.

— А далі? — спитав він.

— Далі вогонь, вода й горщик.

— А хто це зробить?

— Той, хто хоче вечеряти.

Довелося йому збирати сухі гілки.

— Для вогню постав три камені, — пояснила дівчина. — На них стоятиме горщик.

Чоловік поклав один камінь. Горщик похилився. Поклав другий. Горщик упав. Лише з третім усе стало як треба.

— Дивовижна річ, — сказав він. — Виявляється, навіть вечеря не приходить сама.

— Зате коли зробиш її сам, смакує краще, — усміхнулася принцеса.

Наступного ранку треба було розчистити поле. Чоловік попрацював десять хвилин і ліг у траві.

— Я вже дуже багато зробив.

Дівчина подивилася на вузеньку смужку очищеної землі.

— Для мурахи, можливо.

Він засміявся і встав.

День за днем чоловік учився. Спершу працював тільки тому, що мусив. Потім тому, що не хотів підвести свою супутницю. А згодом почав помічати речі, яких раніше не бачив: як рівно сходить рис, як вода знаходить дорогу між грядками, як приємно ввечері дивитися на поле й знати, що вранці воно було зовсім іншим.

Одного вечора він сказав:

— Дивно. Я думав, робота тільки забирає сили.

— А тепер?

— Тепер бачу, що інколи вона ще й повертає тобі самого себе.

Минув час. Поле ожило. Біля будинку з’явився город, у коморі лежав рис, а в саду прижилися молоді дерева.

Кажуть, за людськими вчинками спостерігав добрий дух. Він бачив не те, ким чоловік був колись, а те, як наполегливо той змінювався тепер.

Однієї ночі до господарства прийшли шість мавп. Кожна несла невеликий гонг.

Вони сіли на паркан і здійняли такий передзвін, що господар вискочив надвір.

— Хто це влаштував концерт посеред ночі?

Мавпи завмерли.

— Не сердься, — сказала найстарша. — Ці гонги особливі.

— Усі шість?

— Кожен по-своєму.

Перший гонг нагадував людині триматися бадьоро й дбати про себе. Другий допомагав ясно думати перед важливим рішенням. Третій нагадував, що земля родить лише там, де про неї піклуються. Четвертий збирав людей для спільної праці. П’ятий допомагав мирно владнати суперечку. А шостий нагадував найважливіше: повагу не можна вимагати багатством чи титулом, її здобувають вчинками.

— Навіщо вони мені? — запитав чоловік.

— Бо ти нарешті навчився користуватися тим, що маєш, — відповіла мавпа. — Але пам’ятай: чарівний гонг не зробить за тебе жодної справи.

На світанку мавпи зникли, а шість гонгів залишилися.

Чоловік і принцеса не стали перетворювати їх на машину для багатства. Вони користувалися ними лише тоді, коли справді потребували допомоги.

Коли настав час збирати великий урожай, задзвенів четвертий гонг, і сусіди прийшли працювати разом. Після роботи господар пригостив усіх вечерею.

Коли двоє селян посварилися через межу між полями, тихо озвався п’ятий гонг, і люди сіли поговорити замість кричати.

А коли сам господар починав надто пишатися своїми успіхами, принцеса легенько торкалася шостого гонга.

Дзень!

— Я зрозумів, — зітхав він. — Уже зрозумів.

Через кілька років вони повернулися до палацу в гості. Правитель ледве впізнав чоловіка, який колись не хотів сам зірвати смокву.

— Кажуть, ти тепер заможний господар, — мовив він.

— Так говорять, — відповів чоловік.

— І тобі вже не доводиться працювати самому?

Чоловік усміхнувся.

— Можу й не працювати щохвилини. Але тепер я знаю різницю між відпочинком після справи й життям, у якому весь час чекаєш, що хтось зробить усе за тебе.

Правитель кивнув.

Тоді чоловік згадав, як колись люди сміялися з нього за те, що він був бідний і ледачий. Тепер дехто готовий був хвалити його навіть тоді, коли він просто сидів, бо він став заможним.

— Дивний світ, — сказав він дружині дорогою додому. — Коли я лежав під деревом без грошей, усі називали мене ледарем. Якби я тепер лежав під шовковим навісом, ті самі люди сказали б: «Який поважний пан відпочиває».

Вона засміялася.

— Тому краще не слухати ні глузування, ні лестощі занадто уважно.

— А що слухати?

Вона торкнулася маленького шостого гонга, який вони взяли із собою.

Дзень!

— Свої вчинки.

Відтоді чоловік умів і працювати, і відпочивати. Але смокви до рота йому вже ніхто не клав.

Та й не треба було. Він давно навчився вставати й зривати їх сам.

Та й не треба було. Він давно навчився вставати й зривати їх сам.